Як населення України користувалося рідною мовою

Мета пропонованої статті — простежити, як протягом часів перебування більшості одвічних українських земель у складі СРСР та в перші роки незалежності України користувалися рідною мовою різні етноси, які на них жили, на прикладі представників найбільших народів.

Національно-визвольна боротьба українців у 1917—1921 рр. закінчилася поразкою, і на Наддніпрянщині більш ніж на сімдесят років було встановлено радянську владу. Більшовики вживають низку заходів, щоб привернути до себе місцеве населення всіх поневолених народів національних республік. Одним із важливих і дієвих заходів радянської влади було проведення політики «коренізації» місцевого населення. Мета її — показати народам, що ставлення Москви до національних культур докорінно відрізняється від великодержавної політики царату.

Цю політику почали впроваджувати з початку двадцятих років XX ст. В Україні вона отримала назву «українського ренесансу». Важливим її напрямом було створення сприятливих умов для розвитку національних культур народів СРСР.

Окремі сторони цієї політики набувають розвитку в перші роки радянської влади. В Україні проголошується гасло «Геть неписемність!». У першій половині 20-х років у республіці діють понад 21 тис. загальноосвітніх шкіл, у тому числі понад 18 тис. — з українською мовою навчання, майже 2 тис. — російською, сотні — з німецькою, болгарською, єврейською та іншими мовами. В республіці функціонують 25 національних районів (у кожному з них більшість становить той чи інший етнос), понад 900 селищних рад, видається майже 90 газет різними мовами. Успішно працюють національні бібліотеки, театри, наукові установи. Засновуються масові культурницькі громадські організації різних напрямів: літераторів, художників, науковців тощо.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років починається рух у зворотному напрямку. Проводяться масові судові процеси переважно над прогресивною українською інтелігенцією: «Шахтинська справа», УНЦ, УВО... Їх наслідком стали розстріли, заслання на Соловки. Колективізація, розкуркулення в УСРР завдали непоправного удару по генофонду, насамперед української нації…

У 30-ті роки ліквідовуються масові громадські організації, утворюються спілки літераторів, художників, архітекторів тощо під суворим керівництвом і контролем партійних органів. Наприкінці 30-х рр. закриваються загальноосвітні школи «національних меншин», які стали нібито джерелом «дрібнобуржуазного націоналізму», учні переводяться до шкіл із російською та українською мовами навчання.

Свідчення, які нам дають уявлення про користування мовами народів України на початку радянської влади, ми знаходимо у матеріалах першого Всесоюзного перепису населення, проведеного наприкінці 1926 року. Але вони в основному відбивають багатолітню імперську політику, спрямовану на русифікацію всього населення; з другого боку — демонструють результати перших кроків політики, спрямованої на відродження рідних мов і культур представників народів, які жили на території України.

За даними перепису, в СРСР на той час мешкало 31,2 млн. українців, із яких українську мову рідною визнавали 27,5 млн. (88,1%). У республіці проживало 23218,9 тис. українців, з яких українську мову рідною визнавали 21848,6 тис. осіб (94,1%), російську — 1288,9 тис. осіб (5,6%). Із загальної кількості росіян 2677,2 тис. осіб російську мову визнали рідною 2627,4 тис. осіб (98,1%), перейшли на українську — 37,1 тис. осіб (1,4%); з євреїв — 1574,4 тис. осіб — визнали свою мову рідною 1195,7 тис. осіб (75,9%), перейшли на українську — 14,1 тис. осіб (0,9%), російську — 356,2 тис. осіб (22,6%); з німців — 393,9 тис. — зберегли свою мову як рідну 374,1 тис. осіб (94,9%), перейшли на українську майже 4 тис. осіб (0,9%), на російську — 13,9 тис. осіб (3,5%); з поляків — 476,4 тис. осіб — свою мову рідною визнали 210,5 тис. осіб (44,2%), українську — 226,6 тис. осіб (47,6%), російську 32,8 тис. осіб (6,9%).

