«Я повернусь, хоча б у мріях...»

Їй майже сто років. Вона остання з тих, хто зійшов на берег Бізерти в далекому 1920 році. Княгиня Анастасія Ширинська живе в Тунісі, відмовившись від паспорта цієї країни, громадянства. Все життя промайнуло на чужині. Проте в душі княгиня ніколи не розлучалася з Батьківщиною. Досі чудово володіє українською і російською мовами, тугу за рідним краєм виливає у віршах.

За вікном із Сахари дме сіроко, а в її найманій квартирі все, як у родовому маєтку в Рубіжному: на стінах портрети Миколи ІІ, членів царської сім’ї, старовинні ікони, книжки, на палітурках яких ще іжиці й яті, макет броненосця «Георгий Победоносец»...

Капітанська дочка

Анастасія народилася в 1912 році. Її предки по батькові вірою і правдою служили не одному російському цареві, прабабусі й бабусі були окрасою придворних балів. Батько Олександр Манштейн, морський офіцер, командир есмінця «Жаркий», служив на Балтійському флоті. Сім’я переїжджала з порту в порт, а літо неодмінно проводила в Рубіжному під Лисичанськом на Донбасі.

Білий будинок з колонами дивився вікнами в старий парк, в них долітали пахощі бузку й черемхи, солов’їні трелі, а з Дінця доносилося квакання жаб. На старих фотографіях будинок все ще живе своїм узвичаєним життям дев’ятнадцятого століття... Високе і чисте небо. У нього здивовано вдивляється з колиски дитина. Грайливі промінці на зеленому листі, чудернацькі тіні на траві. Цей нетривкий і мінливий світ, у якому вона зробить свої перші невпевнені кроки.

— Я народилася в Рубіжному, — говорить Анастасія, — і разом із спогадами успадкувала любов до цього краю — багатство, якого ніхто не може мене позбавити; силу, яка допомогла здолати безліч труднощів; здатність ніколи не відчувати себе обділеною долею.

На чужині спогади про українське літо, шелест листя в старому парку, аромат степових квітів, срібні води Дінця стали уособленням далекої Батьківщини. А ще вірші, безліч яких знала напам’ять мама, допомогли не забути перші дитячі враження.

Згадуючи минуле, Анастасія пише, що у її свідомості життя складається з двох частин: до 1917 року і після...

25 грудня 1917 року маленька Настя з сім’єю залишила Петроград. В Україні — громадянська війна, а рідне Рубіжне, куди приїхали, їм уже не належить... Тож батько перевіз родину спочатку в Новоросійськ, а згодом — у Севастополь.

Загибель ескадри

Осінь 1919 року. Біла армія відступає. Чорноморський флот приречений. Це раніше від інших зрозумів барон Петро Врангель, генерал-лейтенант, головнокомандуючий збройними силами на півдні Російської імперії. У 1920 році він напише: «Я наказав залишити Крим. Враховуючи труднощі, які доведеться перетерпіти російській армії на її хреснім путі, я дозволив бажаючим залишитися в Криму. Таких майже не було... Сьогодні завершилася посадка на судна... Віддаю армію, флот і людей, які погодилися на евакуацію, під покровительство Франції, єдиної з великих держав, яка оцінила світове значення нашої боротьби».

Частину кораблів Чорноморського флоту більшовики вже потопили, аби вони після Брестського миру не дісталися кайзерівським військам. Цим подіям присвячена трагедія українського драматурга Олександра Корнійчука.

За три доби на 126 суден завантажили 150 тисяч людей: військових та їхні сім’ї, а також населення портів — Севастополя, Ялти, Феодосії, Керчі.

Заграви пожеж, траурний дзвін — останні спогади маленької Асти (так називали дівчинку рідні) про рідний край. 1 листопада 1920 року міноносець «Жаркий», яким командував старший лейтенант Олександр Манштейн, узяв курс на Константинополь, а далі у складі ескадри — на Бізерту в Тунісі. До середини лютого 1921 року ескадра — 32 кораблі, на яких було майже шість тисяч біженців, — прибула в Туніс. На дні Середземного моря знайшов свій останній притулок есмінець (іронія долі!) під назвою «Живой».

