ЯК ЗОРИНСЬКІ «БІЖЕНЦІ» ПОЛІТИЧНОГО ПРИТУЛКУ ПРОСИЛИ

Різноманітні джерела стверджують, що сьогодні за кордоном перебувають мільйони громадян України. Точну цифру ніхто не ризикне назвати, оскільки частина з них потрапила туди в пошуках роботи й кращої долі нелегально. Через відсутність достовірної інформації голова Держкомітету України зі справ національностей і міграції Геннадій Москаль засмучено запитує: «Скільки українців працює за кордоном: 10, 12, може, 14 мільйонів?» Адже всі вони, крім іншого, мають право голосувати й бути обраними. У себе вдома, звісно. Проте було б дуже наївним припускати, що найближчими місяцями соціально-економічне становище в Україні стабілізується настільки, що на майбутніх президентських виборах левова частка цієї категорії наших співвітчизників проголосує в рідних пенатах. Є підстави думати, що скористатися святим конституційним правом їм буде дуже проблематично. У свою чергу це абсолютно не виключає можливість маніпулювання настільки привабливою виборчою базою тим політичним силам, які в час «Ч» володітимуть адмінресурсом. До того ж цілком ймовірно, що чисельність наших співвітчизників на чужині зросте.

Приміром, у травні до невеличкого шахтарського містечка Зоринськ на Луганщині була прикута увага практично всього дипломатичного корпусу іноземних держав, представлених в Україні. У засобах масової інформації повідомлялося, що 164 жителі цього типового для Донбасу депресивного містечка звернулися в ряд іноземних посольств, а саме: Аргентини, Австрії, Бельгії, Греції, Ізраїлю, Італії, Іспанії, Канади, Латвії, Литви, Німеччини, Норвегії, Польщі, Португалії, Росії, США, Фінляндії, Франції, Чехії, Швейцарії, Швеції, ПАР, Естонії з проханням надати їм... політичний притулок.

Погодьтеся, зоринці, навіть як на нинішній непрогнозований і неспокійний час, начудили чимало. Причому цілком щиро, так би мовити, від чистого серця. Задокументували в резолюції громадських слухань, організованих у День міжнародної солідарності трудящих профспілковою організацією НПГУ шахти «Никанор-Нова» і громадською організацією «Громадський контроль», що жахливі умови життя є замахом на здоров’я та життя городян із боку державної влади. Питається, кого цим в Україні сьогодні здивуєш. Так, дивишся, усім 48 мільйонам громадян, за винятком шлейфа й почту «гаранта», які отримали всевишнє благословення на доступ до «корита», захочеться теж помахати рукою. А хто ж тоді цінності вироблятиме?

Жах та й годі, інакше не скажеш. Проте шила в мішку не сховаєш. Оскільки настільки масове звернення українських громадян із подібним формулюванням, що шокує владу, ніким ще жодного разу заздалегідь не декларувалося, то історія ця отримала гучний громадський резонанс. Щоб трохи вгамувати пристрасті, голова Луганської облдержадміністрації Олександр Єфремов, відповідаючи на запитання журналістів, заявив, що ситуацію в Зоринську продовжує «контролювати особисто», і висловив думку, що майбутнє в міста є, тільки ось, розумієте, держава нині може лише частково вирішити проблеми міста. Потрібно, мовляв, залучати інвестиції й стабілізувати роботу шахти «Никанор-Нова».

Для довідки. «Никанор-Нова» — перша побудована в незалежній Україні 1998 року шахта. Проектна потужність 500 тис. тонн вугілля на рік. Це єдине в місті промислове підприємство. Забезпечує роботою близько 1500 чоловік. Зрозуміло, на урочистій церемонії видобутку перших тонн вугілля нової шахти, де стрічку перерізав тодішній прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко, гриміли фанфари й стрясали повітря обіцянки райдужних перспектив.

Та гладко вийшло лише на папері. Виявляється, з економічних міркувань проект здійснили за принципом охрімової свити. Без нового надземного комплексу. Для здешевлення будівництва замовник вирішив використовувати морально застарілу поверхневу інфраструктуру старої шахти «Никанор», на більш глибоких пластах якої і пролягли підземні виробітки нового вугільного підприємства. Скупий, як відомо, платить двічі. У результаті неефективного господарювання, постійної зміни керівників і слабкої держпідтримки шахта незабаром стала дихати на ладан, втратила останній очисний забій і заборгувала гірникам близько 7 млн. грн. зарплати. До того ж «Никанор-Нова» міцно заплуталася в мережах кредиторів, які ініціювали процедуру її банкрутства через понад 40-мільйонний борг. Зоринськ впевнено йшов шляхом безгосподарського Стаханова — батьківщини рекордів, що залишилася нині без шахт, де в тридцяті роки минулого століття комуністичний Кремль уперше реалізував пропагандистське кліше про можливості «звільненої від капіталістичної експлуатації праці гірників».

