Як вижити в політичних джунглях. «Нариси про мужніх» Джона Ф.Кеннеді

Мужність, виявлена за життя, часто справляє не таке драматичне враження, як мужність в останню мить. Проте це не менш чудовий сплав тріумфу й трагедії. Людина робить те, що мусить робити, усупереч наслідкам для себе, труднощам, небезпекам і тиску. Це — основа людської моралі.

Джон Ф.Кеннеді,
«Нариси про мужніх»

Поряд із Хемінгуеєм, а не Дюранті

Для молодого сенатора і майбутнього президента США Джона Фіцджеральда Кеннеді то був най­драматичніший час у його житті: восени 1954 і на початку 1955 року він переніс дві ризиковані операції — з подвійного стягування хребта і вилучення імплантованої сталевої пластинки. Загроза бути довічно прикутим до інвалідного візка не минула. Проте Кеннеді не почувався приреченим. Він прагнув одного — не згаяти дорогоцінних миттєвостей життя. Тепер у нього було вдосталь часу для улюбленого заняття — вивчати біографії видатних людей. Його зацікавила постать Джона Квінса Адамса — сина другого президента Джона Адамса, який сам став господарем Білого дому і після завершення президентського терміну (1825—1829) упродовж майже двох десятиліть був видатним сенатором. «Старий златоуст», як називали його на Капітолійському пагорбі, за будь-яких обставин обстоював власну позицію. Він виступав проти анексії Техасу (оскільки це «розширювало рабовласницьку територію») і був одним з небагатьох державних діячів, які вважали американо-мексиканський конфлікт «найнесправедливішою війною». Зрештою, через свої політичні переконання він порвав із партією федералістів, яку представляв у Конгресі.

На прикладі Джона Квінсі Адамса сенатор написав спочатку статтю про мужність у політиці для популярного часопису Harper’s Magazine. Задум переріс у великий проект. Кеннеді вважав тему надзвичайно важливою і невдовзі захопився ідеєю створити книгу. Документальні «Нариси про мужніх» вийшли друком 1 січня 1956 року і стали бестселером. А 1957-го їх було відзначено престижною Пулітцерівською премією в номінації «Біографії». Можливо, в Україні знайдуться скептики, які хоч і не тримали її в руках, проте іронічно посміхнуться: адже аналогічну премію за брехливі репортажі з СРСР отримав кореспондент «Нью-Йорк таймс» у Москві Волтер Дюранті, який на догоду Сталіну заперечував, що у 1932—1933 роках в Україні був штучний голод. Через затяте небажання респектабельної газети — усупереч вимогам української діаспори — позбавити борзописця премії, її престиж було почасти скомпрометовано. Але ж Пулітцерівською премією (її присуджують не тільки в журналістських номінаціях) серед інших видатних творів мистецтва було відзначено і новелу Ернеста Хемінгуея «Старий і море», удостоєну ще й Нобелівської премії.

Чудова вісімка

В основу «Нарисів про мужність», крім життєпису Адамса, було покладено біографії ще семи видатних сенаторів. У передмові до книги відомий історик професор Колумбійського університету Аллен Невінс зазначав: «Кеннеді наводить приклади мужності розумних, далекоглядних, тверезомислячих людей, які прагнуть, щоб державний корабель тримався правильного курсу». Усі вони йшли «проти течії». Це — Даніель Вебстер, Томас Гарт Бентон, Сем Г’юстон, Едмунд Росс, Люсіус Ламар, Джордж Норріс і Роберт Тафт. Їхні імена навряд чи відомі українцям, тим часом біографії цих неординарних людей повчальні не тільки для Америки.

Діяльність перших трьох припадає на період, що передував найдраматичнішій події в історії США — громадянській війні. Для сенатора-демократа Даніеля Вебстера (штат Массачусетс) «збереження союзу було дорожчим серцю, ніж заперечення рабства». Він був проти відокремлення Півдня. У промові, виголошеній 1851 року на Капітолійському пагорбі, що тривала понад три години поспіль і відома кожному американському школяреві, він закликав до примирення й порозуміння. Головна турбота сенату, за його словами, — не скасовувати рабство, а зберегти Сполучені Штати Америки. Натомість аболіціоністи (прибічники скасування рабства. — А.С.) на Півночі й прихильники рабства на Півдні домагалися розпуску союзу і створення незалежної конфедерації.