Проте сподівання Врангеля були марними. Франція через чотири роки визнала Радянський Союз. Ескадрі наказали спустити прапор, а морякам зійти на берег. У мусульманському місті з’явилося православне поселення. Колишні морські офіцери, вчорашні дворяни, прокладали дороги в пустелі; а їхні дружини, які ще берегли у валізах вишукане вбрання, що нагадувало про щасливе життя, стали пралями, няньками... А раз на рік влаштовували... бал. Кружляла у вальсі і юна аристократка з українського Лисичанська Анастасія Манштейн — у сукні, яку перешила мама зі своєї. А під вікнами святково прибраної зали цвів не бузок, а шелестіли пальми:

В залі світло,

музика лунає,

За роялем —

молодий кадет…

Каміння теж може говорити

— Тільки треба вміти його слухати, — говорить Анастасія.

Туніс у ті роки був під протекторатом Франції, яка й надала російським військовим кораблям маленький туніський порт Бізерту. Вплив Франції тут відчувається й досі. Тоді вона була єдиною країною, яка виконала свій обов’язок союзника, надавши притулок біженцям. Саме французькі моряки кинулися на допомогу, коли ескадра наблизилася до берегів Бізерти...

Частина біженців зійшла на берег. Матроси й офіцери та їхні сім’ї залишилися на суднах, ще сподіваючись незабаром повернутися додому. Старий броненосець «Георгий Победоносец» переобладнали під житлові приміщення. На палубах бавилися малюки, на камбузі господарювали жінки, на реях сохла дитяча білизна. А в кубрику царські адмірали викладали дітям математику, історію, літературу, навчали танців. П’ять років у Бізерті діяв морський кадетський корпус, евакуйований із Севастополя. Він підготував понад триста кадетів і гардемаринів. Більшість його випускників згодом стали гордістю флоту Франції, США, Австралії...

Наприкінці 1924 року кораблі за рішенням радянсько-російської комісії було продано Парижу. Залишили тільки Андріївські стяги. Як летючий голландець, зникла ескадра. Деякі кораблі пішли на брухт, інші — перефарбовані, з незнайомими назвами і командами — з’являлися, як привиди, під чужими стягами.

Біженцям запропонували стати громадянами Франції. Олександр Манштейн, один із небагатьох, відмовився: він присягався на вірність російському цареві! І цим прирік сім’ю на нові випробування. Без офіційної роботи, пенсії на старості...

Проте емігрантів у Бізерті поважали. Їх називали «руссі», і це у мусульман було своєрідною рекомендацією. Та африканський клімат, злидні робили свою чорну справу. Дехто в пошуках кращої долі поїхав у Європу, Америку. А більшість навіки лягли у чужу землю. У 1925 році в Бізерті залишилося 149 переселенців. У 1992 році на вулиці П’єра Кюрі жила зі своїм сином лише Анастасія Ширинська-Манштейн.

В Африку гуляти, діти, не ходіть...

23 грудня 1920 року. Перша зустріч з Бізертою. У пам’яті закарбувалось: вода і сонце. Широкий і довгий канал з’єднує затоку з озером Бізерти і знаменитим озером Ішкель. Не один раз, згадує Анастасія, вона була вдячна долі, що тоді опинилася саме в Бізерті: тут узбережжя дуже схоже на Крим, а це створює відчуття Батьківщини.

Восьмирічна Настя з нетерпінням чекала, коли з корабля буде видно Африку. Няня так багато розповідала про слонів, мавпочок... Ось і берег, а мама чомусь заплакана. І татуся немає. Сестрички Ольга і Олександра теж злякано принишкли. Тільки маленький чорний тойтер’єр Буся як завжди безтурботно бігає по палубі.

