«Я ЖИВ У ТАКІ ЧАСИ...»

Поділитися
Свої фронтові спогади Віктор Михайлович Болтрик написав, не розраховуючи на їх опублікування. Мета була іншою — розповісти про себе, про пережите передусім дітям, онукам і правнукам...
Київ, травень 1948 року. Віктор БОЛТРИК перед вступом у Київський фінансово-економічний інститут

Свої фронтові спогади Віктор Михайлович Болтрик написав, не розраховуючи на їх опублікування. Мета була іншою — розповісти про себе, про пережите передусім дітям, онукам і правнукам. Підштовхнули до цього наближення 80-річного ювілею та чітке усвідомлення того, що здійснити свій задум «сьогодні встигнеш і завтра встигнеш, а ось післязавтра — як знати...»

Почерк колишнього фронтовика, розгонистий і чіткий, зовсім не видає його віку. Та й виглядає він, як то кажуть, молодцем: підтягнутий, бадьорий, із живими, з вогником очима, відчуттям гумору й доброзичливістю. У чому таємниця життєвої сили, невичерпної молодості людини, за плечима якої оборона Києва, битва під Москвою, бої під Сталінградом, Старою Руссою та Ржевом, а потім довга трудова біографія? Цілком можливо, що таємниця проста — Віктор Михайлович із тих, кому пісня допомагала й допомагає (!) не тільки «строить и жить», а й вижити.

На одній із недавніх зустрічей із ветеранами-фронтовиками Чернігівщини він вийшов на сцену, побачив у залі своїх ровесників і тих, хто на п’ять-шість років молодший, небагатьох, кому дивом вдалося уникнути смерті в кривавій м’ясорубці 1418 днів і ночей, — і не зміг від хвилювання доспівати до кінця одну зі своїх найулюбленіших пісень: «Я жил в такие времена...» Якими ж вони були, ті часи?

«Народився я 1923 року в Києві, саме під Покрову, на вулиці Прорізний, у будинку 13. Мій названий батько Михайло Семенович Болтрик був музикантом-аматором у духовому оркестрі при лікарняному клубі, грав на флейті, а вдома віддавав перевагу грі камерній — на гітарі. Мама чудово співала, у неї було прекрасне сопрано. У семирічному віці на клубній сцені відбувся й мій музичний дебют. Разом із мамою ми співали дует Андрія і Оксани «Чорна хмара за Дунаєм простелилась, як туман...». У цій арії, до речі, дев’ять сі-бемолів, і я їх легко брав. Успіх був повний!

Наприкінці 30-х років у Києві було дві спеціальні артилерійські школи, в які за бажанням зараховували підлітків по закінченні восьми класів. Там готували для вступу до військових училищ. У одну з них, 12-ту, я й прийшов. У кожній із них був свій ансамбль пісні й танцю — за аналогією з Червонопрапорним ансамблем пісні й танцю в Москві. Я був солістом ансамблю...»

Провчившись в артилерійській спецшколі три роки, сімнадцятирічний Віктор Болтрик 19 червня 1941 року став курсантом військового училища. Але «тот самый длинный день в году с его безоблачной погодой нам выдал общую беду. Одну, на все четыре года».

«...Уже наступного дня ми виїхали в Ржищевські військові табори на Дніпрі, кілометрів за п’ятдесят від Києва. 22 червня о 12 годині дня нас вишикували на плацу, й начальник училища полковник Волкінштейн оголосив, що почалася війна. У Києві наше училище було перетворене на артилерійський полк.

А фронтова служба почалася для мене зовсім не героїчно: вручили велику медичну сумку і призначили санітаром батареї. Хоча клопотів, треба сказати, не бракувало. Річ у тому, що всі гарматні обслуги пересувалися «марш-марш», тобто на своїх двох. А в червні-липні стояла дуже спекотна погода, курсанти непритомніли, у багатьох кров юшила з носа, дуже заважали потертості. Лікувалося все це просто: давали нюхати нашатирний спирт, перев’язували, відпоювали водою.

Прибули в район села Крюківщина, відразу заходилися копати окопи у повний профіль для гармат, бліндажі для обслуги. У мене забрали медсумку і вручили ручний кулемет Дегтярьова. Крім того, принесли з десяток пляшок, наповнених бензином. Шийку в них обв’язували ватяним тампоном. У разі танкової атаки ми повинні були ці тампони підпалювати, а пляшки кидати в танки.