Славетна промова Вебстера дещо вгамувала пристрасті на Півдні, викликавши хвилю обурення на Півночі, рішуче налаштованій проти рабства. Сенатор добре це розумів, однак свідомо йшов на політичний ризик. «Я обстоюватиму союз, жодним чином не зважаючи на те, як це позначиться на мені. Хіба чогось варті наслідки особисто для себе порівняно з добром і злом, що може спіткати країну під час кризи?». Це були останні слова, з якими Вебстер звертався до сенату. Політичні опоненти не забули їх йому до кінця життя, і навіть після смерті посилали на його адресу прокльони з церковних амвонів. Однак історія винесла справедливий вирок, визнавши, що значною мірою завдяки його зусиллям вдалося на десятиліття відвернути громадянську війну.

Сенатора-демократа Томаса Гарта Бентона (штат Міссурі) називали «твердошкірим розумово й фізично». Він був політичним ідолом, котрий щодня натирав шкіру щіткою з кінського волосся (бо так, за його словами, робили римські гладіатори) і здавався неподоланним. Проте й над ним нависли хмари. Рабовласницький штат, який він представляв у вищій палаті Конгресу, схилявся до того, щоб приєднатися до Півдня. Натомість Бентон виявляв відданість не Демократичній партії, а збереженню федерації. Його затаврували як «зрадника партії, союзника вігів та англійців». Насправді ж Бентон не збирався приєднуватися до партії вігів, дрібні політики якої, як він казав, «спроможні зрозуміти його не краще, ніж кролиця, що розмножується дванадцять разів на рік, чи слониха, період вагітності якої триває два роки».

Після бурхливої 30-річної діяльності в сенаті законодавча асамблея штату Міссурі усунула його з посади. Після цього Бентон марно домагався переобрання сенатором, обрання конгресменом і губернатором. На його політичній кар’єрі було поставлено хрест. «Але після поразки і навіть після смерті Томас Гарт Бентон виявився переможцем, — вважав Джон Ф.Кеннеді. — Його голос з минулого на захист союзу був одним з вирішальних чинників, завдяки якому штат Міссурі не поступився відчайдушним спробам відокремити його разом зі спорідненими рабовласницькими штатами (від федерації. — А.С.)».

Третій з названих сенаторів — уродженець Півдня, який представляв штат Техас і тривалий час належав до Демократичної партії. «Сем Г’юстон був Семом Г’юстоном, однією з найбільш незалежних, незвичайних, популярних і сильних особистостей, які будь-коли переступали поріг сенату» (на думку автора «Нарисів про мужніх»). Прийомний син індіанського племені черокі, він був хоробрим офіцером в армії свого друга, майбутнього президента США Ендрю Джексона. Його двічі проголошували президентом незалежної Республіки Техас і членом її конгресу. На Капітолійському пагорбі він виступав за приєднання Техасу до федеративного союзу, хоча знав, що жоден демократ Півдня його не підтримає. Білі жителі штату, в якому налічувалося 150 тисяч рабів, погрожували, що «за зраду Техасу» знімуть з Г’юстона скальп. Проте на всі звинувачення й погрози він відповідав: «Я не знаю, що таке Північ і Південь. Я знаю лише одне — що таке Сполучені Штати». Г’юстон наполегливо твердив, що представляє «увесь американський народ».

У 35-річному віці він став губернатором Техасу. Але законодавча асамблея штату усунула його з посади. «Моїм бажанням було піти у відставку з чистими руками й совістю», — заявив він у прощальній промові. Коли ж новий губернатор Техасу почав виступати за відокремлення від федерації, Г’юстон вирішив балотуватися знову і цього разу переміг, завдавши екстремістам Півдня поразки. Та невдовзі Г’юстона знову спіткала невдача: у день його народження і в річницю проголошення незалежності Техасу місце губернатора оголосили вакантним, а штат відокремився від союзу і приєднався до конфедерації.