Французи обнесли кораблі жовтими буйками і поставили їх на карантин. 32 кораблі стояли так близько, що можна було через місточок перебігати з одного на інший. Моряки говорили, що це військово-морська Венеція або остання стоянка тих, хто залишився вірним своєму імператору. Це й справді було невеличке містечко на воді. Морський корпус для гардемаринів — на крейсері «Генерал Корнилов», церква і школа для дівчаток — на «Георгии Победоносце». А на «Кронштадте» — ремонтні майстерні. Чотири роки кораблі терлися бортами, іржавіли, а люди сподівалися на повернення і щоранку піднімали Андріївський стяг.

Аста навчалася спочатку в гімназії на кораблі. Вона добре пам’ятає, як спускали Андріївський прапор. Як плакали її співвітчизники... Це було 29 жовтня о 17 годині 45 хвилин.

Остання стоянка

— У грудні 1993 року я приїхала в Туніс провідати вдову капітана другого рангу Вадима Бирилєва, — розповідає княгиня. — У напівтемній кімнаті помирала самотня жінка. Її байдужий погляд уже з іншого світу раптом став осмисленим. Вона впізнала в мені восьмирічну дівчинку:

— Ти приїхала із Севастополя?

Вона знала, що я приїхала з Бізерти, проте Бізерта і Севастополь для неї було одне й те ж. Тому пристрасно додала:

— Якби ти знала, як туди хочу!

Нещодавно Анастасія Ширинська опублікувала книжку спогадів «Бізерта. Остання стоянка» — сімейну хроніку, розповідь про трагічну долю російського флоту, який востаннє причалив до берегів Тунісу, про долю людей, які намагалися його врятувати. «Я була знайома з багатьма із них. Всі вони жили поряд, у Бізерті», — пише Анастасія. Їй приносили книжки, старі фотографії, документи, найдорожчі сімейні реліквії. Всі чомусь вірили, що вона неодмінно збереже. І Анастасія зберегла! Її книжка — данина любові до Батьківщини і вдячності Тунісу.

Під африканськими пальмами знову лунає «Прощання слов’янки». У Туніс заходять наші судна, моряки сходять на берег, щоб покласти квіти на могилу командуючого Чорноморською ескадрою Михайла Беренса. Княгиня Ширинська бажаний гість на військових кораблях. Екскурсія для наших журналістів у Бізерті теж розпочалася із знайомства з цією незвичайною жінкою.

Наприкінці дев’яностих Анастасія відважилася вирушити в далеку дорогу. Вона побувала в Рубіжному, і їй більше не сниться будинок з білими колонами. З жалем вона згодом напише:

Я повернусь! Хоч би в мріях,

Та нема садиби вже біля Дінця.

Там, де був старий парк, — висотні будинки. Рано-вранці поблизу Рубіжного вона зустріла стареньку, яка пасла гусей. І в пам’яті ожило дитинство: у згорбленій сивій жінці впізнала селянську дівчинку Наталку, яка гралася колись з маленькою Настусею Манштейн. Але тієї Настусі уже немає. Є впевнена в собі, мужня жінка, яка твердо знає: її чекають... могили моряків Чорноморської ескадри.

Бізерта стала для Анастасії рідною. Тут пройшли її дитинство, юність, народилися і виросли діти, відійшли у вічність батьки...

«У Бізерті два визначних місця:
я і руїни Карфагена»

У Бізерті є православний храм Георгія Побідоносця. Споруджений він з білого каменю на пожертви емігрантів у тридцяті роки. Під палючим сонцем виблискують хрести на зелених банях. Якби не мандаринові дерева, що ростуть поряд, можна було б подумати, що ця церква — в українському провінційному містечку. Понад двадцять років тут не було священика. Анастасія написала листа в Московську єпархію, і приїхав у Бізерту молодий батюшка Дмитрій. На першому богослужінні на Пасху було багато людей, навіть посли — радянський і американський.

