«Я ВСЬОГО ДОМІГСЯ САМ!»

Борис Кушнір, відомий усьому світові музикант, наш колишній співвітчизник, киянин, понад двадцять років тому залишив межі Радянського Союзу. Для Бориса ці двадцять років були дивовижними за своєю насиченістю, відзначені гучними професійними перемогами музиканта високого класу. За заслуги в музичному мистецтві Національний банк Австрії нагородив Кушніра правом грати на скрипці Страдіварі.

Нинішнього року Борису Кушніру виповнилося 55!

Навряд чи йому вдалося б домогтися в СРСР усього того, чого він досяг на Заході. Наведу ємні рядки іншого відомого музиканта, також киянина Романа Кофмана:

Минуя и победы, и банкеты,

Мой путь в тени лихих событий вьется.

Я — пятая графа большой анкеты,

Которая историей зовется!

Ці рядки не є епіграфом до інтерв’ю з Борисом Кушніром. Проте вони потужно резонують деяким одкровенням мого співрозмовника.

— Борисе, Київ — ваше рідне місто. Що він значить для вас?

— У цьому місті багато років ще до мого народження жили мої батьки. Тато був першим концертмейстером Українського радіо і телебачення й дуже відомим скрипалем, а мати — скрипачкою в Театрі юного глядача. Отож народився я в родині потомствених музикантів.

Київ дав мені практично все, що я можу пригадати про свою юність: я жив тут до 18 років, знайшов перших друзів, перших педагогів: Веніаміна Зельдеса, Лазера Бендерського, Ольгу Пархоменко...

Усе в моєму житті відбулося вперше в Києві! Перші концерти, перші виступи з батьком на телебаченні, перші конкурси...

— А перше кохання?

— Справжнє, сильне прийшло вже в Москві, коли я навчався в консерваторії. Але перші юнацькі почуття, переживання зазнав ще в рідному Києві...

— Розкажіть про своїх учителів.

— Із учителями мені пощастило. Я вже торкався цього питання: саме в Києві мені прищепили просто-таки фанатизм до музики!

І Москва була дуже важливим моментом у моєму житті. Я вступив у клас видатного педагога Бориса Бєлєнького. Навчався в Московській консерваторії від 1966 до 1972 р. У класі Бєлєнького я навчився слухати й чути як музикант: слухати себе, чути інших і передавати іншим те, що вмію чути.

У Москві я навчався й у багатьох інших чудових музикантів. Приміром, у Давида Федоровича Ойстраха. Пригадую такий випадок: ішов концерт, на якому я грав Моцарта й Паганіні, — і на цьому концерті був присутній Ойстрах. Саме тоді він зацікавився мною, став через викладачів наводити довідки, хто ж цей хлопчик... Це стало переломним моментом у моєму навчанні, того що на мене відразу звернули пильну увагу й інші педагоги, зокрема й мій викладач Бєлєнький.

— У своїй офіційній біографії ви виділяєте кілька імен людей, котрі відіграли особливу роль у становленні вас як музиканта — це й Ойстрах, і Шостакович...

— Спілкування з Ойстрахом було сильним потрясінням. Поруч зі мною — геній, легенда, видатний музикант! Він був дуже простим, м’яким у спілкуванні... Із ним у мене пов’язаний один казус. Після одного зі студентських концертів у малому залі консерваторії Ойстрах прийшов привітати всіх учасників. Після виступу всі зібралися в артистичній, я стояв спиною до дверей, у які ввійшов Ойстрах. Коли ж Давид Захарович захотів поздоровити й мене, то від несподіванки я так різко обернувся до нього, що кінчиком смичка потрапив майже в око метра. У всіх присутніх в артистичній був шок! Після цієї історії наді мною довго жартували, що, мовляв, міг би прославитися на весь світ, якби потрапив Ойстраху в око. Дякувати Богові, я знайшов спосіб прославитися інакше!

— А які спогади пов’язані у вас із Дмитром Шостаковичем?

— Про цю людину можна довго розповідати. Зустрічі з ним справили на мене величезний вплив.

Наш московський квартет готувався до конкурсів, і наш педагог за квартетом Григорян привів нас у дім до Шостаковича. Коли Шостакович почав метушитися, пропонуючи сісти, — для нас, простих студентів, це було потрясінням! Зустрічі з композитором на певному етапі стали частими, наш квартет готував ХІІІ квартет Шостаковича для виїзду на конкурс.

Із цим квартетом у мене пов’язаний такий спогад. У 1971 р. ми уперше виїхали до Парижа, ми виступали з різноманітною програмою, наприкінці якої мав пролунати ХІІІ квартет Шостаковича. Приблизно в середині виступу серед публіки пролунали постріли, поширився кольоровий газ, почали скандувати: «Свободу євреям у Союзі!» І страшна стрілянина — бозна-що це було, можливо, лише хлопавки! Потім на сцену полетіли пакети, в яких виявилися живі миші та корм для них. Миші плазували по сцені, поїдаючи частування, а ми в таких «декораціях» продовжували грати! Руки й ноги в нас, звісно, тремтіли...

