Я НІКОЛИ НЕ СТАНУ СТАРОЮ... ХОЧА Й НЕ ЗАЛИШУСЯ МОЛОДОЮ

Дедалі частіше хочеться залізти під ковдру й солодко, п’янко старіти. Майбутнє обіцяє неквапливі обходи лікарських кабінетів, значну економію на косметиці, взуття на низьких підборах. Мильні пристрасті телесеріалів і товсту риску під особистими остобісілими душевними терзаннями. Ромашковий чай на пару з балакучою сусідкою, пузаті банки з консервацією. Альбоми з фотографіями, схожими на осіннє листя, старі часописи мод і забуті з юності класичні романи. Тривалий відпочинок на лавочці у дворі в затишному халатику, який можна прасувати лише раз на тиждень після прання...

Потім охоплює липкий жах перед тією, котру колись побачиш у дзеркалі, і наростає тваринна лють на світ, який породив найвищу форму несправедливості — вік. Хочеться репетувати, тупотіти ногами, молотити кулаками, кусатись і дряпатися, поки хтось великий і всесильний не зглянеться над тобою. Поки він не виправить усе так, аби щоранку можна було не боятися вечора.

...Потім дзвенить будильник. Ледь розліпивши очі, переконуєшся, що на все про все залишається менше години й потрібно встигнути зробити тридцять три справи. Нашвидкуруч ліпиш для доньки бутерброд, шпетиш чоловіка за повільне поїдання яєчні, перетворюєш зім’яту подушкою пику на обличчя, заліплюєш пластиром учорашні мозолі від нових черевичків і нервово соваєш праскою по костюму, якого за ніч хтось устиг пожувати в шафі. Думати ніколи, і тим паче не до істерики. Тільки дорогою на роботу, випадково впіймавши своє відображення у вимитій до сонячного блиску вітрині, доходиш втішного висновку, що ти все ще нічогенька. А якщо старість і настане, то не завтра. Найголовніше — це навчитися утримувати рівновагу між самою собою та часом, який однаково наздожене, навіть якщо втікатимеш від нього швидко-швидко.

Еллі

Загалом-то, її звуть Олена Леонтіївна, та Еллі звучить ефектніше. Куца спідничка щедро демонструє великі коліна в лайкрових колготках, що масно вилискують, кофточка-стрейч слухняно обтягує поролон бюстгальтера. Якщо на Еллі довга сукня, то рештки талії між двома хвилями тіла неодмінно підкреслює широкий шкіряний пасок. Висвітлене до паперового кольору волосся переможно наїжачене а-ля попса, у вухах хилитаються довгі висульки, на шиї бряжчить асортимент ланцюжків і кулонів. Еллі без кінця грає густо нафарбованими віями — то захоплено зводить їх до брів, то наївно покліпує, виблискуючи яскраво-блакитними тінями, то таємниче опускає на зашпакльовані тональним кремом підочні мішки. І при цьому млосно розтягує голосні звуки.

Коридорами Еллі не ходить, а пливе, імітуючи стегнами морську хитавицю й воркочучи під ніс: «Ах, эта любовь, любовь!..» Іноді жваво пристрибує, кокетливо розмахуючи яким-небудь документом. Побачивши її здалеку, молоді дівчата розбігаються по кабінетах, аби не нарватися на уїдливий дотеп. Чоловіки, навпаки, кидаються Еллі навперейми й улесливо зазирають у вічі. По-перше, Еллі належить до начальницького складу, по-друге, не залишає поза увагою навіть прищавого 17-річного кур’єра й 70- річного вахтера. Її фразочки можна записувати в підручник зі зваблювання: «Сашулю, щось ти давно в мене не був. Тягни, друже, кавочку». Або «Палич, ви така душка, а дружина вам гудзичок забула пришити. Хочете допоможу?» Будь-яке немічне створіння чоловічої статі почувається поруч з Еллі Шварценеггером.

Лихі язики стверджують, нібито на «верхівку» Еллі видряпалася з допомогою не зовсім розуму, але це не зовсім правда. Олена Леонтіївна далеко не дурна, а чисто по-жіночому буває смішною лише тому, що відчайдушно ловить за хвіст позаторішню свіжість. Мало хто в колективі знає таємницю, що рік тому Еллі виповнилося сорок. Більшість підозрює, що їй... глибоко під п’ятдесят. Занадто титанічних зусиль докладає ця пані, аби здаватися юною вітрогонкою.

Надієчка

Я пережила шок, дізнавшись, що Надієчка тихою сапою підбирається до пенсії. Хоча, коли відверто, їй цілком можна дати і п’ятдесят п’ять із хвостиком. Просто моя співробітниця має такий вигляд, що нікому не спадає на думку поцікавитися, скільки ж їй років. Низенька та кругленька, наче м’ячик, Надя вміє вдягтися так, що повнота відразу перетворюється на затишність. М’яка усмішка, плавні жести, тихий ласкавий голос доповнюють образ «подушечки», до якої хочеться притулитися. Отож до імені Надії Петрівни міцно приклеївся зменшувальний суфікс, а по батькові її величати забувають. Молоді дівчата бігають до Надієчки потеревенити про кохання, дами середнього віку списують у неї рецепти оригінальних страв, чоловіки приходять побазікати про політику. Вона чудово слухає інших і дуже тонко дозує власну думку.

