Якби хтось навчив нас правильно спілкуватися...

Безсмертний професор Хігінс умів безпомилково за мовленням людини визначати, з якого куточка Англії вона родом. Авантюрист Чічіков з «поеми» Миколи Гоголя «Мертві душі» міг на рівних спілкуватися з усіма, хто траплявся йому на шляху — від пришелепкуватої Коробочки до емансипованого і розкутого Манилова. Слідчому і водночас великому знавцю нейролінгвістичної психології Порфирію Петровичу вистачило трьох розмов із Раскольниковим, аби змусити того зізнатися в злочині. То чи справді за мовленням людини, за манерою її спілкування, за її артикуляцією, жестами можна навчитися бачити істинні наміри співбесідника, визначати характери особистостей, з якими спілкуєшся? Чи, можливо, це лише плід творчої уяви письменників? Думками з цього приводу ділиться доктор філологічних наук, завідувач кафедри загального мовознавства філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, автор першого в Україні підручника з комунікативної лінгвістики Флорій Бацевич.

— Флорію Сергійовичу, як автор першого в Україні підручника з комунікативної лінгвістики, ви відчуваєте себе основоположником цієї галузі вітчизняного мовознавства?

— У жодному разі. Підручник — це такий жанр, у якому викладено не нове, а те, що має вже певне осмислення, те, що пройшло апробацію в межах якихось шкіл, напрямів. Справа швидше у певній сміливості. Безумовно, хтось повинен першим взяти на себе відповідальність об’єднати думки, теоретичні та практичні напрацювання, розкидані в межах різних шкіл, напрямів, в одне ціле, систематизувати ці відомості, подати їх за тією структурою, яку він вважає доцільною. Саме це я і спробував зробити. Однак в жодному разі я не вважаю себе основоположником, а тим більше першовідкривачем певних напрямків у комунікативній лінгвістиці. Єдина справедлива річ — мій підручник справді є першим, причому першим не лише в Україні. Наскільки мені відомо, посібників такого типу ні в Росії, ні в Білорусії ще немає.

— Які напрацювання з комунікативної лінгвістики існують за кордоном?

— Проблематика, пов’язана з динамічним аспектом мови, її антропоцентричними виявами, на Заході розвивається активніше. Деякою мірою це зумовлено стрімким розвитком аналітичної філософії у США та Європі, яка в певний момент досягла стану, який називається прагматичним поворотом у лінгвофілософії. Тобто вчені, класичні філософи, логіки, звернувшись до живої природної мови, помітили, що людина не може існувати без єдності з нею. Вперше цей феномен було зафіксовано в працях Остіна, Серля, Вандервекера, Ґрайса. На Заході раніше помітили величезну роль вивчення способів руху інформації, законів її породження. А інформація, безумовно, не може бути відірваною від мови, її носіїв. Цей комплекс, цей синтез філософського, лінгвофілософського привів до того, що в США та Західній Європі дуже активно зацікавилися проблемами комунікативної лінгвістики. У нас через певні об’єктивні обставини це прийшло пізніше.

— Тобто ми вкотре опинилися на марґінесі наукових проривів?

— Справді, на теренах колишнього Радянського Союзу ми маємо певне відставання в дослідженні мови саме як засобу комунікації. У США є всесвітньо відома Бостонська школа, яка здійснює дослідження комунікації в малих соціальних групах. Що значить мала соціальна група? Це спілкування декількох осіб (зазвичай більше трьох). Виявляється, дослідити мовлення в такій групі дуже складно, тому що воно підпорядковане своїм внутрішнім законам. Існують закони подання інформації, зв’язності реплік, зв’язку між мовними та позамовними чинниками. Саме їх дослідженням і займається Бостонська школа дискурс-аналізу. Створено спеціальну систему транскрипції, де жест, слово, відстань та інші паралінгвальні засоби дуже тісно поєднуються. На жаль, нам ще далеко до такого розвитку.

