«Все потерять – и вновь начать с мечты…»

До українського життя Вадима Туманова не пристебнеш ніяким боком. Хіба що будинок у Місхорі, куплений років тридцять тому, і посильна участь ялтинської влади в його цькуванні у 1980-ті, коли, здавалося б, усе найстрашніше в житті цієї людини вже було позаду. Однак я упевнений, що книжка його спогадів і роздумів «Все потерять — и вновь начать с мечты…» однаково цікава всім, хто жив і ще довго житиме на теренах колишнього СРСР. Дивна книжка...

За першого, побіжного прочитання, подібні до чистої води особисті переживання, мемуари, в яких головна складова — табірна Колима з жорстоким тюремним побутом, із втечами, шаленим прагненням жити й вижити. Але тільки за першого прочитання. Бо власне ув’язненню присвячено меншу частину повісті.

Сторінки спогадів так густо населені особистостями та неймовірними подіями, що навіть тепер, після всього відкритого, прочитаного про Колиму в Шаламова, Домбровського, Гінзбург і багатьох інших авторів, після десятків документальних фільмів і телевізійних сповідей виникає запитання: як Вадимові Туманову вдалося не просто залишитися в живих, уціліти фізично, а й морально не зламатися? Господь дає людині не те, що вона в нього просить, а те, що людині потрібно. Вадим Туманов хотів бути капітаном далекого плавання, до 22 років дослужився до штурмана, посьорбав солоних вітрів і у воєнні роки — хоч і не на бойових кораблях, і далі все йшло до того, що він таки підніметься із золотими шевронами на капітанський місток. Але 1949-го молодого штурмана зняли із суховантажа «Уралмаш», що прийшов до Таллінна з Гетеборга, і наказали терміново з’явитися в управління кадрів Далекосхідного пароплавства. Без пояснення причин. «Наступного дня я стояв на причалі, спостерігаючи, як суховантаж повільно відбиває корму. Ось уже ширша смужка води між мною і судном, яке йде в море без мене». Де Таллінн, і де Владивосток! Через увесь СРСР Вадим Туманов повіз себе до вироку за стандартною 58-ю на стандартний строк — 10 років.

Із Вадимом Івановичем ми знайомі з кінця 1970-х. Колись спілкування наше було щільним: під розмови, суперечки й розмірковування чаю випито неміряно. Тож багато що з того, що він розповідав і що тепер стало змістом книжки, мені знайоме. Але в розповідях це були епізоди, пригоди, а тепер, вишикувані в сюжетну лінію, вони стали долею. І що вражає. Вісім із лишком моторошних колимських років у долі Туманова не здаються після прочитання книжки найчорнішими. Може, тому що Вадим Іванович розповів про них не в’їдливо пересмикуючи, а весело. Взагалі в літературі такого штибу події мають майже нульову текучість. Туманов же мимохіть прохопився, що не може згадати жодного табірного дня без пригод — «життя вирувало й виходило з берегів», що ніколи не знав, заходячи ввечері до барака, чи не заріжуть до ранку, чи не опиниться в ізоляторі. Така й розповідь — вирує і виходить із берегів, цитувати чи переказувати її — річ безнадійна, хоча спокуса велика.

У загальному уявленні становище зека завжди принижене та безправне. За Тумановим, навіть у тому пеклі можна за себе постояти, захистити свою гідність. А оскільки в нього не було для цього нічого, окрім міцних боксерських кулаків, він без вагань пускав їх у хід, і силу його удару знали не тільки конвоїри чи наглядачі, а й чини трохи вищі. Ясна річ, що кожного разу це закінчувалося побиттям до напівсмерті, карцером, голодним пайком.

Загалом, якби хтось узявся шукати докази, що людина вища від обставин, і спростовувати тезу, що «таке було життя» і підлість чи аморальність є породженням цих обставин, то в долі Туманова таких доказів предостатньо. Його ім’я знала вся Колима, а там знаменитих відсидників було не злічити — від ленінської гвардії до зірок «кримінального політбюро». Він був символом людини неприборканої. Коли його достроково звільнять, на воротах усіх колимських таборів з’являться про цю подію транспаранти. Так вихователі ГУЛАГу показували — якщо вже самого Туманова реабілітували, то будь-хто інший і поготів може сподіватися. Щоправда, станеться це після смерті Сталіна. Країна змінювала свій курс в історії. Не боючись впасти в патетику, скажу, що Вадим Туманов належить до громадян, які відчувають біологічний зв’язок зі своєю країною, відчувають зміну морального клімату в ній і реагують на них. Вони інтуїтивно роблять учинки, які стануть для суспільства нормою через роки і навіть десятиріччя.

З 1953 по 1956 роки в табірній біографії Вадима Туманова з’явиться нова сторінка. Людина, котра в найстрашніші роки за переконанням відмовлялася від будь-якого теплого місця в табірній обслузі, хоча це обіцяло виживання, людина, котра й на мікрон не йшла на зближення з адміністрацією, створила свою шахтарську бригаду. Крий Боже подумати, що в зеків був напад ентузіазму. Сумлінна робота йшла в обмін на стерпні умови життя, на можливість купувати до баланди харчі, на розконвоювання. Це все ще була праця каторжан. Але вже були й проблиски оптимізму... В один із днів, коли Туманова та його напарника ледь не привалило в шахті, вони сиділи біля її стовбура, відсапувалися. З підземелля тягло вогкістю й амонітом. Вадим пише, що був близький до розпачу — попереду 25 років, становище гірше нікуди. І в цей час побачив, як по черево в багнюці змучений кінь тягнув двоколку з електромотором і сталевим ковшем. Бідолашну тварину жалили гедзі, а візник ще й шмагав її батогом. «Дивлюся й думаю: усе ж таки добре, що не конем народився!».

Бригада Туманова ставила немислимі для Колими рекорди з проходки. Саме це й послужило підставою для перегляду справи. Влітку 1956-го секретар Сусуманського райкому партії А.Власенко особисто привіз Туманова на засідання реабілітаційної комісії з правами Президії Верховної Ради СРСР. Зазвичай на долю колимського зека комісії вистачало 15—20 хвилин. Справу Туманова розглядали дві з половиною години. Навіть для такої комісії вона була унікальною. Надумане «політичне обвинувачення», за яким Туманову вліпили десятку, втонуло в трьох утечах ще до Колими, у підозрі (справедливій) про участь у заколоті на «Феліксі Дзержинському» — зеки мали намір захопити корабель і піти до Японії чи Америки; в негативних характеристиках із 22 таборів, тюрем і штрафних ізоляторів; у десятках утеч на Колимі, у рішучій готовності захищати свою честь кулаками тощо. І коли комісія, здавалося, вже вибралася з лабіринту протиріч цієї долі, хтось додумався запитати, що йому, Вадиму Туманову, не подобається в сьогоднішньому (1956-й рік) житті?

«Мені не зрозуміло, чому на Красній площі в Мавзолеї поруч із вождем партії лежить людина, яка наробила стільки мерзоти!».

Гробове мовчання можете уявити самі.

Теми Сталіна чи сталінізму як такої в книжці немає. Вона антисталінська за духом і кожною літерою. Табірний статус Вадима Туманова був особливим. Засуджений за 58-ю, він не приєднався в таборах до жодного угруповання, хоч і був своїм серед політичних, серед злодіїв і бандитів, серед литовських «лісових братів» і наших партизанів УПА; серед тієї сірої й ні в чому не винної маси, котра потрібна була на копальнях просто як робсила. (До речі, багато що важить його мимохідь зронене — якщо вже хто в таборах і ненавидів радянську владу люто, то це бандерівці.) Про смерть Сталіна Вадимові повідомив начальник відділу по боротбі з бандитизмом на прогулянці: «Вус хвоста відкинув!». Жертвуючи перебуванням на повітрі, Туманов помчав у тюрму й вигукував у вічка всіх залізних дверей: «Сталін здох! Сталін здох!»

Мільйони, що населяли табори, не помилялися. Вони не тільки Сталіна ненавиділи. «Щодо Леніна, ні в мене, ні в тисяч інших ув’язнених теж не було ілюзій. Ми вже тоді розуміли багато такого, про що інші стануть замислюватися значно пізніше...»

Реабілітаційна комісія довго вирішувала, як бути. Туманов у цей час у коридорі картав себе за довгий язик. Але зі спецчастини він вийде не просто вільним, а зі зняттям усіх судимостей і не забувши попросити голову комісії, щоб було проявлено співчуття й до членів його ударної бригади.

Багато років по тому, на рубежі 1980-х, ми стояли з Тумановим під будинком Іркутської обласної прокуратури. Його викликали на допит за підозрою... А ось за підозрою в чому, сказати непросто. В основі млявого перебігу слідства було невір’я прокуратури в чесність і порядність людини. Як може бути, міркувала прокуратура, щоб людина золото видобувала і золота не вкрала? Старательський видобуток майже безконтрольний. Намиває артіль за сезон під півтори тонни золота, і хто поручиться, що все здано державі? Не зловили, ще не означає, що не вкрав!

«От якщо людина 60 тонн картоплі накопала, то від її життя є користь? А я ж їм 60 тонн золота добув, чого ж вони ще хочуть?», — обурювався Туманов. У той час він очолював артіль «Лена», що входила до системи об’єднання «Лензолото» на Вітимі. Артіль ця була в нього чи то п’ятнадцятою чи то сімнадцятою — Туманов втратив їм лік, оскільки першу створив невдовзі після звільнення 1957 року. Але це були не просто артілі, а нова для Радянського Союзу система старательського видобутку золота. Вона по суті протистояла системі державній, із громіздкими, погано керованими й безініціативними золотодобувними об’єднаннями. Будь-яка країна завжди намагається мати золотий запас якомога багатший, а потворна економіка Союзу його потребувала особливо. Але об’єднання рік у рік видобуток утрачали — «золоті вершки», тобто багаті родовища й ті, що ближчі до дому вже були відпрацьовані. А видобувати метал у важкодоступних місцях вони не вміли і вміти не хотіли.

Створене Вадимом старательство не просто якісно різнилося від традиційного з фартовим Фількою Шкворнем. Це були сучасні мобільні механізовані загони, де організація праці будувалася не за нормативними актами і розпорядженнями, а на здоровому глузді. Інтенсивність використання техніки була в десятки разів вищою, аніж у звичайних мехколонах. Бульдозери й скрепери переробляли, промивні прилади створювали самі артільники. Перевіряльники й ревізори в окулярах і нарукавниках ніяк не могли зрозуміти, чому витрати пального у старателів низькі, а витрати запчастин високі? Оплата праці за трудоднями, в результаті чого механізатор за сезон заробляв тисяч 20—25 карбованців, їх жахала. В артілях руйнувалися всі існуючі в СРСР уявлення про трудовий ентузіазм і героїзм, про продуктивність праці, про чесні заробітки, робочу честь і, що найстрашніше, про роль партії в робочому колективі. Влада терпіла Туманова тільки з однієї причини — його артіль у 200—300 чоловік давала золота стільки ж, скільки комбінати та об’єднання чисельністю в 10—15 тисяч осіб, оснащені драгами та суперсучасною технікою.

Тумановські артілі були остю в партійному оці ще з однієї причини. В нього був за вищим класом організований побут. Кухарів Туманов зманював на тайгові ділянки із найкращих ресторанів Москви та Сочі, платячи їм як бульдозеристам. Їдальня, лазня та пральня працювали цілодобово й безкоштовно. У балках — чистота й порядок.

І ще одна грань артільного буття, практично не порушена автором. Такої колоритної публіки, як у Туманова, я не зустрічав ніде. В артілі органічно уживалися інтелектуали-випускники МДУ, вищої кваліфікації механізатори з промислових флагманів і колгоспні трактористи, інтелігенти, які вирішили заробити, колимська братва й відсидники з інших зон. Туманов не відмовив у роботі жодному з колишніх табірників, але всі вони, у тому числі і його товариші по Колимі, знали — він нікому не потуратиме, всі рівні перед роботою та сухим законом. В артілі страшенно любили розіграші й проводили їх блискуче і з інтригою. Новачки стандартно купувалися на легенду, як наприкінці минулого сезону везли здавати останнє зняте золото, кілограмів десять, машина перекинулася, метал розсипався схилом і «слава Богу, що все ціле залишилося, а золото нехай собі лежить». Неодмінно знаходився простак, який домагався у Вадима дозволу «намити тещі на зуби». Геніально «купувалися» журналісти — їм мимохідь казали, що в артілі є делегат третього з’їзду РКСМ, який розмовляв із Леніним. «Щоправда, старий уже, але пам’ять — ого-го!» Роль делегата блискуче грав Борис Меметов, який просидів у таборах усе життя. Із білосніжними зубами й у відмінному фінському костюмі, фарбованим під вороняче крило поріділим чубом, цей самотній дідуган доживав віку на базі, намагаючись бути корисним хоч у чомусь. Туманов умів зігрівати людей.