Німці стрімко рухалися на Київ. І так само стрімко через наше розташування тікали кадрові війська... Чому? У чому річ? Ми ніяк не могли второпати, що відбувається, чому вони не закопуються в землю, не готуються до бою, а ретируються в глибокі тили?

І ось із нашої «фортеці», тобто власноручно викопаного окопчика, ми побачили вдалині величезні хмари пилюки: йшли німецькі танки. Можете уявити собі наш стан... І почалося... Досі все це стоїть у мене перед очима. Море вогню, ми оглухли від пострілів, крім нашого артполку, в бій втягнулися й укріпрайони, розташовані позаду нас, на пагорбах. Про їхнє існування ми навіть не підозрювали, настільки їх було добре замасковано. Стіна вогню накрила танки, зупинила їхній рух, вони повернули — і в цей момент наші позиції з бриючого польоту почала розстрілювати ворожа авіація.

Згодом стало відомо, що німці відмовилися від лобової атаки, повернули на схід і рушили в обхід Києва. Але ми цього вже не бачили: наприкінці липня училище терміново зняли з вогневих позицій та евакуювали в Красноярськ»...

Напевно, це було єдино правильне рішення. Молоді, вже обстріляні хлопці в умовах найжорстокішого дефіциту офіцерських кадрів мали одержати необхідну військову освіту.

«...Уроки верхової їзди, вольтижування, чергування на стайні чергувалися з інтенсивною артстрілецькою та стройовою підготовкою, вивченням матеріальної бази. Вимотувалися за день так, що не пам’ятали, як добиралися до ліжок. Найважчим вважався наряд на прибирання стаєнь. Пригадую такий випадок. На стайню прийшло велике начальство, а, крім мене й коней, нікого більше не було. І я подав зовсім не статутну команду: «Стайня, струнко!» Начальство відреагувало адекватно: «Стайня, вільно!».

Водночас ситуація на фронті складалася загрозлива. Німці впритул наблизилися до Москви. До нас доходили невиразні чутки про масову евакуацію держапарату в глибокий тил, паніку населення, випадки пограбувань і мародерства. У Сибіру почалося формування дивізій, бригад, полків. І нас теж, припинивши навчання, відправили на формування у бік Казахстану, на станцію Татарську.

Формування частини відбувалося за сорок кілометрів від станції, в одному з радгоспів. Нас поселили в приміщенні клубу. Інколи приходили місцеві жителі й просили виділити курсантів для ламання кукурудзи. Ми охоче займалися цією справою. Декотрі з нас, найпрудкіші, познайомилися з молодими солдатками і, на відміну від нас, голодувати їм не доводилося...

Тим часом із Монголії почали надходити коні. З’явилася в нас і термінова робота — потрібно було провести кастрацію жеребців. Тепер уявіть собі таку картину. Довгі конов’язі з кіньми, поруч — загорода з колод, куди заводять приречених на перетворення в тяглову силу жеребців. Трохи збоку — вогнище, на ньому кипить вода у закопченому відрі. Кілька секунд — і у відро летять відтяті вправною рукою військового ветеринара «зайвості» жеребця, котрий ще не встиг осягнути глибини втрати. Наші солдати виловлюють дерев’яною ложкою цей делікатес і з апетитом його поїдають. Смак, я вам скажу, пречудовий: чимось скидається на нирки, але набагато краще...

Стало відомо, що наш артдивізіон терміново відправляють під Москву. Згадую завантаження у вагони коней. Ну й намучилися! Йти не хочуть, хриплять, б’ють копитами. Добре, що знайшовся серед нас корінний сибіряк, тридцятирічний «дід», який знав таємниці поводження з кіньми. Він засовував їм пальця під язик, вони ставали від цього слухняними, наче ягнята, і спокійно займали своє місце у вагоні.

А потім — Підмосков’я... Випалена земля, від більшості сіл залишилися тільки грубні труби. У двадцятих числах грудня мене призначили представником нашого артдивізіону при штабі бригади тихоокеанської морської піхоти.