Якщо говорити про українську лінгвістику, то тут ми просто маємо — я не побоюся цього слова — катастрофу. Останнє десятиліття не лише поглибило розрив між країнами колишнього Радянського Союзу та Заходом. Відбулася диференціація й у межах пострадянського простору. У російській лінгвістиці вже починають говорити про кризу ідей у лінгвістичній генології. Натомість в Україні проблему мовленнєвих жанрів ще ніхто всерйоз і не починав розглядати. Або інша галузь — мовленнєвознавство, тобто дослідження усного мовлення. Ми відстаємо від росіян у цьому аспекті років на двадцять. Нещодавно я гортав програми міжнародних конгресів лінгвістів. Упродовж останніх двадцяти років жодного українського прізвища в цих програмах я не знайшов. Там є білоруси, росіяни, поляки. Я вже не кажу про видатних мовознавців Заходу. Немає тільки українців. Чому? Тому що в нас немає нових ідей. Це не стосується україністики. Вона, як і дослідження, скажімо, французької або іспанської мови, на достатньо високому рівні. Мова йде про свіжі ідеї, пов’язані з когнітивізмом, комунікативною лінгвістикою, прагмалінгвістикою, лінгвокібернетикою тощо.

— Тобто, на вашу думку, в Україні зараз існує величезний попит на фахівців з комунікативної лінгвістики?

— Саме так. Окрім того, зростає попит на такі спеціальності, як переговірник, кризисник, менеджер, піар-технолог, фахівець внутрішньоорганізаційної комунікації. Я вже не кажу про прес-секретарів, про помічників народних депутатів, депутатів облрад, райрад, які допомагають народним обранцям готувати доповіді, матеріали, можуть виступати в якості їхніх консультантів щодо способу комунікації. Безумовно, попит на такі професії є, і він буде збільшуватися. Те, що зробила наша кафедра (кафедра загального мовознавства ЛНУ ім.Івана Франка — Ю. Р.) два роки тому, відкривши спеціальність «Прикладна лінгвістика», можна розцінювати як спробу відповісти вимогам часу в аспекті підготовки перелічених вище фахівців. Ми набираємо невеличку кількість студентів — до двадцяти осіб. Вони якраз спеціалізуються у сфері теорії і практики комунікації. На практиці наші студенти працюють у телефонних службах допомоги. На старших курсах я спробую домовитися із народними депутатами, з депутатами облради про те, аби вони надали можливість цим молодим фахівцям спробувати себе в якості їхніх консультантів з питань комунікації.

Чимало українських науковців запевняє, що працювати на вітчизняний ринок невигідно. Той же Георгій Почепцов в одному з останніх інтерв’ю «ДТ» зізнався, що 90 % накладу його книг розходяться передусім у Росії. Наскільки, на ваш погляд, є виправданими подібні закиди?

— Це не закиди. Це правда. Наклад праць Георгія Почепцова десь на 90% справді розходиться в Росії. Зрештою, це й не дивно. По-перше, Росія — величезна держава, і попит на певну продукцію в ній буде вищим, аніж, скажімо, у нас. Але існує й інша причина, про яку я уже згадував. У Росії усе, що пов’язано з комунікативістикою, з теорією комунікації, з практикою комунікативних явищ значно більше опрацьовано та оцінено. Україна лише виходить на цей рівень. Хоча й у нас уже можна спостерігати позитивні тенденції, зокрема з’являється інтерес до теорії комунікації, до законів руху інформації в суспільстві. Це помітно. Мій підручник з комунікативної лінгвістики вийшов друком у 2004 році. За підрахунками видавця, перший рік був найменш продуктивний за його реалізацією. Однак упродовж 2005–2006 років увесь тираж фактично розійшовся. Окрім того, у тих університетах, де я буваю, а це — Київський, Донецький, Дніпропетровський. Одеський, — читають курси з комунікативної лінгвістики. Тому мені здається, що невдовзі й Україна перетвориться на ринок, який буде вимагати якісних теоретичних праць, пов’язаних з проблемами руху інформації, її формуванням, зародженням, зникненням, втіленням у засоби мови. Я можу запевнити, що невдовзі кількість таких досліджень значно зросте, оскільки знаю, що над ними вже працюють мої колеги з інших міст.

— Наскільки мені відомо, в американських школах існують предмети, на яких дітей спеціально вчать спілкуватися на різні теми у певних ситуаціях. Наскільки така практика, на ваш погляд, є виправданою?