Наведені матеріали свідчать, що на одвічних українських землях на той час найсумлінніше зберігали свою рідну мову росіяни, німці, а українці були тільки на третьому місці. Вони також підтверджують трагічні наслідки багатолітньої русифікаторської політики на наших землях, про що свідчить перехід на російську мову майже 1,3 млн. українців. Здавалося б, було б природно, якби на українських землях більшість представників інших народів або зберігали свою мову, або переходили на мову народу-автохтону.

На жаль, ми не зможемо простежити, що відбувалося на наших землях до початку Другої світової війни. Результати перепису 1937 р., за вказівкою Й.Сталіна, було знищено. Матеріали перепису 1939 р. до початку війни так і не було опубліковано. Окремі дані подаються разом із результатами перепису 1959 р. У часовому відтинку між 1926 і 1939 рр. Україна пережила такі страшні потрясіння, як колективізація, голодомор 1932—1933 рр., репресії 1937—1938 рр. та ін. Ці події вплинули на розвиток української культури і мови. В опублікованих переписах ми не знаходимо матеріалів про користування мовами на території УРСР. Опубліковано лише кількість українців в СРСР у 1939 р. — 28,1 млн. осіб, з-поміж яких свою мову рідною визнали 24,7 млн. осіб (87%), а на російську перейшли майже 3,4 млн. осіб. Відсутність даних по УРСР не дає змоги отримати інформацію про становище з користуванням мовами населення нашої республіки.

Протягом наступних 20 років в СРСР і УРСР переписів не проводили. За ці роки територія України збільшилася з 478 тис. км2 до 603,7 тис. км2. З Україною возз’єдналися наші одвічні землі — Східна Галичина (1939 р.), Північна Буковина і південна частина Бессарабії (1940 р.), Закарпаття (1945 р.). Із перетворенням Молдавської Автономної Республіки на союзну від України відійшли землі автономії. У 1954 р. до України було приєднано Крим. Істотно вплинули на кількість населення республіки втрати Другої світової війни — понад 8,5 млн. осіб (20% населення). Але ж із 1944 р. тривали репресії, депортації (українців з Галичини і Волині, кримських татар, німців, греків, болгар, вірмен із Криму). Істотно на демографічні процеси в УРСР вплинули такі загальносоюзні процеси, як освоєння цілинних і перелогових земель, освоєння нафтородовищ Сибіру та ін.

Істотну роль у придушенні української культури, мови відіграли постанови ЦК ВКП(б) 1946 — 1949 рр.; постанови ЦК КП(б) України, які були спрямовані проти української інтелігенції. Негативно позначилися на українській культурі і боротьба з космополітизмом, «українським націоналізмом», так звані дискусії з генетики, філософії, мовознавства, економіки...

Істотно вплинув на користування населенням України своєю рідною мовою прийнятий у грудні 1958 р. закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям...». Він, як і інші загальносоюзні заходи, був продубльований в УРСР у квітні 1959 р. Батьків фактично примушували здавати своїх дітей у школи з російською мовою викладання. У середніх та вищих навчальних закладах викладання велося переважно російською мовою. Проти такого закону рішуче виступила прогресивна українська інтелігенція, у тому числі. видатні українські поети М.Бажан, М.Рильський.

