«Я стверджуюсь. Я утверждаюсь. Бо я — живу!»

Під таким гаслом стартував у березні 2010 року Перший Всеукраїнський недержавний фестиваль творчості інвалідів «Неспокій серця», зініційований, організований і проведений ВГО «Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів». Попередні етапи (відбір та обробка робіт) тривали протягом півроку. А нещодавно в Києві — у великому залі Будинку профспілок (11 вересня 2010 року) та концертному залі Академії праці та соціальних відносин (12 вересня 2010 року) — відбулася його фінальна частина: урочисте нагородження, гала-концерт і виставка творів учасників-переможців. Захід був частиною програми Тижня освіти дорослих України, який щорічно проходить у вересні під егідою ЮНЕСКО (цьогорічний Тиждень — уже 11-й). Серед членів оргкомітету і журі фестивалю — видатні діячі сучасної української культури, мистецтва і спорту на чолі з Богданом Ступкою.

Фестиваль був задуманий і працював не просто як іще одна культурологічна акція або презентація творчих доробків. Він став демонстрацією сили духу, сили волі і великої мужності, адже його учасники — люди, фізичні можливості яких обмежені: у самостійному пересуванні, орієнтуванні, спілкуванні, але не в можливості творити. Творити настільки красиво, гармонійно й майстерно, наскільки може творити сама природа.

Руки майстра, якими керує талант, здатні створити унікальну річ — справжній шедевр. А якщо людина не має зору або слуху, позбавлена здатності самостійно пересуватися? Роботи учасників конкурсу свідчать самі за себе: для справжнього таланту немає обмежень і перешкод, він завжди знаходить вихід. Якщо хвороба скувала руки і мову, якщо немає можливості самостійно не тільки пересуватись, а й тримати ложку в руках, тоді, як виявляється, можна... малювати, взявши пензлика пальцями ноги. Унікальні картини Любові Дмитренко з Євпаторії, виконані в такий спосіб, просто приковують до себе погляд. А інші митці-аматори, прикуті до інвалідного візка, вишивають дивовижні, ніби живі, картини, ледь тримаючи голку немічною рукою. Так творять Світлана Венчур з Моршина та Ганна Дмитрів зі Львова.

Сергій Михайленко зі Світловодська, залишившись з волі випадку лише з однією ногою і рукою, займається різьбленням по дереву, а крім цього, веде активний спосіб життя: перемагає у спортивних змаганнях і водночас щоденно перемагає себе. Неповторні різьблені фігурки з дерева створює і абсолютно незрячий Олександр Романов з Росії. Одеситка Ірина Харлампієва та Діана Бєльська з Донецька в’яжуть унікальні моделі жіночого (і не тільки) одягу, не контролюючи процесу очима. Дівчата — незрячі. Але симетричність, точність ліній і швів, гармонійність узорів і кольорів, акуратність, з якою виконано вироби, не залишили байдужою навіть відомого українського модельєра Оксану Караванську. Андрій Молянов — юнак з Одеси, який практично не бачить, плете з бісеру елегантні прикраси та сувеніри дуже тонкої роботи.

Ці кілька прикладів — лише «краплина в морі», адже кожен учасник унікальний по-своєму, і в кожного — свій шлях до творчої самореалізації.

Серед переможців у номінації «Декоративно-ужиткове мистецтво» — також Степан Бориславський і Світлана Сидоренко з Львівщини, Зіновія Кецик з Моршина, Світлана Палюшок зі Львова та інші.

А зі сцени лунали голоси просто-таки справжніх співаків: Віри Міщенко і Лілії Саніної з Харкова, Ігоря Кушніра та дуету «Срібні струни» з Києва, Ганни Демченко з Артемівська і, нарешті, гості з далекого Новосибірська — Олени Душиної, яка, попри повну незрячість, самостійно дісталася Києва. Справжнім відкриттям для присутніх стали чудові пісні Ірини Бернацької з Києва, яка, на думку знаних метрів авторської пісні, стала зрілим, самобутнім автором із власним стилем.