— Людину не тільки можна навчити спілкуватися, а й необхідно це робити. У нас побутує думка, начебто людина комунікує так само природно, як і дихає та ходить. Але виявляється, що й дихати ми не вміємо. Тому й пропонує Бутейко свою систему вправ для системи дихання. Виявляється, і ходити не вміємо. Принаймні так стверджують фахівці, яких цікавлять проблеми впливу людських рухів на організм. Тому потрібно, щоб нас вчили правильно пересуватися. А тим більше помилковою є думка, що майстерність спілкування — це природний дар. Насправді, це не так. При всьому скептичному ставленні до американської шкільної системи, я просто в захопленні від того, що в них дуже активно і дуже плідно (причому вже тривалий час) поставлено проблему практичної риторики в школах. Починаючи з молодших класів, американські школярі слухають курси «Як правильно спілкуватися з батьками», «Як правильно спілкуватися з дорослими», «Як потрібно спілкуватися зі своїми друзями», «Як спілкуватися на вечірці». У нас у кращому випадку деякі університети пропонують курс теоретичної риторики. Нашу шкільну лінгвістичну освіту побудовано за принципом, який ще опрацювали вчені олександрійської школи граматики: навчити учнів правильно читати і писати. На цьому вона вичерпується. На мою думку, нам потрібно спершу ввести риторику у вищу школу. Далі, підготувавши фахівців, запровадити цей курс у середній школі, у межах якого дітей повинні навчити грамотно спілкуватися, формувати з них «гросмейстрів спілкування». У школі дитині потрібно пояснити, як входити в комунікацію, як її підтримувати в різних ситуаціях з різними категоріями співбесідників, як гнучко змінювати стратегії спілкування, як виходити з комунікації. Мета такого шкільного курсу з практичної риторики єдина — прищепити дитині елементарні комунікативні навички, щоб, закінчивши школу, вона могла абсолютно вільно, красиво і правильно спілкуватися на будь-яку тему в будь-якій ситуації. У нас, на жаль, цього наразі немає.

— Отож, ви гадаєте, що в ХХІ столітті домінуватимуть соціолінгвістика, психолінгвістика, комунікативна лінгвістика? Чи все ж майбутнє українського мовознавства за традиційною морфологією, дериватологією, фонетикою?

Таке протиставлення не зовсім правильне. Я можу стверджувати, що системно-структурний підхід до мови вичерпав себе. Але дослідження всіх рівнів мовної системи в межах інших підходів дуже актуальне. Візьмемо, для прикладу, фонетику. Ну що, здавалося б, можна зробити в межах фонологічного рівня тієї ж української мови. Усі фонеми досліджено, усі їхні зв’язки, синтагматичні і парадигматичні, досліджено. Про що говорити далі? Однак, коли подивитися на фонологічний рівень з точки зору антропоцентричного підходу, то ми побачимо такі речі, які ще до цього часу не описано. Наприклад, у межах фоностилістики ми й досі не знаємо, як впливають ті чи інші звуки, звукосполучення, склади на сприйняття людини, на її психіку. Існують цілі напрями нетрадиційної медицини, які лікують певні хвороби шляхом послідовної вимови окремих звуків, складів тощо. До цього часу взагалі не досліджено закони впливу слова на людську психіку. І це тоді, коли словами людину можна ввести у транс. Тобто і фонетику, і морфологію, і лексикологію, і синтаксис будь-якої мови, у тому числі й української, потрібно вивчати, однак цей процес повинен відбуватися з урахуванням нових напрямів, які з’являються в лінгвістиці.

Натомість у нас продовжує домінувати, особливо у вищій школі, системно-структурний підхід до вивчення мови. Безумовно, він потрібний. Це так само, як студенти-медики вивчають будову людського тіла. Але ж на цьому їхня освіта не закінчується! Після цього вони досліджують психіку людини, інші системи функціонування людського організму і виходять на рівень функціонування духу людини. Отак і ми не повинні замикатися на рівні дослідження системи і структури мови. Інакше, крім мовного скелету, нам нічого не вдасться дослідити. Вищий щабель вивчення будь-якої мови, рідної насамперед, — це знаходження духу цієї мови, вихід у неповторну мовну картину світу, яка цією мовою вималювана і в межах якої ми живемо.