Звісно ж, губернатор мав уявлення про суть конфлікту. Ще в січні, після низки гострих публікацій у газетах і сюжетів на національних каналах телебачення, О.Єфремов провів у Зоринську робочу планерку з порядком денним про злободенні проблеми життя міста. Букет — не позаздриш: багаторічна відсутність води, газу, тепла в багатоквартирних будинках; телефони, що замовкли після вирубування кабелю; високий рівень безробіття; погане медичне обслуговування, повальний соціальний песимізм тощо. На жаль, усе перелічене вище не є чимось особливим для Донбасу. З аналогічними труднощами, визнав голова облдержадміністрації, постійно зіштовхуються й інші шахтарські міста. «Розпочинаючи з 1996 року Луганською областю недоотримано 1,7 млрд. грн., передбачених програмами закриття шахт на вирішення соціальних питань територій», — зазначив О.Єфремов.

Проте «грубе порушення конституційних прав, міжнародно-правових стандартів представниками держави стосовно жителів м.Зоринська та селища Байрачки» привертали увагу журналістів недовго. Лише через місяць пера, мікрофони й камери журналістської та знімальної братії вже живописали проблеми іншого депресивного міста Луганщини: 9 червня в Суходольську через ушкодження водопроводу вибухнула епідемія вірусного гепатиту. Події розгорталися, як завжди, за відомим сценарієм під девізом «Доки грім не вдарить, мужик не перехреститься». Для допомоги людям, які опинилися в біді, вилетів прем’єр-міністр Віктор Янукович. У Суходольську оголосили надзвичайну ситуацію, провели тотальну дезінфекцію, вишукали резерви й стали подавати в місто чисту питну воду. До початку вересня, за даними прес-служби МінНС, було госпіталізовано 782 чоловіки, із яких 244 — діти.

Тим часом на адресу порушників спокою з Зоринська, які виступили з вимогою визнати територію їхньої міської ради «зоною соціального лиха», почали надходити відповіді. Щоправда, після аналізу оригіналів документів стало ясно, що насправді ситуація виглядала дещо інакше, ніж писали газети. Жодний житель Зоринська персонально не звертався в іноземні посольства з проханням про політичний притулок. Насправді, це голова первинки НПГУ шахти «Никанор-Нова» Микола Козюберда на правах учасника громадських слухань звернувся в 23 посольства «з питання умов надання політичного притулку громадянам України, які мешкають у м.Зоринську і селищі Байрачки». Коментар для «ДТ» профспілкового лідера: «Це, на жаль, єдиний спосіб змусити владу заворушитися і що-небудь реально зробити для людей».

Задля справедливості зазначимо, що запит у посольства 23 країн не був для когось громом серед ясного неба. По-перше, до цього гірники зверталися в усі мислимі та немислимі інстанції: Перевальську районну та Луганську облдержадміністрації, до міського голови, губернатора, Президента, у Міжнародну організацію праці та МінНС, у посольства Росії, Польщі та США з проханням посприяти в одержанні заборгованості по зарплаті. По-друге, М.Козюберда любить і вміє писати звернення. Був, виявляється, і такий епізод у біографії колишнього комсорга шахти: як мер Зоринська написав у різноманітні інстанції 443 офіційні листи, на які отримав 336 відповідей. Користі жодної, але влада відтоді його органічно терпіти не може й вважає «дестабілізуючим чинником у місті, районі та навіть області». Адже що придумав: ще в грудні 1999 року заявив, що відправив листи Президенту України та до прокуратури про те, що райдержадміністрація не працює з міською владою. Навіть навпаки — намагається вставити палиці в колеса. Тепер ось М.Козюберда (він же голова обласної організації Конфедерації незалежних профспілок і помічник народного депутата Михайла Волинця (БЮТ), намагається залучити в союзники світове співтовариство.

Без зволікання на його звернення відгукнувся консульський відділ посольства ПАР, який повідомив, що «посольство не має повноважень розглядати питання про надання політичного або будь-якого іншого притулку або міжнародного захисту в ПАР. В Україні цими питаннями займається комісія з питань біженців Організації Об’єднаних Націй». Віце-консул посольства Литовської Республіки в Україні пан В.Степонавичюс повідомив, що «іноземний громадянин може подати мотивоване прохання надати статус біженця в поліцейські установи або інші компетентні органи, перебуваючи тільки на території Литовської Республіки». Віце-консул посольства Австрії в Україні Томас Ледерхофер із жалем зазначив, що викладені «у зверненні до посольств ряду країн факти є внутрішньополітичними та економічними питаннями України. Австрія, як і будь-яка інша держава, не має ніякого права втручатися у внутрішні справи України». Австрійське посольство рекомендувало звернутися до уповноваженого Верховної Ради з прав людини пані Ніни Карпачевої, а потім, якщо звернення залишиться без розгляду, — у Європейський суд з прав людини в Страсбурзі. При цьому «посольство жалкує з приводу того, що не може надіслати більш втішну відповідь».