З різних причин протягом чотирнадцяти повоєнних років переписів населення не проводили; для аналізу користування мовами населення України ми маємо лише матеріали четвертого Всесоюзного перепису населення. За його матеріалами, в СРСР на кінець 1959 р. проживало 37,3 млн. українців, із яких українську мову рідною визнали майже 32,7 млн. (87,7%) (втрати, порівняно з 1939 р., на 0,2% більші), а перейшли на російську — 4,5 млн. осіб. Якщо порівняти з 1939 р., кількість українців, котрі втратили рідну мову і перейшли на російську, зросла на 1,1 млн. осіб. На цей час в УРСР проживало 32,2 млн. українців, з яких українську мову рідною визнали 30,1 млн. осіб (93,5%), а російську — 2,1 млн. осіб (6,5%). Якщо порівняти з 1926 р., кількість українців, що перейшли на російську, зросла майже вдвічі, при зростанні абсолютної чисельності українців усього на 38,7%. Досить істотні зрушення за цей час відбулися і серед представників інших народів, які оселилися в Україні. Якщо в 1926 р. в Україні росіяни становили 9,3%, а на інші етноси (крім українців) припадало 9,7%, то в 1959 р. частка росіян зросла до 16,9%, а частка інших народів знизилася до 6,3%.

Як же народи України користувалися своїми мовами? З 7090,1 тис. росіян свою мову рідною вважали 6959 тис. осіб, тобто з 1926 р. питома вага росіян, котрі користувалися своєю мовою як рідною, не змінилася (98,1%). Отже, протягом часового відтинку у 33 роки «українізація» росіян не відбулася. А що відбулося з іншими народами: євреїв у 1959 р. в республіці було 840,3 тис. осіб, а свою мову рідною визнали тільки 142,2 тис. осіб (16,9%), перейшли на українську — 23,4 тис. осіб (2,8%), на російську — 671,4 тис. осіб (79,9%); із 290,9 тис. білорусів свою мову зберегли 107 тис. осіб (36,8%), перейшли на українську — 26,6 тис. осіб (9%), на російську 157,2 тис. осіб (54%); з 363,3 тис. поляків свою мову рідною визнали 68,2 тис. (18,8%), перейшли на українську 248,6 тис. осіб (68,4%), на російську — 45,3 тис. осіб (12,5%).

Розглянутий нами період не можна вважати «українським ренесансом». Кількість українців, які втратили рідну мову й перейшли на російську, зросла майже вдвічі. Це ж саме стосується і більшості представників інших народів, які жили в межах УРСР, особливо величезні втрати були у євреїв. Здавалося б, було б природно для представників інших народів або зберігати рідну мову, або перейти на мову народу, на землях якого вони оселилися. Але більшість їх перейшли на російську мову.

У наступних 30 років, коли людство не переживало таких потрясінь, як у попередній період, культура й національна мова перебували під впливом державної політики. У 1989 році на території СРСР проживало 44,2 млн. українців, із яких українську мову рідною визнали 35,8 млн. осіб (80,1%), майже всі інші перейшли на російську (8,3 млн. осіб).

Якою ж була ситуація в Україні? Тут кількість українців становила 37,4 млн. осіб (72,7% населення), а визнали свою мову рідною 32,8 млн. осіб (87,7%), її втратили 4,6 млн. осіб, перейшовши на російську, тобто частка українців, які втратили рідну мову, порівняно з 1959 роком, зросла на 5,8%

Істотні зрушення відбулися й серед представників інших народів, які оселилися в республіці, крім росіян. Як і в попередній період, вони найуспішніше зберігали свою рідну мову, їх кількість у республіці зросла до 11,4 млн. осіб, з котрих рідною мовою користувалися 11,2 млн. (98,2%), а на українську перейшли тільки 117,5 тис. осіб (1,2%). За цей період з-поміж представників усіх народів найбільше втратили рідну мову євреї, їх кількість зменшилася до 486,3 тис. осіб (0,9%), з котрих користувалися рідною мовою лише 34,6 тис. осіб (7,1%), перейшли на російську 440,2 тис. осіб (90,6%), визнали українську рідною лише 10,1 тис. осіб (2,1%). Із 440 тис. білорусів рідною мовою користувалися 156,2 тис. (35,5%), перейшли на російську — 242,7 тис. осіб (55,2%), і всього 40,8 тис. осіб (9,3%) перейшли на українську мову. Тотожні тенденції простежуються і в поляків та молдаван.