На могилі Едмунда Росса, сенатора-республіканця (штат Канзас), — короткий, промовистий напис: «Людина, яка врятувала президента». Джон Кеннеді пояснює це так: «Можливо, ця людина зберегла для нас і наступних поколінь конституційний уряд Америки. Вона зробила те, що один дослідник назвав найгероїчнішим вчинком в американській історії, незрівнянно важчим, ніж будь-який акт мужності на полі бою». 1868 року, під час імпічменту президента Ендрю Джонсона, Росс і ті, хто його підтримував, жертвували собою, щоб «урятувати націю від нерозсудливого зловживання законодавчою владою». «Я майже буквально дивився в могилу, що розверзлася переді мною», — згадує про свої відчуття перед голосуванням у сенаті Едмунд Росс. Однак промовив: «Не винен» (Not guilty). І ці два короткі слова виявилися вирішальними.

«Слово «могила» навряд чи є перебільшенням, — пише автор «Нарисів про мужніх». — Політична кар’єра Росса завершилася. Ні його, ні жодного іншого республіканця, які голосували за виправдання Джонсона, ніколи більше не переобрали до сенату». «Ким був Едмунд Дж.Росс? — розмірковує Джон Кеннеді. — Практично ніким». Жоден закон не було названо його іменем, у жодній книжці з історії не вміщено його портрета, у жодному списку «видатних» сенаторів не згадується про його заслуги. А його єдиний героїчний вчинок забутий усіма. Ким міг стати Едмунд Дж.Росс? Адже він був гарним промовцем, мав чудові дані й перспективи, аби стати політиком, і, якби його кар’єра тривала довго, міг би перевершити своїх колег за престижем і впливом. Однак він пожертвував усім цим задля єдиного вчинку.

Сенатора-демократа від штату Міссісіпі Люсіуса Ламара автор нарисів характеризує не тільки як дер­жавного діяча, а й як ученого і одного з оригінальних мислителів свого часу. «Я завжди прагнув вселити віру в те, що правда краща за брехню, чесність краща за політику, а мужність краща за боягузтво», — казав він. У буремні роки після громадянської війни Ламар дійшов висновку: єдина надія для Півдня не в тому, щоб продовжувати старі чвари з Північчю, а в примиренні, у скасуванні військового правління і в розвитку нормальних федеральних відносин. «Мої співвітчизники! Пізнайте один одного — і ви полюбите один одного!» — проголосив він у Конгресі.

Ламара вітали як «пророка нового дня», але водночас чимало його колишніх прихильників таврували його за «зраду принципів і честі Півдня». Проте на противагу Едмунду Россу, доля не відвернулася від нього. Попри те що Ламар неодноразово діяв усупереч побажанням виборців, його переобрали до сенату. Згодом він став головою сенатської фракції демократів, міністром внутрішніх справ і суддею Верховного суду.

Джорджа Норріса, сенатора-республіканця (штат Небраска), Кеннеді називає «однією з наймужніших постатей у політичному житті Америки». Переживши страхіття громадянської війни, він був переконаним пацифістом і ввійшов в історію як запеклий критик зовнішньополітичного курсу президента Вудро Вільсона. Аби перешкодити ухваленню його законопроекту про озброєння американських суден під час Першої світової війни, він вдався до тактики обструкції, влаштувавши дебати, що тривали день і ніч. «Ми свято вірили в те, — писав згодом Норріс, — що своїми діями відвернемо участь Америки у війні». Тим часом у Конгресі його називали «більшовиком, ворогом прогресу, зрадником», а в листах, які він тоді отримував, зображували в німецькій військовій формі з іконостасом кайзерівських орденів.

«Тепер не має значення, правий чи неправий був Норріс, — вважає Кеннеді. — Важливо те, що, обстоюючи свої переконання, він проявив мужність». У протистоянні в кінцевому підсумку переміг Вільсон. Він скликав спеціальну сесію Конгресу, яка ухвалила резолюцію про обмеження дебатів і згодилася з тим, що виконавча влада має право озброювати судна без згоди законодавчого органу. Однак і після цього політичні дивіденди Норріса тільки зросли. Попри серйозні розбіжності з Республіканською партією, він став одним з найвпливовіших її чільників, був головою сенатського юридичного комітету і потенційним кандидатом у президенти. Його політична кар’єра з усіма успіхами і невдачами тривала майже півстоліття.