Розчарували зоринців також відповіді Королівського посольства Норвегії, посольства Чеської Республіки та Федеративної Республіки Німеччини. Крапки над «і» розставив заступник представника Управління Верховного Комісара ООН зі справ біженців пан Ханс Шоддер, який підкреслив, що (цитую без редакційних правок): «...исходя из принципов и положений международного права, лицо, ходатайствующее о предоставлении статуса беженца, должно находиться «вне» страны происхождения и, соответственно, не может ходатайствовать о получении статуса, находясь в пределах ее территории… Более того, исходя из определения, данного в Конвенции 1951 года, касающейся статуса беженцев, «беженец — это лицо, которое находится вне страны своей гражданской принадлежности или вне страны своего прежнего постоянного места жительства, имеет вполне обоснованные опасения стать жертвой преследования по признаку расы, вероисповедования, гражданства, принадлежности к определенной социальной группе или политических убеждений и не может или не желает воспользоваться защитой этой страны, или не может или не желает вернуться в нее вследствие таких опасений». Исходя из предварительных данных, приведенных в Вашем письме», — повністю розвіяв ілюзії пан Ханс Шоддер,— «жители г.Зоринска и пос. Байрачки не подпадают под вышеизложенное определение беженца».

На підставі надісланих у первинку НПГУ документів хоч трохи освічена людина могла дійти висновку, що економічні причини (невиплата зарплати, відсутність квартири) і навіть екологічні проблеми (радіаційне забруднення території, стихійні лиха) не є підставою для надання політичного притулку. Як вважає юрист-міжнародник, директор науково-дослідного юридично-консультаційного центру Sunrise Ігор Порхун, за винятком імміграційних програм, таких як переселення в Німеччину етнічних німців чи єврейських програм, «сьогодні причин для отримання статусу біженця в наших громадян практично немає».

Проте люди їдуть. Із Зоринська в тому числі. У місті, де за підсумками останнього перепису значиться 9.600 чоловік, насправді залишилося майже вдвічі менше жителів. Деякі з них переселилися в приватні будинки до родичів, інші, за словами міського голови Зоринська Віктора Кабанова, подалися «на заробітки в Росію і світ за очі». Назвати конкретну цифру мер не наважився, але про масштаби явища дає уявлення злощасний квартал 40 років Перемоги. Там у 17 багатоповерхових будинках, які знаходяться на балансі шахти, люди залишили 700 із 1400 квартир. Видовище не для людей зі слабкими нервами. Зяючі порожнечою, як після бомбувань, віконні та дверні отвори. Усе, що можна було, у цих помешканнях вивернуто з м’ясом. Словом, жах.

Влада робить, що може. Прокладений водогін із боку Перевальська, установлені щогли для радіоподовження телефонного зв’язку. Відремонтовані шахтою котельні, що дає надію на сприятливішу ніж минулими роками, зимівлю. Однак погоня за формуванням позитивного іміджу про пророблену роботу призводить до курйозів. Ускочив у халепу навіть голова облдержадміністрації О.Єфремов, який озвучив у кількох газетах інформацію, що завдяки розпочатим заходам на шахту прийшов потужний інвестор в особі банку «Форум». Нічого, крім здивування, це в Зоринську не викликало, оскільки інвестор справді прийшов, але інший — ТПТНК «Кераміст». Завдяки цьому, зазначив керуючий санацією шахти «Никанор-Нова» Віктор Шипачов (до речі, дуже досвідчений і відомий фахівець, який свого часу в ранзі заступника міністра вугільної промисловості України зробив багато, щоб галузь остаточно не розвалилася) удалося запустити комплексно-механізовану лаву, купити новий прохідницький комбайн і розпочати підготовку другого очисного забою.

Генеральний директор ТПТНК «Кераміст» Дмитро Зусманович розповів «ДТ», що в шахту вже інвестовано майже 20 млн. грн. Тепер головне, щоб держава, що, як і «Кераміст», є учасником реалізації бізнес-плану з освоєння шахтою потужності 600 тис. тонн вугілля на рік, що дозволить їй стати рентабельно та погасити заборгованість з виплати зарплати, виконала свої зобов’язання. Вуглеруби ж вперше за багато років отримали за серпень зарплату в повному обсязі, за допомогою інвестора достойно відсвяткували День шахтаря і, образно кажучи, побачили світло в кінці тунелю.

Отже, життя в Зоринську помалу відроджується. Бажаючих поїхати за кордон кореспондент «ДТ» чомусь не зустрів. Хто міг, уже там? Чи посоромилися сказати, мовляв, піди довідайся, навіщо запитуєш? Микола Козюберда готує нові слухання про соціальні держгарантії та стандарти. Галасу, напевне, буде не менше. До інвестора ж і нового керівництва шахти претензій поки що немає, каже: «Завдання спільні вирішуємо».