Якщо порівняти два періоди: 1926 — 1959 рр. і 1959 — 1989 рр., то наведені матеріали переконливо доводять, що процес русифікації українського населення в СРСР і всього населення, яке оселилося на українських землях, проходив інтенсивніше. Причиною цього була більш жорстка русифікаторська політика, яку проводив уряд, у тому числі й стосовно українців.

Велику роль у русифікації населення відіграли такі антинаціональні, антиукраїнські заходи, втілені радянською владою у життя. Крім вищезгаданого Закону «Про зміцнення зв’язку школи з життям...», слід також згадати постанову ЦК КПРС і РМ СРСР, прийняту таємно у червні 1983 р.: «Про додаткові заходи щодо удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах і навчальних закладах союзних республік». На виконання цієї постанови партійно-державне керівництво прийняло власну постанову, відповідно до якої вчителям шкіл, котрі викладають російську мову та літературу, було підвищено заробітну плату на 15% «за особливо складні умови роботи».

Які ж зрушення відбулися з користуванням рідною мовою за часи незалежності? На це запитання дають відповідь матеріали першого Всеукраїнського перепису населення 2001 р. Кількість українців у державі майже не змінилася — 37,5 млн. осіб. Оскільки загальна чисельність населення України зменшилася, то їхня питома вага зросла до 77,7%. Навіть через десять років незалежності кількість українців, котрі визнавали свою мову рідною, становила всього майже 32 млн. осіб (85,3%), тобто зменшилася на 2,4%, а тих, які перейшли на російську, — зросла до 5,5 млн. осіб (14,8%), тобто збільшилася на ті ж самі відсотки.

Як і в попередні часи, в Україні найуспішніше зберігали рідну мову росіяни, їхня загальна кількість зменшилася до 8334,1 тис. осіб, а російську мову рідною визнали 7993,8 тис. осіб (95,8%), українську — лише 328,2 тис. осіб (3,9%); з 275,8 тис. білорусів свою мову рідною визнали 54,6 тис. (19,8%), українську — 48,2 тис. осіб (17,5%), а російську — 172,3 тис. осіб (62,4%); зі 103,6 тис. євреїв свою мову рідною визнали 3,2 тис. осіб (3,1%), українську — 13,9 тис. осіб (13,4%), російську — майже 86 тис. осіб (82,7%); з 144,1 тис. поляків свою мову рідною визнали 18,7 тис. осіб (12%), українську — 102,3 тис. осіб (70,8%) і російську — 22,5 тис. (15,6%).

Тож негативні наслідки ставлення Російської імперії, Радянського Союзу до українського етносу, його культури, звичаїв, побуту, традицій, духовності і мови не вдалося зупинити і в часи незалежності. За часів Радянської влади і в перше десятиріччя незалежності на одвічних українських землях, більшість із яких увійшла в незалежну Українську державу, з 1926 по 2001 рр. питома вага українців серед населення зменшилася з 80 до 77,7%. Внаслідок великодержавницької русифікаторської політики ще більшими були втрати рідної мови українським етносом. Якщо у 1926 р. нею як рідною користувалися 94,1%, то у 2001 р. — лише 85,3%. Як за часів радянської влади, так і в перші роки незалежності спостерігається процес русифікації жителів України — а не їх «українізація», — незалежно від їхнього походження.

Шановні політики! Перестаньте використовувати в боротьбі за голоси виборців мовний популізм, позбудьтеся психології «малоросійства». Жодної потреби в запровадженні російської мови як другої державної немає. Вона в побуті існує. Відмовтеся від гасла «кучмізму»: «українська мова — державна, а російська — офіційна». Не заважайте становленню української культури та мови. Як висловився професор НаУКМА Володимир Панченко «настав час братися за працю «Русифікація-2»… Українська культура та мова і на 15-му році незалежності нашої держави знаходиться під тиском «повзучої» русифікації.