Це не просто храм, це пам’ятник останнім кораблям Імператорського флоту. Є навіть мармурова дошка, на якій золотом викарбовано назви кораблів ескадри: «Георгий Победоносец», «Генерал Корнилов», «Алмаз»... А ще — Андріївські прапори, скринька із грудочкою рідної землі. Її взяли моряки Чорноморської ескадри у Севастополі поблизу Володимирського собору, коли отримували благословення на свій останній рейс.

У цій церкві хрестили дітей Анастасії, внуків. Одна дочка давно вже живе у Ніцці, друга — поблизу Женеви. А правнука, однак, хрестили у Бізерті. І нарекли його Георгій-Олександр-Роберт.

Ніхто з місцевих жителів не знає, де вулиця П’єра Кюрі. У Бізерті треба запитувати просто Анастасію Ширинські. Її знають усі і називають «мадам учителька». Вона давала приватні уроки французької мови, історії, математики. А ще навчала дітей переселенців рідної мови. Навіть мер Парижа Бертран Деланс був її учнем. І сьогодні княгиня має гарну пам’ять. Легко додає, віднімає і множить в умі тризначні числа.

Скромний одноповерховий будиночок № 4. Схожий він на наші приватні будинки передмістя. Ніколи Анастасія не мала власного будинку. Все життя — наймані квартири, бо Бізерта, вірила, — це тимчасово. Та немає нічого більш тривалого, як тимчасове...

Літня жінка. Щось у її поставі є справді царственне. Сиве волосся ретельно укладене, на шиї — намисто. Але головне — постава. Так гордо тримають голову тільки аристократки і балерини. Незважаючи на вік, обличчя красиве якоюсь незвичайною одухотвореністю.

— Я одна залишилася із тих п’яти тисяч, що шукали притулок на чужій землі. Я пам’ятаю, як одним із перших причалив «Великий князь Константин». Всі зійшли на берег. А ми, три худенькі дівчинки, тулилися до мами. Їй тоді було всього тридцять. Есмінець «Жаркий», яким командував батько, вийшов із Константинополя з другим загоном. Вони ще були в дорозі.

Анастасія наводить слова Годенберга із книжки Клода Ане «Російська революція», виданої 1918 року в Парижі: «У той день, коли зробили революцію, ми зрозуміли: або армія, або революція. Якщо ми не знищимо армію, вона знищить революцію. Ми не вагалися, ми вибрали революцію і вжили геніальних заходів». Найперше, 28 лютого 1917 року в портах Балтики були розстріляні десятки офіцерів...

Анастасія ні за чим не жалкує, не жаліється на труднощі.

— Наша мама підробляла у французьких сім’ях: прала, доглядала дітей. Вона говорила, що їй не соромно мити чужий посуд, щоб нагодувати своїх дітей, дати їм освіту. Батько заробляв столярством: виготовляв на замовлення рамочки і полички із червоного дерева. Разом з мамою вечорами полірували їх. Коли в 1985 році помер Іван Іловайський (один із переселенців), його дружина поїхала у Францію до дочки. Мені віддали картонку з церковними документами, фотографіями. Це все, що залишилося від нашого минулого...

А ще на африканській землі є кладовище, на якому поховані наші моряки. Не кожен міг дозволити собі таку розкіш — шматок землі. Тож у складчину купили одну велику могилу... Скільки було сил, її доглядала Анастасія.

День народження Анастасії Ширинської — свято всієї Бізерти. Вітання надходять зі всього світу. Першу книжку княгині за допомогою мера Парижа й дипломатів передали президенту Росії Володимиру Путіну, відвезли журналісти її і в музей Лисичанська. Тепер у княгині є паспорт — з двоголовим орлом, російський. Чотири рази побувала Анастасія на Луганщині. Більше вона не поїде нікуди. Її дім тут, у Бізерті. А минуле — закарбувалося в серці, друга книжка теж буде про нього. І сама вона не відійде у вічність: вона повернеться у старий парк родового маєтку, «де вічне літо»:

Я повернуся,

і в заростях бузкових

Заливатися від щастя

буде соловей.

Я повернусь,

щоб зустріти в парку

Тіні дорогих

й близьких мені людей.