...І ось я — у штабі морської бригади, уперше маю право бути присутнім на нараді. На столі лежить топографічна карта, навколо скупчилися командири, кожен висловлює свою думку про те, як атакувати населений пункт. Мені це нагадує якусь козацьку вольницю, тим паче що на столі стоїть великий армійський чайник, із якого кожен час від часу наливає собі в алюмінієву кружку. Але не окріп, як мені спочатку здалося, а горілку.

Оскільки, як правило, німці вночі не воювали, а тільки виставляли посилені пости, то вирішили атакувати в темряві. Десь за північ тихо, без пострілів почалася атака, і до ранку все скінчилося. Село взяли з мінімальними втратами, а німців загинуло дуже багато, причому більшість їх навіть не встигла вдягнутися.

Ніколи не забуду ще одне визволене нами село — Плаксино. Усе воно спалене. На місці великої сільської хати — величезна яма, куди складають голі тіла загиблих: обмундирування потрібне живим... Поруч із ямою — величезний селянський стіл, на ньому гора солдатських книжок і комсомольських квитків. Ми мовчки підійшли, почали їх перебирати. Дивлюся, майже всі — мої ровесники, 1923 року народження. Вісімнадцятирічні...

А потім нас знову посадили в уже зовсім звичні теплушки, більше доби покатали навколо Москви (ми це визначили за компасом) і відправили під Стару Руссу».

Значно пізніше маршал Жуков у своїх «Спогадах і міркуваннях» напише, що Першу ударну армію, до складу якої входила бригада Віктора Болтрика, включили до складу Північно-Західного фронту й направили в район Старої Русси, де було оточено 16-ту німецьку армію. Змусити її капітулювати? І це на початку 1942 року! Бої тут були неймовірно жорстокі...

«...Район, де ми мали вести бої, був дуже заболочений. Вогневі позиції споруджувалися на спеціальних плотах, гармата стріляла, трохи тонула, потім спливала. Навколо — суцільне болото. У неймовірній вогкості ми провели цілих півроку, із січня по червень.

Одного дня в середині квітня, із самого ранку, як завжди, я, посильний, вирушив на командний пункт бригади. Доповів і пішов до інших посильних, котрі лежали під величезною ялиною, у відносній сухості. Місця мені не вистачило. Точилася звичайна солдатська балаканина — головним чином про їжу, якої нам, молодим хлопцям, завжди бракувало. Несподівано запущена німцями міна вдарила в середину ялини, вона впала... Усі, хто лежав під нею, навіть пискнути не встигли. Частина осколків міни дісталася й мені, посікло тілогрійку й ватяні штани, а один досить великий осколок зачепив підребер’я.

Я доповів у штаб, що всіх посильних убито, й вирушив у медсанбат. Трикілометрову відстань до нього пробрів-проповз за шість годин. Прибув у медсанбат, майже не пам’ятаючи себе, відчинив перші-ліпші двері... А це була операційна, краєм ока побачив на столі пораненого з виваленими на стіл нутрощами — і знепритомнів. Повернувся до тями від того, що медсестра ляскала мене по щоках. Потім осколок витягли й відправили назад на батарею з традиційною примовкою: «Злішим будеш...»

...Пам’ятаю, як розстрілювали старшину стрілецького батальйону. А справа була така. Піхота сиділа в окопах, а робили їх у зимовий час зі снігу, залитого водою. Старшина мусив забезпечувати бійців продуктами, боєприпасами і, ясна річ, добовими ста грамами горілки. Старшина сам цю солдатську горілку пив, і протягом трьох днів бійці залишалися в крижаних окопах без будь-яких продуктів. Вишикували тих солдатів, котрі з вини старшини мерзли й голодували в окопах, поруч із ними й нас, артилеристів. Конвой привів старшину в нижній білизні. Начальник СМЕРШу зачитав вирок, дістав із кобури пістолет і двічі вистрілив старшині в голову. Під’їхали сани, труп забрали. Усі розійшлися по своїх підрозділах.

Мені потім розповідали, що в підпорядкуванні в цього старшини був професор Московського університету, доктор історичних наук, фахівець із Великої французької революції, котрий разом із усіма викладачами МДУ пішов в ополчення й опинився в діючій армії. Старшина неймовірно знущався з нього. А після розстрілу професор, розповідають, тихо сказав: «Це його Бог покарав — за всіх, зокрема й за мене». Більшість із нас із цим формулюванням погодилася...

