«Вослед Радищеву восславил он свободу»

Язик до Києва доведе,

а перо до Шліссельбурга.

М.Лунін

Найревніші борці з кріпосним правом у Російській імперії — зазвичай вихідці із середовища передового освіченого дворянства. Новиков, Радищев, декабристи… Семен Олейничук, полум’яний борець й освічений просвітник, «український Радищев», як називали його сучасники — виходець із кріпосного селянства.

Тут ми маємо справу з суто українським феноменом. Боротьба Олейничука з кріпосництвом свідчить насамперед про високу самосвідомість українського народу в цілому, про звичку українського селянства до свободи, яку він, на відміну від російського, мав протягом століть.

Отже, Семен Микитович Олейничук. Це ім’я відоме далеко не всім.

емен Олейничук народився 1798 року в селянській сім’ї, що належала поміщику Собещанському з Вінницького повіту Подільської губернії.

Доля його склалася вельми своєрідно. 1818 року без відома поміщика батько віддав 20-річного Семена до Вінницької гімназії. Факт неймовірний! У гімназії він виховувався до 1824 року й здобув освіту, кріпакові зовсім не належну. Він вивчив навіть мови: французьку, латину, польську. Освіта відкрила йому очі на сутність кріпосного права. Перед ним постало питання, вирішенню якого він присвятив усе своє життя, — як самому вибитися з кріпосного звання й як позбавити від нього своїх єдиноплемінників-українців.

1824 року Олейничук, уже, певне, закінчивши курс у гімназії, був доставлений у маєток свого поміщика. Поміщик розпорядився віддати його в рекрути, але Семен утік. Він зумів придбати у шляхтича Сорочинського документи і став шукачем істини.

Отримавши потрібні документи на дворянство і прийнявши католицтво, Олейничук обійняв посаду парафіяльного вчителя при латинському костьолі, потім перейшов у Почаївський монастир, а звідси в монастир ордена кармелітів у Волинській губернії. З цього монастиря переведений до іншого монастиря Могилівської губернії. Проте спроба сховатися від кріпацького звання в католицьку віру й у машкару шляхтича не вирішила загального питання і не принесла заспокоєння.

1833 року Олейничук повернувся в лоно православ’я й поступив на посаду парафіяльного вчителя в Білоруському навчальному окрузі Оршанського повіту. Тут він залишався вчителем до 1839 року.

Любов до батьківщини змусила його повернутися у Вінницький повіт і віддатися в руки поміщика. Його було арештовано й віддано до суду. Певно, поміщик Собещанський, Олейничук і суд якось порузумілися. Поміщик не наполягав на засудженні свого кріпака, а Подільський совісний суд звільнив Олейничука за рішенням 5 квітня 1843 року, визнавши підсудного схильним до слабоумства. 1849 року Олейничук заявив, що на слабоумство чи божевілля ніколи не страждав і свідчення з цього приводу були фальшивими. Звільнений судом у 1845 році, Олейничук одержав, нарешті, від свого поміщика формальну відпускну.

Однак давно бажане звільнення від кріпосного полону не принесло йому радості. Кріпосне право залишалося. Потрібно було протестувати, переконувати, доводити, боротися!

«Насмотревшись, странствуя по России и Малороссии, а также хорошо зная историю Малороссии и Польши, — я решил заняться описанием оных», — пише Олейничук. Як тут не згадати слова Радищева: «Я взглянул вокруг себя, и душа моя страданиями человечества уязвлена стала».

І от невгамовний українець вирушає в мандри по різних містах, селах, монастирях. Окрім Подільської, Волинської та Київської губерній, він відвідує Ніжин, Глухів, Чернігів, Орел, Тулу, Новгород, Москву і навіть С.-Петербург.

Творчістю він почав займатися потайки у Вінницькому повіті.

