Як побачити нас разом?

Революція не перманентною бути не може. Важливо не так утнути подію, як утримати її завоювання. Ця історична мудрість ставить наголос не так на оргіастичний злет тут-і-тепер, як на сувору повсякденність. Немає сенсу оплакувати кінець оргії — на те вона й оргія, щоб укластись у кілька чудових миттєвостей. Уся вага належить другій фазі — «культурній революції». А це вже інша побудова часопростору, інша боротьба, інша логіка.

Епоха помаранчевої революції закінчилася. З історичної перспективи можна побачити, які принципи лежали в її основі і як вони зреалізувалися. На загал мали місце три великі процеси: по-перше, піднесення нових (чи замаскованих під нові?) ліберально налаштованих еліт; по-друге, піднесення національної самосвідомості серед пересічних жителів держави; і по-третє, інтенсифікація низового громадянського руху.

Неважко в результаті помітити, що наскільки виграв та зреалізувався перший процес (злет неоліберальної буржуазії), настільки занепав і мало не виродився третій (низові й масові ініціативи громадян, які утворюють демократію участі). Що стосується національної самосвідомості, то вона також не є раз і назавжди зафіксованою, а залежить від двох попередніх процесів і часто виступає заручником складного опосередкування між ними. У ширшому значенні, тут вирішується питання громадянського суспільства.

Невже демократія виживе лише у формі медіакратії?

Однак за відсутності активних соціальних рухів та незалежних громадянських ініціатив, що традиційно конституюють соціальне тіло держави-нації, стає сумнівною сама форма демократичного суверенітету. Натомість держава пропонує захисні й заспокійливі образи, з допомогою яких пересічні «пасивні» громадяни можуть проектувати свої індивідуальні фантазми на великий екран уявного «народу». Криза демократичного представництва (загальної волі) компенсується парадоксальним поверненням до ідеї народу, що нині формується переважно з допомогою потужних медіазасобів. Класичну роль «активного громадянина» сьогодні виконує, радше, постать журналіста. Але невже демократія може вижити лише у формі медіакратії?

Можна виділити три головні форми «народу» як суб’єкта нинішньої медіакратії: це — народ-опінія, народ-фігура та народ-емоція. Народ-опінія формується у сфері громадської думки (ток-шоу, статистика тощо), де перехрещуються й нівелюються часто взаємовиключні судження, точки зору, опінії, що дозволяють людині висловити будь-яку ідею, яку вона воліє висловити з певної теми. Часто це «дикі» й неорганізовані «думки з приводу», що більше говорять про того, хто їх висловлює, ніж про саму проблему. Водночас опінії наражаються на ризик бути стандартизованими, запрограмованими й маніпульованими, отож автор, який має ілюзію, нібито висловлює «власну думку», насправді лише повторює загальні кліше та стереотипи. Це той випадок, коли «не людина створює дискурс, а дискурс створює людину».

Те ж саме можна сказати про народ-фігуру. Однак цього разу йдеться про те, аби відродити у фігурі Одного згасаюче відчуття органічної ідентичності. Найчастіше такою фігурою користується політик, що репрезентує народ як одне велике тіло, ідеальне й нерухоме, поза історією та конфліктними суперечностями. Таке популістське уявлення народу персоніфікує множинну колективність в одній особі, одночасно тоталізує міфічну національну спільноту, приховуючи внутрішні розділення в суспільстві та загострюючи зовнішню різницю з усім, що чуже чи іноземне для своєї нації. Це — фігура ідеальної спільноти, яка, окрім своєї суто ангелічної субстанції, практично виконує напіврелігійні функції культу та ритуалу. Прозаїчніше — така фігура також підбурює до невротичного пошуку гаданого ворога.

Взагалі, в наш час набувають дедалі більшої популярності і перебирають пальму першості у справі ефективної репрезентації народу так звані «спільноти емоції». Народ-емоція не потребує особливих слів чи ідеологічних програм, емоція об’єднує широкі маси незнайомих людей довкола захоплення футболістами, зірками, моделями, коміками, харизматичними постатями. На стадіонах, телеекранах, концертних майданчиках чи на сторінках модних журналів триває пафосний пошук ідентичності сучасних мас. Бідні на зміст, але виразні та яскраві, ці спільноти емоції не можуть утворювати тривалих зв’язків, історичних проектів, спрямованих у майбутнє. Вони збираються і розпадаються, тільки-но «цирк поїхав». Це святкові сплески, як казав Дюргейм, але без «символічного обміну». Скороминущі зустрічі, що ледь приховують більш фундаментальні нестачу та відчуження.

Як бачимо, репрезентація народу — конфігурована у медіапросторі, а отже, всі розрізненні множинності, які становлять його тіло, нівелюються в одному вимірі — це вимір ідентичності, що стає скринькою для стереотипних інвестицій уявних образів чи броунівського руху суджень. Маємо три фантазматичні модальності народу, що формуються медіакратією як щось Єдине: по-перше, це війна всіх проти всіх (суспільство елементарних частинок); по-друге, фантазматична єдність (нація-фантазм); і по-третє, поєднання першого і другого в «спільноті емоції». Цій серії, що відображає соціологічний, політичний та символічний регістри (опінія—фігура—емоція), якщо підійти з філософських позицій, бракує однієї фундаментальної інстанції — а саме розуму як здатності критичного мислення. Але чи можемо уявити сьогодні народ-розум? Можливо, як інструментальний розум — так, але як критичну здатність «ставити себе під питання» — сумнівно.