Ну а що ж пісні? Про них Віктор Михайлович поки що не пише, оскільки в пам’яті закарбувалися передусім аж ніяк не пісні в окопах і бліндажах «на передку». Хоча, звісно, співали — і на кордоні з Казахстаном, і під Москвою, і під Старою Руссою. Ось драматичний епізод, пов’язаний із піснею та життям на війні.

«Після боїв під Старою Руссою ми опинилися на відпочинку. Дізнавшись про набір на навчання у військове училище в Томську, вирішив подати заяву, й мене відібрали для навчання.

Коли я їхав з-під Ржева, до мене підбіг випускник київської 13 артспецшколи Юра Спиридонов, сержант артполку, щоб передати лист своїй мамі. Вона евакуювалася з Києва в Томськ разом із госпіталем, де була завідувачкою відділення.

Прибувши в Томськ, я потрапив у «карантинники» — так називали тих, із кого складалося молоде поповнення, що проходило адаптацію до нових умов після фронту. Наші «карантинники» обов’язково ходили в їдальню повз штаб училища зі стройовою піснею. Всі пісні заспівував я.

За день до того, як нас мали переводити в батарею, я після сніданку здолав огорожу і бігом у госпіталь. Вирішив віддати лист і хутенько повернутися назад. Але все вийшло не так, як я думав.

Юркова мама була на операції, і мені довелося її чекати. Коли вона прийшла, був час обіду. Я віддав лист, а вона розридалася й показала мені похоронку на Юру: поки ми їхали в Сибір, мій товариш загинув. Я хочу бігти, а вона мене не відпускає, просить розповісти про сина, котрого я бачив ще живим і неушкодженим. Налила мені грамів 150 кагору, щоб пом’янути Юру. Відмовитися було неможливо. Пом’янули, і я помчав назад... Але доти команда пішла без заспівувача, і це відразу помітив начальник карантину старшина Доля, мій земляк, службист до мозку кісток.

Після обіду, коли я повернувся, старшина Доля мене запитує: «Болтрик, де це ти був?» Я йому правдиво відповідаю, мовляв, носив лист у госпіталь. Він вловив запах кагору: «То ти ще й пив!» Я відповів, що пом’янув друга на прохання його мами. Тоді Доля сказав, що завтра в Барнаул вирушають кандидати, котрі не пройшли мандатну й медичну комісію, і я поїду разом із ними. Це було в розпал боїв під Сталінградом, і з Барнаула щодня відправляли маршові батальйони в район боїв.

Товариші мене переконали, що я нічого не втрачу, якщо піду до начальника училища полковника Бєляєва. Отож я опинився в кабінеті начальника й виклав йому свою історію з відрахуванням. А він хоч би очі на мене звів — дивиться в стіл.

Поруч стояв замполіт училища Опснер. Коли я все виклав, він підняв телефонну трубку й попросив з’єднати з госпіталем і запросити маму Юри Спиридонова. Запитав, чи був я в неї. Вона відповіла ствердно й почала плакати, а він — утішати її. Поклав трубку, а потім запитав мене: «Це ви заспівували в строю?» Я відповів ствердно. Він мені сказав, що я вільний, можу йти. А начальник училища очей так і не підвів.

Повернувся я до хлопців, розповів їм усе. Вранці моїх товаришів-фронтовиків відправили в 9-ту батарею, а після сніданку вишикувалася для відправки команда на Барнаул, зокрема і я. Стрій ще раз обходить старшина Доля. Раптом біжить днювальний 9-ї батареї і кричить: «Болтрик! У батарею!» Я дивлюся на Долю, а він усміхається й каже: «Чого стоїш — бігом!».

Так я опинився у своїй рідній 9-й батареї, де мене зустріли криком: «Ура!»

Ще в листопаді 1941 року кореспондент фронтової газети Олексій Сурков, що брав участь у боях під Москвою, у формі фронтового листа дружині написав вірш «Бьется в тесной печурке огонь...». Костянтин Листов створив музику, і народилася пісня, якій судилося стати одним із символів Великої Вітчизняної.

«Тепер розповім, як до нас на передову потрапила пісня «У землянці».