Із одного боку — ми, ясна річ, дуже злякалися, а з іншого — дуже пишалися, що всупереч обставинам ми дограли твір Шостаковича до кінця!

— Яким було життя творчої людини за «залізною завісою»?

— Я намагався близько не стикатися з політикою — не було ні часу, ні особливого бажання. Але, звісно, це питання не можна обминути. Із одного боку, у той час було дуже складно, бо я завжди відчував, що є межі, далі яких я не можу себе проявити. На певні конкурси пройти можна було, але до тебе обов’язково мали пройти й люди іншої національності... Хоча я дуже не люблю про це говорити, але так було. Звісно, і євреї отримували перші премії, і євреї були виїзними. Але завжди мав місце відбір за національною ознакою — своєрідна скляна стіна, стукатися в яку означало — марно витрачати час!

А в наступному моєму твердженні — парадокс: ця «залізна завіса», політична система, котра контролювала буквально все, акумулювала унікальну ситуацію, за якої народжувалися дивовижні музиканти, неймовірно обдаровані та сміливі люди!

— Ви виїхали за межі Радянського Союзу двадцять років тому. Що послужило імпульсом до прийняття такого рішення?

— Завжди був присутній страх, що закриють виїзд за кордон, закриють перед тобою світ — станеш жити з клеймом «невиїзний». Але, буду об’єктивним, я без великих ускладнень пройшов відрізок життя за «залізною завісою».

А на рішення вплинуло усвідомлення того, що квартет, який я ініціював, у якому працював, котрий дуже любив, має обмежені можливості для творчого існування. У квартеті були музиканти, справжні фанати, але були й такі, хто хотів займатися чимось іще. Це один момент. Інший — саме в той час ми ніяк не могли отримати статус державного квартету, що заважало нам розгорнути широку діяльність. І останнє, саме тоді зі мною почали вести переговори з питання організації квартету на Заході. І в певний момент я погодився — подав документи на виїзд. Але поки чекав рішення, квартет на Заході організували без мене...

Тому, коли я приїхав на Захід, а потрапив я відразу ж у Відень, де згодом і залишився, у мене не було ніяких планів!

— Кажуть, ви абсолютно дивовижним чином одержали австрійське громадянство. Розкажіть, як це сталося.

— Коли в 1981 р. я приїхав у Відень із родиною — дружиною-скрипачкою та з п’ятирічним сином, — у нас у Відні майже не було ніяких знайомих. Правда, зустріла нас відома піаністка Ліза Ліонська. І ми два тижні жили в неї. Не знаючи мови, не маючи ніяких грошей.

Я почав шукати роботу, аби прогодувати сім’ю. Як непоганий скрипаль, я прагнув стати першим концертмейстером. З’ясувалося, в оркестрі Лінца, досить відомому в Австрії, дві вакансії перших концертмейстерів. Я подав туди документи. Приїхавши на конкурс, зустрів ще одного емігранта з Союзу — скрипаля Олександра Оренкова. Конкурс проходив цілий день, у чотири тури. Величезна кількість претендентів! І в результаті ми обидва отримали ці два місця. Це була фантастика!

З вересня ми почали працювати в оркестрі Лінца. Моя дружина також туди потрапила, перемігши на конкурсі. Я розглядаю цей ланцюг подій як щасливий збіг обставин. Через рік оркестр мав їхати на гастролі до Братислави на постановку «Бориса Годунова». Адміністрація оркестру наполягала на тому, що оркестр не може виїхати на гастролі без першого концертмейстера. Проте в нас не було громадянства! Уряд пішов назустріч, і протягом року надав нам австрійське громадянство. Звісно, це відкрило зовсім інші можливості для налагодження життя, кар’єри.

— Ви вже 20 років живете на Заході. Ви отримали те, що шукали, емігруючи сюди? Чи зіштовхувалися з певними дискримінаційними моментами в благополучній нейтральній Австрії, і на Заході взагалі?

— Практично я не відчував тут ніяких обмежень. Звісно, тут відчувається, що я не справжній австрієць. Від цього нікуди не подінешся... Німецькою розмовляю все-таки з акцентом і всі розуміють: походження в мене неавстрійське. Довгі роки мені важко було пробитися вгору, приміром, у педагогічній сфері — одержати професуру в академії.

Але в результаті я всього домігся тут сам, практично ні до кого не звертаючись по допомогу!

А розпочиналося все так: я познайомився в Австрії з одним дуже хорошим музикантом-піаністом Клаусом-Крістіаном Шустером, котрий також навчався в Москві. Із ним ми створили дует імені Моцарта. Брали участь у трьох-чотирьох найпрестижніших міжнародних конкурсах на рік, майже скрізь і завжди завойовуючи перші премії. Потім я переміг на сольному конкурсі. Для мене психологічно це було дуже важливо!