Невже винен Жан-Жак Руссо?

Народ, ідентичність, розум... Усі ці проблеми характерні для світоглядної парадигми Просвітництва, або, точніше, для його «незавершеного проекту». Ідеться про трансформацію демократичного руху, що насправді не припиняється вже кілька століть. Адже дискусії, які сьогодні точаться навколо об’єднавчої «національної ідеї», «конфлікту ідентичностей» або «демократії та еліти», проходять на тлі загостреного відчуття кризи традиційних інституцій розумної легітимації влади, загальної волі, незалежного суб’єкта, визнання (та інкорпорування) інакшості...

Сьогодні неоліберальні еліти, що перебирають владні важелі мало не по всьому світу, переживають загальну кризу легітимності. Бракує символічного обґрунтування їхнього авторитету (це більше, ніж брутальна влада). Криза легітимності влади властива як для Заходу, так і для Сходу, позаяк політику не достатньо виправдати голим економічним інтересом (коли метанаративи про Бога чи «світле майбутнє» з вуст тих самих еліт переконують усе менше й менше). Ліберальний індивідуалізм та секуляризація (зменшення впливу релігійного авторитету на суспільні інститути) не тільки спричинили позитивні зміни, як-от науковий розвиток або культурне розмаїття, а й призводять до егоїзму та самотності автономного суб’єкта. Це добре відомі речі, однак доводиться й сьогодні зіштовхуватись із класичними фігурами просвітницької думки в той момент, коли останнім горизонтом легітимації неолібералізму залишається аргумент: «цьому немає альтернативи».

Невже винен Руссо? Вже мало не сотню років йому закидають, що, заклавши в основу демократії ідею «загальної волі» (уламки якої сьогодні намагається зібрати медіакратія), він породив авторитарну ідею уніфікації народних мас. Лібералізм звинувачує демократію «загальної волі» в тому, що буцім колективність може призвести до тоталітаризму. А отже, проект людської емансипації може бути успішним тільки тоді, коли він протилежний будь-яким великим колективним проектам. Такі розмисли заводять, певна річ, далеко: аж до заперечення політики, що, звісно, таїть у собі далекосяжні політичні наслідки... Отож слід перечитати Руссо.

Цвєтан Тодоров у недавній книжці «Дух Просвітництва» наголошує на принциповому розрізненні, яке робить громадянин Женеви між «волею всіх» та «загальною волею». Перша — це механічна сума всіх окремих воль, міфічний проект об’єднання яких містить у собі тоталітарний зародок одноманітності: всі думки, що відхиляються від цього хору, будуть відведені вбік і знищені. Натомість загальна воля не знає репресивних винятків — вона об’єднує множинності. Тодоров пояснює: «Якщо ми відмовляємося примушувати людей підкоритися, єдиний вихід — кожен починає усвідомлювати частковість своєї точки зору... і враховує точку зору загального інтересу. Так, наприклад, врешті-решт, у демократії кожна обрана особа має діяти в інтересах усіх, хоча й обирали її голосами далеко не всіх». Себто коли державця або партійного лідера з тих чи інших причин обирає 30% прихильників, то це геть не означає, що він мусить діяти тільки в інтересах цих останніх.

У цій концепції демократія та рівність не суперечать одна одній. Але саме її відкидає неолібералізм, що віддає перевагу «загальній волі» прибутків меншості, на противагу «загальній волі» народу, для якого залишаються лишень спектакулярні втіхи медіакратії.

Ці висновки набувають ще більшої ваги, коли традиційні форми суверенітету ставляться під сумнів історією. Тепер як ніколи зрозуміло, що для демократії електоральна процедура не є достатньою. Альберт Хіршман запропонував виділяти три модальності соціального вираження: exit, voice і loyalty. Класично демократія «офіційно» ототожнювалася тільки з loyalty (вірністю), коли громадянське втручання означало обрання лідера (віче) та скромний похід на виборчу дільницю. Однак voice (тобто протести, вимоги й висловлення незгоди) та exit (неявка, ігнорування) також є модальностями соціальної участі.

Ідентичність — не даність, вона здобувається у процесі емансипації. Руссоїстське бачення емансипації й нині не втрачає своєї значущості: посилити автономію кожного через участь у колективній боротьбі. Руссо вчить, що «свободи Сучасних» не можна уберегти, знехтувавши «свободами Древніх».

Сьогодні неможливо висувати керманичам свої вимоги тільки одним способом (електоральним). Політика стає множинною, вона стає «мікрополітикою» повсякденних пошуків спротиву та тканням прямої солідарності простих людей між собою. Окрім «великої» демократії, існують численні форми «малої». І цей вимір реальності не потрапляє у поле зору медіакратії. Вона його просто не помічає. Невроз влади: я тебе не бачу, отже, ти не існуєш. Але справжня культурна революція визріває не на екранах телевізорів.