We shall overcome… Українська Друга світова: контури майбутньої історії

Війна — початок усього» — помітив колись давньогрецький філософ Геракліт. Так чи інакше, тема війни, особливо епохальної Другої світової, є своєрідним камертоном вітчизняної історії. Війна постає фатальною точкою, щодо якої кристалізуються великі міфи та кон’юнктурні ідеологеми. Феєричне насильство і винятковий альтруїзм, ганебна зрада і високий патріотизм, відчуття спільної справи і жахлива втрата повсякденності, злочин та покарання — все це парадоксально перемішалося в кривавому калейдоскопі Великої Війни. Перемішалося, щоб потім скласти візерунок нашої сучасності.

«Війна переможців і переможених» — так окреслена тема 13 числа міждисциплінарного часопису «Україна модерна», який побачив світ у липні 2008 року. Справді, Друга світова не закінчена — вона триває на рівні стереотипів і переконань, світо-
глядних кліше й емоційних реакцій, а породжені нею протиріччя провокують конфлікти як при визначенні загальнодержавних стратегічних пріоритетів, так і у побутовому, повсякденному дискурсі. Ми все ще остаточно не повернулися з війни… Тим більше, як зазначають у передмові «Тієї неминулої війни» редактори часопису, «під назвою Друга світова війна приховано одразу кілька воєн: расових, етнічних, ідеологічних, класових, громадянських». Тому можна погодитися з головним принципом формування видання — спробою «створення на сторінках часопису комфортного простору для зіткнення ідей, для наукового діалогу».

Ця принципова «стилістика плюралізму», характерна для авторитетних західних академічних видань, вигідно вирізняє «Україну модерну» на тлі вітчизняної наукової продукції і викликає щиру повагу. Бо, хоч би як там було, «кордони розуміння» і «легітимні конфігурації минулого заради майбутнього» проходять не виключно між націоналістичним наративом та радянською (або ж пострадянською) версією історії Другої світової війни, а й усередині цих дискурсів. Вони перетинаються в долях звичайних людей та історичних постатей, етнічних та соціальних груп, офіційних історичних наративах країн та колективній пам’яті народів. Біографія Віктора Петрова, чиї «Історіософічні етюди» вміщено в архівному розділі часопису, є яскравим аргументом на користь цієї тези.

«Історик — це пророк, який передбачає минуле», — вважав Хорхе-Луїс Борхес. В першому розділі часопису, «Форумі», можна проаналізувати, чим об’єднуються та відрізняються «передбачення» українського контексту Другої світової у американців Тимоті Снайдера та Омера Бартова, поляків Анджея Гіля та Гжегожа Мотики, українців Івана Патриляка та Олександра Лисенка, шведа Йогана Дітча, голландця Карела Беркгофа... «До участі у форумі ми зумисне прагнули дібрати найширше коло фахівців, які презентують різні школи, регіони, покоління науковців», — зазначається в редакційній передмові, і цей підхід сприяв (незважаючи на закономірний в цьому разі певний концептуальний хаос) створенню багатовимірного образу української Другої світової, ефекту її поліфонічного сприйняття.

Дух дискусії та органічної відкритості до аргументованої полеміки визначає і дослідницький розділ часопису. В ньому, зокрема, висвітлені наукові підходи до вивчення такої складної, емоційно насиченої та часом ідеологічно ангажованої теми, як геноцид. Думаю, що кожен, хто бажає неупереджено розібратися в цій болючій проблемі, знайде чимало фактичної інформації та адекватних теоретичних інтерпретацій в статті професора Амстердамського університету Тона Зваана «Геноцид. Вступ до проблеми» та ґрунтовній аналітичній розвідці Андрія Портнова «Концепції геноциду та етнічних чисток: західні наукові дискусії і місце в них українських сюжетів». Історичну реконструкцію українського життя під час німецької окупації містять статті Тараса Курила «Сила та слабкість українського націоналізму в Києві під час німецької окупації (1941-1943)» та Дмитра Титаренка «Театр, кіно, періодика, музеї: Культурне життя українських областей зони військової окупації в 1941-1943 роках». До речі, при бажанні можна вступити в безпосередню полеміку з авторами — їхні електронні адреси наведені в часопису, що також відповідає західним академічним стандартам.

В розділі «Дискусії» підіймаються теми псевдонаукових публікацій на історичні теми (Ярослав Ісаєвич), проблема створення Олександром Духновичем русинської літературної мови (Міхаель Мозер), специфіка ставлення ОУН до євреїв (Тарас Курило та Іван Химка) та інші. Цей розділ відверто перетинається з розділом «Рецензії» та розділом «Полеміка» (представленим одним, невеликим за обсягом матеріалом Євгена Чернова). Виникає закономірне питання, чи варто настільки деталізувати, і, тим самим, ускладнювати структуру видання?

Завершується часопис розділом «Журнальна зала», в якому подані огляди тематичних журналів за 2006 рік, зокрема East European Politics and Societies (Олександр Надтока), Canadian Slavonic Papers (Антон Котенко), Jahrbucher fur Geschichte Osteuropas (Володимир Маслійчук), Ab Imperio (Володимир Склокін), Nation and Nationalism (Ірина Реброва, Володимир Склокін). Як свідчить передмова, цей розділ репрезентований в часопису востаннє, адже «український гуманітарний простір потребує окремого анотаційно-бібліографічного видання». «Український гуманітарний простір» потребує ще багато чого, але факт того, що в «креативній порожнечі» вітчизняного «постколоніалізму» існує таке видання, як «Україна модерна» особисто мене дуже радує. «We shall overcome…»