Якщо дитина потрапила на вулицю, її важко звідти забрати

Ще років десять тому такого явища, як дитяче бродяжництво, практично не було (ну, можливо, за поодинокими винятками). Останніми ж роками кількість підлітків, що полишають домівку, невпинно збільшується. Головні причини цього, — поза сумнівом, проблеми в сім’ях (причому іноді навіть у дуже, на перший погляд, благополучних) та зубожіння населення. А закордонні кінофільми про «подорожі» бунтарів-однолітків теплими екзотичними країнами підживлюють дитячі фантазії про безтурботне романтичне вуличне життя... Цю проблему ми обговорюємо зі старшим психологом центру практичної психології Головного управління МВС України в місті Києві капітаном міліції Ларисою Зуб.

— Як свідчить статистика, лише в Києві нинішнього року правоохоронці затримали 136 неповнолітніх бродяжок і 375 жебраків. Яка подальша доля цих дітей?

— До нас у приймальник-розподільник прибуває лише приблизно п’ята частина дітей. Із кількох причин. По-перше, ми — транзитна установа. Після підписання Україною Волгоградської угоди з країнами СНД затримані іноземні мандрівники допроваджуються спочатку в транзитні приймальники, а вже потім їх відправляють додому. По-друге, за рішенням суду, до нас привозять дітей, які вчинили правопорушення, але ще не досягли віку, в якому настає кримінальна відповідальність (до 16 років). Це можуть бути крадіжки, бійки, порушення громадського порядку та, як рідкісний виняток, — убивства.

— Як і звідки прибувають до вас діти?

— Таких підлітків розшукує й привозить міліція. Вона має достатній досвід і добре знає, де неповнолітні бродяги й жебраки живуть: найчастіше на горищах та в підвалах, на будовах і теплотрасах... Розпорядок дня у всіх безпритульних практично однаковий. Вдень жебрають, рідше грабують — зупиняють перехожих, забирають речі та гроші. А ввечері свій «заробіток» здають лідерові компанії. Перша стаття витрат практично в усіх без винятку — купівля клею, потім — їжа (як правило, булочки), а решта здобичі витрачається на Інтернет та ігрові автомати. До речі, щодо клею. Навіть якщо в дитини міцне здоров’я, сильний імунітет, живе вона в належних умовах, — достатньо нюхати клей 1—2 рази на тиждень, щоб завдати непоправної шкоди своєму здоров’ю. А вуличні діти, як правило, нюхають клей щодня... Ви б бачили, у якому стані прибувають до нас підлітки, — землистий колір обличчя, розумова деградація... Крім того, короста, воші, стрептодермія (виразки на губах і тілі)... З дівчатками трохи інакша ситуація. Найчастіше з 14 років (іноді з 11) вони починають займатися проституцією. Більшість їх із Луганської, Харківської, Донецької областей, що лежать ближче до Росії. Власне, з Москви їх до нас переважно й допроваджують. Інші правопорушення дівчатка скоюють нечасто і, як свідчить досвід, швидко каються й не повторюють помилок.

— Яка доля цих дітей після доставки до вас?

— Перш ніж здати дитину в приймальник-розподільник, усіх везуть у ШВД (шкірно-венеричний диспансер). Якщо виявляють якісь захворювання, спочатку лікують. Інших ретельно миють, переодягають, одяг дезінфікують. Ми встановлюємо особу підлітка, де та з ким він живе, відшукуємо родичів. Якщо таких немає (батьки з кримінальним минулим, позбавлені батьківських прав або взагалі загинули), обов’язково встановлюємо адресу інтернату, в якому дитина мешкала й навчалася. Тут слід зазначити, що ще кілька років тому нічийних дітей узагалі не було, а тепер, на жаль, з’явилися. Як правило, в таких підлітків батьки й матері були алкоголіками або наркоманами. Квартиру пропили й залишилися на вулиці... Влаштувати в інтернат або притулок підлітків без власної житлоплощі дуже важко, але ми намагаємося це робити. При виході з приймальника-розподільника речі та гроші дитині обов’язково повертають.

— Але це лише початок роботи...

— Безперечно. За 30 днів, які дитина проводить у нас, ми не тільки лікуємо її та відгодовуємо, а й проводимо з нею психологічну реабілітаційну роботу. Інакше кажучи, намагаємося, щоб дитина зрозуміла: бродяжництво й жебракування — це не те життя, якого вона гідна та про яке мріє. Не можна плисти за течією, а за гідне життя завжди і всі мусять боротися.