Весь свій основний час я проводив на спостережному пункті, до моїх обов’язків уходило вести схему цілей, засікати їх і наносити на планшет, аби потім передавати по інстанції. Сиджу, настрій — гірше не буває. Забув, коли востаннє був у лазні, воші заїдають, нестерпне відчуття голоду. Тут лунає дзвінок, чую в трубці голос командира дивізіону, запитує, як я почуваюся. Відверто відповідаю, що, мовляв, кепсько. Він каже: «Повідом своє безпосереднє начальство, що в тебе болять зуби, і дми до мене в медсанбат. А комдива твого я сам сповіщу згодом». Одне слово, мене підмінили, і я почимчикував у «глибокий тил» — за три кілометри від передової.

Прийшов, мене передусім послали в лазню, дали чисту нижню білизну, а стару відразу кинули у вогонь. І ось я, чистий і ситий, сиджу на російській печі, відігріваюся. І не збагну, за які це заслуги на мене таке щастя звалилося. А командир дістає баян і починає грати «У землянці». Я швидко мелодію схопив, слова теж миттєво запам’яталися. Повернувся на свій СП (спостережний пункт), вранці подзвонив по лінії оборони й попередив, щоб запаслися папером і олівцями, після чого продиктував слова, а потім проспівав пісню кілька разів.

І пісню відразу ж заспівали! Вона була невимовно близька нам, оскільки й у нас були землянки, пічурки — і смерть, зовсім поруч — за чотири кроки, а можливо, і ближче... Але ця пісня не навівала тугу, — у ній ми бачили виклик ворогу, впевненість у перемозі, у тому, що «всім смертям на зло» ми неодмінно залишимося живими...

Згодом, уже в червні 1942 року, коли нас зняли з оборони й замінили свіжою Далекосхідною армією, мені вдалося на певний час відчути на собі «тягар слави». Рухалися маршем, і багато солдатів показували на мене й казали, що це той самий, хто співав «У землянці» по телефону...

Допровадили нас у місто Володимир. Стояв червень, а ми були у валянках, обгорілих шинелях і тілогрійках, неймовірно брудні. Нас же за весь період перебування на передовій жодного разу не обмундировували! І ось у такому вигляді ми пройшли через усе місто, в якому плинуло нормальне життя: жінки, досить добре вбрані, на високих підборах, вітрини магазинів, двірники... Ми вже думали, що такого ніде немає. Але найбільше нас вразило інше. Несподівано з-за повороту вигулькнув підрозділ солдат, чудово екіпірований, карбує крок — і співає дивовижну пісню. Це була «Священна війна». Ми її почули вперше. Велика пісня!

Уся наша колона зупинилася. Стояли затамувавши подих. Потім я почув голос командира дивізіону: «Болтрик, до мене». Підійшов. Він каже: «Пісню вивчити й зробити так, щоб її співали в усіх батареях. Це наказ».

Дислокувалися ми в лісі під Володимиром, у невеличкому селищі. Вирушив на пошуки частини, яка цю пісню співала. Кілометрів через десять я виїхав, як згодом з’ясувалося, до полку урядового зв’язку. У клубі вже був баяніст. Не відкладаючи справу в довгу шухляду, почали розучувати пісню.

«Священна війна», «У землянці» та інші пісні Великої Вітчизняної залишалися для нас найвірнішими і найнадійнішими товаришами по зброї аж до кінця війни. Без лапок цей такий знайомий кожному фронтовикові вислів вживаю зовсім не випадково...»

Перемогу Віктор Михайлович Болтрик зустрів лейтенантом. Потім він закінчив інститут. Його мирна трудова біографія багато років була пов’язана з президією Академії наук України, де він очолював фінансово-економічне управління. Одружився, виростив двох синів, дочекався онуків та правнуків. Вийшов на пенсію і вперше за довгі роки знайшов нову можливість — час для того, щоб співати набагато більше, ніж міг собі дозволити раніше... Протягом дев’яти років, майже з перших днів існування клубу «Співоча родина» та Клубу любителів романсу, Віктор Михайлович — один із активних учасників концертних програм.

А 2 листопада о 15.00 у Київському міському будинку вчителя відбудеться його ювілейна авторська програма «Я жил в такие времена...»

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі