ВТРАЧЕНИЙ ШАНС: «КУРСЬКА ДУГА» НА ВОЛИНІ У ЧЕРВНІ 1941-ГО

Уже перший тиждень боїв на радянсько-німецькому фронті став справжнім шоком і для Кремля, і для простих людей. Зведення Радінформбюро про «тяжкі та кровопролитні бої, героїчні подвиги...» не могли приховати того факту, що війна точилася на нашій території, і великі міста, цілі області опинилися в руках ворога. 28 червня після кровопролитних боїв упав Мінськ, 30-го без боїв залишено Львів.

Довгі роки офіційні історики зазначали, що війська Німеччини та її союзників мали значну перевагу над частинами РСЧА. Ішлося про радянські танки, літаки застарілих конструкцій... Не маючи переваги в живій силі, з’єднання Прибалтійського, Білоруського, Київського й Одеського округів абсолютно переважали противника чисельністю техніки. У зоні Південно-Західного фронту ситуація була особливо показова: 3720 літаків — проти 835; 3846 танків — проти 799 (!). У зоні групи армій «Південь» у перші дні війни було введено в бій розгорнуті раніше 21 дивізію сателітів (Румунії, Угорщини, Словаччини й Італії) і 19 дивізій резерву вермахту. На кінець першого тижня війни на південному фланзі фронту противнику вдалося здобути незначну чисельну перевагу, яка мала бути знівельована «перевагою» радянської воєнної машини. Але хіба можна оцінювати міць і можливості механізованих з’єднань лише за чисельністю, бойовими характеристиками танків, забуваючи про такі важливі складові, як кількість автомашин, що забезпечують наступ, якість засобів зв’язку, готовність організаційних структур керувати громіздкими з’єднаннями?..

У Червоної армії за плечима був досвід ганебної війни з Фінляндією, ще раніше — зовсім непоказна, з погляду стратегії, війна в Іспанії, прикордонні конфлікти з Японією. Радянські стратеги не бажали критично оцінювати кампанії вермахту в Європі. Матеріально-технічне забезпечення перебувало на рівні 20-х років (його система розвалювалася на очах при першому ж зіткненні з дійсністю). Прикордонні бої засвідчили й параліч організаційної структури РСЧА — управління військами апріорі неспроможне було впоратися з такою величезною кількістю людей і техніки. Накази не відповідали реальній обстановці. В такому випадку виникає ефект «управління із запізненням» — з’єднання виконували накази дво-триденної давності...

І якщо в зоні Білоруського військового округу все це в дев’ятиденний термін призвело до оточення 90% сил і засобів, а згодом і до повного їх розгрому та полону, то обстановка в Україні не була настільки загрозливою. Не секрет, що й до початку війни, і в перші її місяці керівництво СРСР вважало південний фланг — від Полісся до Одеси — пріоритетним стратегічним напрямком, який прикривав сировинні бази (вугілля, залізна руда, нафта...). Хто б міг подумати, що через два з половиною тижні німці опиняться під Смоленськом, на небезпечно близькій відстані від Москви? І танковий бій, що розгорнувся наприкінці червня в трикутнику Броди — Дубно — Луцьк, був тим шансом, завдяки якому радянські війська могли завдати противнику серйозної поразки та змінити оперативну обстановку.

Рішення про контрнаступ у волинських лісах приймалося на найвищому рівні. Ввечері 22 червня нарком оборони маршал Семен Тимошенко віддав наказ командуючому Південно-Західним фронтом генералу Михайлові Кирпоносу: 23 червня 5-та і 6-та армії, п’ять механізованих корпусів і вся авіація (бездіяльність авіації фронту в перші дні — окрема тема) мали завдати контрудару, оточити і знищити сили противника й до кінця наступного дня «оволодіти районом Люблін»... До фронту, де знемагали в оборонних боях стрілецькі частини, висувалися сім танкових дивізій: загальна кількість танків становила 2825 машин, із них 273 танки КВ і 496 Т-34.

Одночасними ударами з півночі та півдня механізовані корпуси намагалися взяти в лещата частини 1-ї танкової групи Клейста, яка практично вийшла на оперативний простір і стрімко рухалася в напрямку Житомира. Але зв’язок між частинами, який постійно переривався, і хаос у командуванні призвели до того, що 8-й механізований корпус (858 танків!) примудрився протягом кількох діб «накрутити» понад 400 км у марних спробах виконати хоч якийсь наказ. Двічі корпус розвертався на 180 градусів і до початку боїв виявився повністю дезорієнтованим. Не додало впевненості й прибуття у ставку фронту, розгорнуту в Тернополі, начальника Генерального штабу генерала Георгія Жукова. Його «енергійні» накази, що скасовували розпорядження штабу фронту, лише посилювали знервованість. Корпус розгорнувся втретє, вже на схід, у район міста Броди.

На ранок 24 червня на стику 5-ї і 6-ї загальновійськових армій намітився прорив моторизованих частин німців; бої точилися на схід і на південний схід від Луцька. Окремі частини 9-го й 19-го механізованих корпусів втяглися у виснажливі бої на річці Стир, між Клеванню і Луцьком. Перші ж зустрічні зіткнення засвідчили, що при добрій організації і наявності танків Т-34 і КВ в авангарді можна досягти успіху, бодай і локального. Так, майже 200 танків 43-ї дивізії полковника Цибіна розгромили 11-ту танкову дивізію вермахту. Генерал армії В.Архипов, у ті дні — командир розвідбату, згодом писав: «...крім сотень полонених, ми захопили багато танків і бронетранспортерів і близько ста мотоциклів, покинутих екіпажем у справному стані». Але не можна сказати, що всі з’єднання билися з ворогом із завзяттям приречених, як захисники Брестської фортеці; часто при наближенні ворога цілі батальйони й полки втікали з поля бою.

Ані німці, ані наші війська в трикутнику Броди — Дубно — Луцьк не мали суцільного фронту. «...Склалася унікальна воєнна ситуація: зустрічний бій танкових частин на широкому фронті (50 км) без підтримки піхоти і при катастрофічній нестачі у кожної зі сторін інформації про противника. У такій ситуації мав виграти той, хто швидше налагодить управління й організує хоч якусь більш-менш пристойну координацію дій між своїми частинами, а головне — умілими діями рухливих груп створить у противника ілюзію оточення і змусить його відійти першим» (В.Гончаров. «Зустрічний бій танкових армій»). Ще 23 червня М.Кирпонос приймає рішення вводити частини в бій поешелонно. В умовах складної і закритої місцевості виходив удар «розчепіреними пальцями», поступово відбувається саморозпад 8-го мехкорпусу та інших танкових частин. Під час хаотичних атак удалося створити реальну загрозу тилам німецького танкового угруповання. Але... «німці долають кризу — швидше, за рахунок помилок командування ПЗФ, неповороткості радянських мехкорпусів, поганого зв’язку між ними та вкрай поганої взаємодії зі стрілецькими з’єднаннями, ніж за рахунок стійкості військ...» (Б.Переслегін).

Незважаючи на більш ніж дворазову перевагу чотирьох механізованих корпусів Південно-Західного фронту (2350 проти майже 900), зустрічний бій було програно. Основних втрат у танках радянські війська зазнали не на полі бою. Сотні танків було підірвано при відступі; тільки 22-й мехкорпус за п’ять днів боїв з 26 червня втратив 119 танків (58 із них підірвано)... Німці, добре навчені, загартовані боями у Польщі, Франції й на Балканах, мали бездоганний зв’язок, відмінно координували дії частин. Значну роль відіграла глибока (на багато десятків кілометрів) розвідка та чудово налагоджене постачання пальним, при тому, що рахувався кожен літр. Власне концепція «блискавичної війни» — бліцкригу — передбачала оволодіння такою необхідною для ведення війни сировиною, передусім нафтою; румунської нафти вистачило б, максимум, на півроку маневреної війни. Відрив радянських механізованих корпусів від баз постачання і їхня слабка моторизованість, відсутність взаємодії з піхотними з’єднаннями також стали однією з причин невдалого контрудару. За кількістю та якістю бронетранспортерів, мотоциклів, протитанкових гармат, пістолетів-кулеметів, польових радіостанцій загарбники значно переважали радянську армію.

30 червня 1941 року Ставка Головного Командування віддала наказ до 9 липня відвести війська до старого державного радянсько-польського кордону, щоб «організувати стійку оборону польовими військами з виділенням насамперед артилерійських протитанкових засобів». До справжнього танкового реваншу на Курській дузі залишалося два роки.