За часом постать останнього героя «Нарисів про мужніх» найближча до нас. «Покійний сенатор (республіканець. — А.С.) Роберт Тафт з Огайо ніколи не був президентом Сполучених Штатів, — пише Кеннеді. — У цьому його особиста трагедія. І в цьому його національна велич». Він характеризує Тафта як «людину, котра твердо дотримувалася головних принципів, в які вірила. Коли йшлося про них, навіть спокуса стати господарем Білого дому не утримувала його від того, щоб називати речі своїми іменами».

Роберт Тафт, пам’ятник якому споруджено на Капітолійському пагорбі, — один з найвидатніших в історії американських законодавців. Син президента Вільяма Говарда Тафта (1909—1913) був переконаним консерватором, виступав проти більшості програм нового курсу Франкліна Рузвельта і проти надання допомоги закордонним дер­жавам у рамках доктрини Трумена. Він був більше ніж політичним лідером, більше ніж «містером республіканцем». Тафта називали «містером Чесність». У сенаті знали, що він ніколи не порушував домовленостей, не зраджував, не відмовлявся від республіканських принципів, які щиро сповідував, не вдавалася до політичного обману. Навіть його запеклий політичний супротивник Гаррі Трумен сказав після смерті сенатора: «Він і я ніколи не приходили до порозуміння з питань публічної політики, але він знав, якою є моя позиція, а я знав його позицію. Нам потрібні інтелектуально чесні люди на кшталт сенатора Тафта».

Особливу увагу Кеннеді привернуло засудження Тафтом Нюрнберзького процесу. Зокрема він заявив: «На цьо­му процесі ми згодилися з російською ідеєю підпорядкувати його мету урядовій політиці, а не правосуддю, що не має жодного стосунку до англо-саксонського правосуддя». Ця заява викликала масове обурення американців і скандал у політичних колах. Багато хто сприйняв твердження Тафта як апологетику нацизму. Насправді ж він мав на увазі зов­сім інше. Тафт захищав не нацистських убивць, а традиційні американські концепції закону і правосуддя. Однак на виборах 1948 року Республіканська партія вже не могла робити ставку на нього, таким чином він сам позбавив себе останнього шансу домогтися амбітної мети — стати президентом.

Як слушно вважав Кеннеді, сьогодні нас не цікавить, правий чи неправий був Роберт Тафт, засуджуючи Нюрнберзький процес. Захищаючи справу, в яку вірив, він виявив непохитну мужність, протиставивши свою позицію суспільній думці. «Коли я кажу «свобода», — писав майбутній президент США, — я маю на увазі свободу людини мислити й жити по-своєму, як вона бажає».

Політика і мораль

…Джон Кеннеді поділяв погляд на політику Джона Б’юкена (автора однієї зі своїх улюблених книжок «Шлях пілігрима») як на «одну з найкращих і найризикованіших професій». У «Нарисах про мужніх» він концептуально розвинув цей погляд, спростовуючи поширену думку про несумісність політики і моралі. «Політика — це джунглі», — писав він у нотатках до книги. А вижити в політичних джунглях можна лише завдяки твердості й мужності, які визначають характер політика, щоб відстоювати принципи, потрібно мати «моральну стійкість» та «інтелектуальну далекоглядність». Для молодого сенатора мужність була морально-етичним поняттям. Після ретельного дослідження автор переконався, що ті, чиї дії він описав у своїй книзі, керувалися передусім національними інтересами, а не особистою чи політичною вигодою. «Списку сенаторів, які виявили мужність у політиці, не існує, і я не мав наміру запропонувати його», — зауважує Кеннеді. Акти ж політичної мужності не обмежувалися американським сенатом. Такими ж доблесними й рішучими були вчинки президентів, конгресменів і навіть приватних громадян із політичними амбіціями.