Як я побачив майбутнє України

"Що і як ти робиш нині, тим до тебе прийдешнє й пригорнеться".

Так казав вуйко Дезьо

Я стояв у черзі в аптеці. Переді мною біля каси старша жіночка щось вибирала, а за нею стояв хлопець. Провізорка щось пояснювала жіночці, пропонувала різні цінові варіанти. Вкотре жіночка зупинилась у виборі і почала розглядати в руках пакуночок, подумки зважуючи ціну, яку назвала аптекарка. І тут той хлопець спокійно сказав продавчині: "Порахуйте жінці цей препарат. Я заплачу". Ішлося про гривень сто п'ятдесят.

Я часто зустрічаю таких молодих людей - хлопців і дівчат, чоловіків і жінок. Вони якісь типові, хоча й убрані по-різному: зручне надійне взуття, модні брюки (не обов'язково джинси) або спідниця, багатофункціональна куртка з капюшоном, і за плечима, майже завжди, маленький рюкзачок. І, я упевнений, у кишенях у них (хоча й не видно) по кілька сучасних ґаджетів. Коли вони збираються гуртом, то я жодного разу не бачив, щоб хтось із них курив на вулиці. Їхні зустрічі завжди веселі, але не гамірні, в них присутній ентузіазм, і ніколи не почуєш лайки у спілкуванні, хоча емоцій у ньому не бракує.

Заворожує мене в цих молодих людях одна, вигадана мною, інтегральна картинка: я чомусь переконаний, що коли якоїсь миті їм на телефон надійде відповідне повідомлення, то, повороживши кілька хвилин у своїх ґаджетах, вони наступного дня будуть із друзями на каві у Львові або з волонтерами в районі ООС, або ж вилетять з Борисполя на семінар у Кремнієвій долині по роботі, звіт про який розмістять десь в електронній хмарі в глобальній мережі тощо.

І це не метафора чи гіпербола. Діти моїх друзів і знайомих такі самі. Вони перемагають на конкурсах дизайнерів меблів у Відні, або іноді я читаю їхні враження про відвідини музеїв у Марокко чи про тепло ватри на полонині Ялівець у Карпатах.

Я часто потрапляв у згадане видіння. І одного разу до мене прийшло прозріння, яке трохи засмутило, але й утішило та заспокоїло. Заспокоїло, бо я зрозумів, що майбутня Україна буде зовсім не такою, образ якої я собі виплекав. Звідси й не гіркий смуток. Але це майбутнє буде не менш цікавим і гарним, ніж я собі уявляв, - звідси і втіха. Ці хлопці й дівчата "у курточках з рюкзачками" - феномен сучасної України: вони нові носії її пасіонарного простору, який позбувся локальності, а натомість доповнився мобільністю. Пасіонарний простір України завдяки їм може тепер локалізуватися і в Канаді, і в Австралії, і в Бразилії, і в будь-якій точці будь-якого континенту, а, розгорнувшись, доповнившись, потім знову локалізуватися в Чернівцях, Одесі, на Шацьких озерах чи на берегах Південного Бугу.

Про те, як закінчився розрахунок за ліки переді мною, я так і не довідався, бо звільнилася сусідня каса, і я перейшов до неї. Мабуть, зворушений побаченим і почутим, я не відразу пригадав, по що ж прийшов до аптеки. Але коли замість звичних "жовтих листочків" провізорка дала мені пакуночки гірчичників, що були схожі на одноразові пакетики чаю, я, ошелешений, знову пригадав свій образ майбутнього України і молодих хлопців і дівчат "у курточках із рюкзачками".

Я йшов додому і мало не реготав, згадуючи, як перед цим тішився вдома, коли, переривши всю хату, знайшов шматок марлі, яку мав би підкласти під гірчичники. Пакетики з гірчичниками незвично шаруділи у мене в руках, і я навіч спостерігав, як разом із цими звуками розпадався образ мого "садочка вишневого коло хати". Та я ні за чим поки що не шкодував: шкодувати за минулим - то пусте заняття. За минулим треба не сумувати й не шкодувати, а дякувати за те, що воно було. Тоді-то нове майбутнє зможе підступитися до тебе. А інакше твоє майбутнє стане твоїм змученим минулим.

Життя знову мені підказало, що майбутнього не потрібно вигадувати. "Що і як ти робиш нині, тим до тебе прийдешнє й пригорнеться" - так казав вуйко Дезьо.