Можна було б іще довго називати виконавців, присутність яких зробила б честь багатьом сценам світу. Це — брати Валентин і Михайло Золотухіни (Луганськ), Іван Кость (Самбір), наші гості з Білорусі та Росії: ВІА «Столиця» (Мінськ), інструментальний дует «Сговор» (Саратов) та інші. Свою власну музику виконували Олеся Сінчук з Житомирщини і Наталя Писаренко з Ростова (Росія).

Українську поезію гідно представляли майстри художнього слова з різних куточків України: Степан Підлужний зі Львова, Геннадій Горовий з Обухова, Галина Кравченко з Чернігівщини, Алла Ковалишина з Кіровоградщини, Ольга Гуска з Чернівців. Не можна не відзначити дитячу прозу Тетяни Яковенко з м. Житомира, казки якої вчать, але не повчають.

А вчити справді є кого, адже у фестивалі взяли участь талановиті діти не тільки з України, а й з Росії. Члени журі не зважали на молодість і недосвідченість юних учасників, оцінюючи їхню творчість досить суворо. Але й діти показали себе цілком сформованими самобутніми митцями. Це і вже згадувана Наталя Писаренко з Росії, і Олександра Берегута з Вінниці, і Станіслав Мельничук з Рівного, і Євгенія Печериця з Харкова, і Зразковий творчий хоровий колектив Харківської гімназії-інтернату для сліпих дітей ім. В.Г.Короленка, і ще багато інших.

Яскравим і захоплюючим дійством став виступ учасників Центру спортивного танцю «Україна» під керівництвом Михайла Савельєва. У парних танцях один із партнерів був у інвалідному візку, але пластичність і точність рухів просто заворожувала.

У своїх невеличких етюдах по-новому змусили подивитися на повсякденне життя учасники театрального колективу «Паростки» під керівництвом Віталія Люботи, а також учні школи-інтернату для сліпих дітей — актори шкільного театру «Шут Гороховый» під керівництвом Євгена Свєта.

У концертному залі лунали вітання й гучні оплески учасникам-переможцям, а «за кадром» лишилися неймовірні зусилля задля досягнення результату, міру яких не виміряти жодною одиницею. Якою ціною їм це дається, скільки сил і часу забирає кожен сантиметр виробу, кожен написаний рядок, кожен рух у танці або нота в музиці, знає лише сам автор чи виконавець та його близькі.

У чому ж секрет прояву таких талантів в умовах щоденної боротьби з хворобою, самотністю, ізольованістю, нереалізованістю? Можливо, люди, на долю яких випали такі нелегкі випробування, дивляться на життя і сприймають його по-своєму, помічаючи і цінуючи те, чого інші не бачать через буденність, лінощі чи, навпаки, шалений темп існування? Адже комусь для повного щастя не вистачає ще одного телевізора у квартирі, а для когось рідкісна можливість опинитися за межами своєї кімнати — це і є справжнє щастя. Саме тому й відчувалась у кожному виробі, кожній пісні і кожному вірші повнота змісту, гармонія і душа творця, яку неможливо штучно обмежити рамками тісного помешкання.

Кажуть, що талант — це поцілунок Бога. І байдуже, хвора людина чи здорова. Тож і оцінювати її слід не за станом здоров’я, а за чеснотами і творчим хистом. Усі, хто був присутній на фестивалі, ще раз упевнилися: талант — це дар Божий, а інвалідність — не перешкода для його прояву. Кожен мав змогу серцем доторкнутися до серця цих обдарованих людей, перейнятися їхнім оптимізмом, любов’ю до життя, вмінням вирізняти з буденного небуденне. І порадіти: адже це гідний приклад самореалізації для кожного громадянина, незалежно від стану його здоров’я.