Усі артілі Туманова в усіх об’єднаннях — від Колими до Лени — мали однакову долю. Держпідприємство провалює план, просить Туманова розгорнути на його території свою артіль, створює всі умови для роботи й незабаром вибивається в передові в країні. Потім робітники цього об’єднання бачать на тлі чіткої старательської роботи всю безглуздість і тупість радянської економіки. І починається слідство — чи не крадуть старателі золотце? Коли під Вадима Івановича копала Іркутська прокуратура, чесніше за всіх на запитання, чим неугодний Туманов країні, відповів мені завідувач відділу пропаганди й агітації Бодайбинського райкому КПРС: «Нехай краще в країні не буде золота, аніж будуть старателі, і особливо Туманов». Приблизно так само на закритому засіданні політбюро сказав Ю.Андропов про запропоновану М.Косигіним модель економічних реформ — може, ми станемо багатшими, але занапастимо соціалістичний лад.

Друга, більша частина мемуарів присвячена саме тому, як радянська влада боролася зі старательством і його лідером у Примор’ї, в Якутії, на Алдані, на Вітимі, у Свердловську, у Середній Азії. Загадкова країна — Туманов добував їй золото, а вона все намагалася запроторити його до в’язниці чи, у крайньому разі, вигнати з артілі. Радянській владі це так і не вдалося. Єдине, чого вона домоглася, — Туманов пішов із золотовидобутку.

Якщо вдосконалити Гоголя, то в Росії є три біди — дурні, бідняки та дороги. Створивши нову систему старательського видобутку, Туманов намагався допомогти своїй країні позбутися бідності — спільно старателі видобули як мінімум 500 тонн золота. Але лідер даремно чекав подяки й визнання своїх заслуг — незліченних чиновників його успіхи в золотовидобутку тільки дратували. Їм було начхати, скільки Туманов добув золота країні. Вони хотіли золота собі. І в пострадянській Росії державний видобуток золота завалився. А видобутий напівлегальними методами метал пішов повз скарбницю за кордон.

Вадим Іванович, один із найталановитіших й успішних золотопромисловців Союзу, виявився безнадійним патріотом. Замість того щоб рвонути на Колиму й застовпити за собою право приватного, вже взаконеного видобутку, він намагався позбавити Росію іншої біди — почав будувати дороги. Він будував їх у місцях, де ніколи ніяких доріг не було взагалі — на Крайній Півночі, наприклад. Він будував їх швидко і чомусь дешево. Він будував дороги в Карелії й у Москві, і не те, щоб замахувався остаточно перемогти в Росії бездоріжжя, але створював йому реальну загрозу. Йому вже потискував руку Єльцин, уже нагороджували орденами, але в модель кримінальної держави Туманов якось не вписувався. Він ходив міністерствами і пропонував організувати видобуток рудного золота в Сухому Лозі — найбільшому родовищі в світі, яке виявилося не по зубах радянській владі. Вадим Іванович доводив, що видобуток організує швидко і без космічних витрат. Погоджувалися, крали ідею — і справа глухла. Туманов пропонував почати видобуток удоканської міді, заради чого, жартували колись, і побудований БАМ. Погоджувалися, крали ідею, справа глухла. Туманов пропонував розпочати у Росії видобуток бокситів, найціннішої сировини для алюмінієвої промисловості, котру країна закуповує за кордоном. Погоджувалися, ідею крали, справа глухла. Здається, один Вадим Туманов на всю Росію тільки й розуміє, через які багатющі ресурсами місця проліг БАМ, тільки він і знає, як швидко й без зайвих витрат організувати їхній видобуток. Але не судилося. Мимоволі згадується Юрій Домбровський. «Меня убить хотели эти суки…» Пройшовши крізь усі кола колимського пекла, перебуваючи вже в звичайному совковому житті, герой, дивлячись «на мовчазне сиве зло, на дрібне добро копійчаної суті», думає — як же йому не пощастило...

Широкій громадськості ім’я Вадима Туманова стало відоме після смерті Висоцького. Виявилося, великий бард і артист дружив із Вадимом, написав на сюжети з його біографії чимало пісень. Про це в мемуарах чимало цікавих і дуже тактовних сторінок. Людина самодостатня, Вадим Туманов не був «при Висоцькому». У моєму розумінні це було взаємне тяжіння і взаємне збагачення рівновеликих зірок. Двох доль, які Росія, по суті, не оцінила. Двох мрійників. І в назву книжки автор поклав рядки із «Заповіту» Кіплінга аж ніяк не за витонченість — уже хто-хто, а Туманов тільки й робив у своєму житті, що втрачав і починав із мрії. І щоразу отримував більше, ніж втрачав.