Потім за моєю ініціативою виникли Vienna Brahms Trio, Wiener Schubert Trio... Усе це об’єктивні речі, які дозволяли мені рухатися вперед, утверджуватися тут як професіоналові.

— Хотілося б почути докладніше про створені вами тріо.

— Wiener Schubert Trio було особливо важливим етапом у моєму житті: із ним я об’їздив найпрестижніші зали світу, найбільші фестивалі. Ми зробили унікальні записи — усі твори Моцарта, написані для тріо.

А в 1993 р., після того, як я розлучився зі своїми колегами за Wiener Schubert Trio, ми з відомим піаністом із Росії Юрієм Смирновим і з одним дуже хорошим австрійським віолончелістом — швейцарсько-італійського походження Орфео Мандоцці організували Vienna Brahms Trio. У становленні цього тріо дуже допоміг Гідон Кремер, котрий запросив нас на свій фестиваль у Локенхаус (Австрія). І з цього фестивалю, власне, розпочалося наше сходження. Із цим тріо ми також здійснили великий проект — записали всі твори Роберта Шумана для тріо.

— 1984 року ви стали професором Віденської консерваторії, а з 1999-го викладаєте в університеті Граца, постійно ведете майстер-класи і є членом журі численних міжнародних музичних конкурсів. Розкажіть про вашу викладацьку роботу, про ваших найкращих учнів.

— Учнів у мене, дякувати Богові, багато. Досить багато хороших. Спробую обмежитися розповіддю про трьох із них.

Коли одному з найсильніших нині в світі скрипалів, Юліану Райхліну було лише вісім із половиною років, батьки привели його до мене — тоді абсолютно невідомого педагога. Хлопчик виявився видатним талантом! І через п’ять років він виступив на конкурсі класичних виконавців Євробачення в Амстердамі й за один день став світовою знаменитістю. Йому було 13 років! Завдяки йому я також прославився як педагог. Я став багато їздити з цим хлопчиком, ширшало коло професійних знайомств, з’явилося багато учнів.

Нині Юліану Райхліну 26 років. Це скрипаль із світовим ім’ям — один із небагатьох, котрі не розгубили дар, який проявився ще в дитинстві.

Юліан десять років тому привів до мене ще одного молодого скрипаля, із котрим я почав із нуля займатися за своєю методикою. Це був Микола Цнайдер, що п’ять років тому виграв найбільший конкурс у світі — конкурс королеви Єлизавети в Брюсселі. Ця перемога принесла йому світову популярність. Після успіху Цнайдера мені стало набагато легше й цікавіше працювати далі. Почали приїжджати безліч нових учнів, у мене з’явилося право вибору. Сьогодні в мене невеликий клас, але дуже сильний!

І три роки тому ще одна моя учениця — Лідія Байч— у 16 років виграла конкурс Євробачення у Відні. Нині вона дуже відома в музичних колах.

Ці три учні — моя гордість, я їх дуже люблю. Я вдячний їм, що вони дали мені змогу виявити свої педагогічні здібності, збагатили моє життя.

— Чи є у вас певні контакти з Києвом? Чи надходили запрошення з України, чи намагалися ви ініціювати певні проекти самі?

— Останнього разу я був у Києві в 1984 р. із гастролями Wiener Schubert Trio. Я відвідав рідне місто вже як громадянин Австрії. Гастролі пройшли без жодних ускладнень. Відтоді в Києві я не був... Але я люблю своє місто й хотів би в ньому виступити.

— Ви виїжджали з Радянського Союзу, коли загострювалося політичне протистояння як усередині країни, так і за її межами... Сьогодні еміграція має трохи інші «відтінки», її характеризують як економічну. Чи можуть країни пострадянського простору якось протистояти «відпливу мізків», який, у принципі, є природним процесом у рамках боротьби за існування?

— Мені здається, сьогодні еміграція стала зовсім іншою. По-перше, відкрили виїзд на Захід. І хоч як це дивно, Захід почав цей виїзд якнайшвидше закривати. Раніше емігрантів із СРСР приймали з задоволенням, а зараз намагаються пускати якнайменше. На роботу намагаються приймати або австрійців, або громадян країн європейського співтовариства. І будь-якому музиканту, я кажу саме про музикантів, — навіть дуже хорошому — знайти гідне місце вельми складно! Тому, гадаю, еміграція людей мистецтва не зростатиме так сильно, як це відбувалося раніше.

Сподіваюся, згодом нові покоління музикантів житимуть у себе в країнах, маючи можливість живитися багатством як рідної культури, так і всесвітньої.

— І традиційне запитання про творчі плани...

— Чекає робота над записом творів Брамса для тріо. Великі плани, пов’язані з викладацькою роботою, насичений розклад гастролей.

Але треба, щоб залишився час жити! Адже життя — це не лише робота. Потрібно читати, ходити по музеях, бачити світ! Я намагаюся встигати насолоджуватися життям!