Зовні Надієчка — максимально благополучна жінка. Вдруге я була глибоко приголомшена, дізнавшись, що найкращі роки вона провела в ролі розлученої. Рано відмовилася від романів, які все не складалися, поставила на ноги двох хлопців, а коли вивела їх на шлях, звідки в люди виходять уже самостійно, заходилась облаштовувати життя на свій смак. Оточила себе подругами та просто хорошими знайомими, до котрих можна ходити в гості чи запрошувати їх до себе. Захопилася театрами й виставками, розвідала адреси кав’ярень, де продають найсмачніше морозиво, знайшла вправну кравчиню й талановитого перукаря, що вміє перетворювати її ріденьке волосся на модну зачіску. Наді кілька разів пропонували знайомство з яким-небудь порядним чоловіком, але вона відмовлялася.

Навіть сини не завжди вміють відвоювати маму в неї ж самої. Трохи збентежені таким поворотом, двоє молодих щасливих бізнесменів домагаються маминої уваги, як ревні шанувальники: телефонують їй на роботу, пропонують підвезти додому на машині, дарують квіти й гарні подарунки. Надя не відмовляє їм у любові, підтримці, розумінні, схваленні, але... Час від часу з усмішкою нагадує: «У вас своє особисте життя, у мене — своє. Будемо зустрічатися на перехрестях».

Григорівна

Вона втратила своє гарне ім’я Наталя мало не після тридцяти. Нині сорокасемирічна Григорівна також має вигляд жінки без віку, але від цього стає не радісно, а нудно. Безформні трикотажні кофточки, прямі спідниці суворо до середини литок, улітку — пишні турецькі блузи з громіздким мереживом. Це не вбрання, це — уніформа, у якій власниця доладної фігури схожа на сир в обгортці. Часом ми розважаємося тим, що вигадуємо для Григорівни різні зачіски. Вона послухає, позітхає, а тоді заявить, що вовтузитися зі стрижками й завивками ніколи. Тож «дулька» на її потилиці пануватиме так само вічно, як і отруйно-морквяна помада на добре окреслених губах.

Від купи паперів Григорівна відривається лише для того, щоб сповістити колег про стан свого здоров’я, обговорити базарні покупки та накапати на гулящого чоловіка. Коли благовірний зовсім її дістає, Григорівна заявляє, що їй терміново потрібен молодий коханець, вимогливо обводить очима всіх співробітників, витримує паузу... А тоді голосно регоче: «Це я так жартую, я жінка порядна й солідна!» Що цікаво, Григорівна ніколи не видається нещасливою. Усі пані в колективі епізодично потерпають від недосконалості долі, а її можуть вибити з колії хіба що підгорілі котлети. Ця розумниця щиро переконана, що гріх висувати претензії до життя, якщо на дачі виросли буряки розміром із голову.

Валентина Олександрівна

Про її минуле ми знаємо лише те, що вона все життя прожила з мамою та пропрацювала на заводі технологом. Тепер залишилася зовсім сама і прийшла до нас прибиральницею, аби тільки не голодувати на мізерну пенсію. Та скаржитися і розводитися про себе Валентина Олександрівна не полюбляє. Завжди привітна, але не більше, вона уникає галасливого спілкування й до чужих справ байдужа. У неї поношений, але завжди охайний одяг. Майже без косметики бліде обличчя час чи полінувався заснувати зморшками, чи загалом забув про цю тиху, непримітну жінку... Тільки найбільш спостережливі з нас здогадувалися, що за зовнішніми смиренністю й відчуженістю Валентина Олександрівна приховує якусь таємницю. Днями ми дізналися — у неї є наречений!

Його відразу ж охрестили «моряком», хоча насправді Петро Іванович ніколи не ходив у плавання, а з юності й до солідних років просидів у рідному Мурманську діловодом. Вісім років тому вони познайомилися в спільних знайомих у Києві. Відтоді Петро Іванович по півроку збирає рублі на дорогу в Київ, а Валентина Олександрівна складає зароблені на митті підлог гривні до шкатулочки, аби забезпечити другові гідний прийом. Вони зустрічаються на вокзалі й розкішно проводять разом десять днів — ходять у кіно, ласують тістечками в кав’ярні, гуляють у парку й розмовляють до півночі. Потім прощаються, незмінно виконуючи обіцянку писати одне одному листи. Між Києвом та Мурманськом починають курсувати товстенькі конверти, у яких можна прочитати про північне море, люті російські зими, українські дощі та квітучі каштани повесні на Хрещатику.

Недавно, під час чергового візиту, Петро Іванович завітав і до нас. Обніс кілька кабінетів кульочком недорогих цукерок, відрекомендувався чоловікам, подарував жінкам по компліменту й у всіх на очах повів сяючу від щастя Валентину Олександрівну під руку. Наступного дня прямо з ранку ми закидали її запитаннями: «І що ж у вас тепер буде?» А Валентина Олександрівна тільки загадково всміхалася, кивала головою й коротко відповідала: «Не знаю... Буде!» Усі пані, навіть молоді й розчепурені, чманіли від заздрощів, адже Валентині Олександрівні виповнилося шістдесят чотири роки...