— Вам вдається переконати в цьому дітей?

— Особливо важко в перші дні. Дитина замкнена, агресивно налаштована, тільки й думає, як утекти... Нерідко чуєш аргумент — я в день від 50 до 100 гривень на вулиці заробляю, навіщо мені ходити в школу, зважати на думку дорослих? Але, як правило, через кілька днів нашої роботи підліток відігрівається. Він нагодований, спить у чистій постелі, вихователі та психологи цікавляться його проблемами. І на психологічних тренінгах починає потроху розкриватися. Знаєте, адже всі діти мріють про хороше життя і практично всі вірять у Бога, хоча їх ніхто цього не вчив. Як я вже казала, через тридцять днів ми відправляємо підлітка за місцем проживання, де за ним уже наглядає служба у справах неповнолітніх. Якщо ж дитина скоїла правопорушення (після постанови суду), направляємо в загальноосвітню школу соціальної реабілітації (до 14 років) або СПТУ (від 14 до 18 років), де підлітки навчаються, здобувають професію.

— Робота, безумовно, проводиться. Ви вважаєте, що цього достатньо? Під приймальником-розподільником я щойно зустріла підлітка, який просив співробітників будь-що-будь пустити його назад...

— Насправді, якщо дитина потрапила на вулицю, її дуже важко звідти забрати. Цей хлопчисько був нашим «завсідником». За останні кілька років його разів двадцять ловили й привозили до нас, потім відправляли додому до Дніпропетровська. Він знову втікав. Тепер почав сам до нас повертатися. Але хлопцю вже виповнилося 18 років, і, згідно із законодавством, ми не маємо права його прийняти. Хоча співробітники обов’язково нагодують утікача, дадуть можливість помитися і знову відправлять додому. Причому все зроблять за власні гроші. Інакше не дозволено.

— Як ви вважаєте, що штовхає дітей на вулицю?

— Причин багато. По-перше, жорстоке ставлення батьків (це якщо говорити про неблагополучні сім’ї, де батьки п’яниці, наркомани, з кримінальною долею). По-друге, чимало випадків, коли діти тікають із благополучних, на перший погляд, сімей. Нерідко втікають нащадки дуже заможних батьків. Причина в нерозумінні, недостатньому зацікавленні з боку дорослих їхнім життям, занадто авторитарному вихованні. Так, до нас нещодавно потрапив хлопчик, чиї батьки — процвітаючі бізнесмени, постійно зайняті роботою... Виховання зводилося до того, щоб нагодувати, одягти, простежити за здоров’ям, купити все необхідне й навіть набагато більше. Дитина відчувала, що вона просто непотрібна, — адже батьки ніколи не запитували, чим вона живе, з ким дружить... Протест спочатку виявлявся в тому, що хлопчик почав виносити з будинку свої власні й дуже дорогі речі, потім — гроші і, зрештою, втік. Після певної роботи з підлітком, а головне — з його батьками все нормалізувалося, мама відразу взяла відпустку й поїхала з сином відпочивати (раніше це робила бабуся), почала цікавитися його життям. Сподіваємося, що все в них налагодиться.

А ось інший випадок. Інтелігентна сім’я, старша донька — студентка Київського державного університету. А молодший син постійно втікає з дому, причому напрочуд переконливо розповідає всім, що він сирота. У цій сім’ї проблема була схожою, але ускладнювалася синдромом Драманії, тобто не дуже здоровий підліток, любитель подорожей. По-третє, трапляються випадки, коли в сім’ї все гаразд, але бідність і постійні нестатки примушують дітей (частіше це дівчатка) вирушати на заробітки. Зовсім недавній приклад. Школярка, яка перейшла в 11 клас, вирішила під час літніх канікул заробити грошей (на ліки для хворої мами та одяг), піддавшись на умовляння знайомих про набір продавців на московські ринки. У результаті замість ринку недосвідчена дівчинка потрапила в кубло, де її примушували займатися найдавнішим ремеслом, і була ВІЛ інфікована... Загалом, хочу зазначити, що проблеми в сім’ї та економічні проблеми в країні — це головні причини бродяжництва, жебракування, правопорушень у молодому віці.