Восени 1849 року невідомий мандрівник звернув на себе увагу поліції незвичним способом життя. А жив він за Дніпром, у Миколаївській Слобідці Остерського повіту Чернігівської губернії (як відомо, у той час лівий берег Києва належав до Чернігівської губернії). Під час обшуку у Семена знайшли незакінчений рукопис і книжки. Рукописний твір на 158 аркушах мав назву «Исторический рассказ природных жителей Малороссии Заднепровской, т. е. губерний Киевской, Каменец-Подольской и Житомир-Волынской про свое житье-бытье». Затриманий був відправлений разом із речовими доказами до військового Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора Бібікова.

Генерал-губернатор наказав чиновнику особливих доручень титулярному радникові В.Савицькому «рассмотреть бумаги и книги, обысканные при вольноотпущенном Семене Олейничуке и раскрыть как действительную сущность и цель сочиненных бумаг, так равно вообще образ его жизни и поступков…».

Діставши висновок слідчого 10 листопада 1849 року, Бібіков доніс про Семена Олейничука шефові жандармів Орлову таке: «Долгом поставлено довести о сем до сведения Вашего Сиятельства и, представляя на благоусмотрение список с подробного донесения ко мне по этому предмету, а также выписку из означенного сочинения Олейничука с подлинным показанием его, — имею честь присовокупить, что как человек этот обнаруживает много мыслей, противных настоящему порядку вещей, — могущих при его отношениях с простым народом вредно действовать на умы, особенно при устройстве ныне в помещичьих имениях здешнего края… выслать его навсегда в одну из отдаленных губерний и подвергнуть такому содержанию, чтобы он вовсе не имел никакого отношения к крестьянам…».

Але граф Орлов, ознайомившись із донесенням, був іншої думки про затриманого. Окрім бунтарських думок автора, у нього викликало побоювання перебування Олейничука в католицьких монастирях на предмет релігійної пропаганди. Було заготовлено всепідданішу доповідь імператорові.

Закінчувалася вона так: «...по моему мнению необходимо заключить Олейничука в Соловецкий монастырь, потому что он со своим образом мыслей и с понятиями, взаимствованными в латинских монастырях, может быть везде вреден, преимущественно для низшего класса людей, с которыми он неминуемо должен быть в сношениях».

Залишалась остання інстанція — найвища воля. І її було виявлено 25 листопада 1849 року: «Высочайше повелел посадить Олейничука в Шлиссельбургскую крепость».

Заарештований зник із території Київської губернії назавжди. У Шліссельбурзькій фортеці його утримували якнайсуворіше, і прізвище його було відоме лише комендантові фортеці Троцькому.

Коли Бібіков дав запит у III відділення, що робити з грошима померлого Олейничука (268 крб. 65 коп.), а також із рукописом його твору, надійшла резолюція Дубельта: «Рукопись к нам, а деньги в крепость».

чому ж провина цього страшного державного злочинця? Та ні в чому. У нього було знайдено шкідливі думки, і тільки. Провини не було, але вона могла бути в майбутньому. Олейничука карали не за те, що він зробив, а за те, що міг би зробити. Своїм цілковитим неприйняттям кріпосного права Олейничук справді адекватний Радищеву.

Твір Олейничука становитиме великий інтерес для історика української суспільної й економічної історії. Твір складається з уривків, написаних у літературній формі: то фактичні оповідання, то звернення до читача, то історичні посилання. Іноді автор застосовує форму розмови, іноді вставляє пісні та казки, вкладаючи їх у вуста лірників і мандрівників. Становище народу наприкінці 1840-х років зображено Олейничуком із надзвичайною яскравістю й опуклістю.

Наведемо фрагменти перших сторінок незакінченого твору.

«Кто бы подумал и поверил тому, чтобы русский народ или природные жители Малороссии Заднепровской в половине XIX ст., в столь цветущую эпоху Российской империи, в благополучное царствование Николая I смел бы сказать, что он внутренне жестоко страдает... что нас жестоко связанных бьют и плакать не дают; правда, что мы уж испокон века привыкли к веревкам, но прежние веревки были, по крайней мере, лядские, жидовские и татарские, и кажется нам, не были столь тягостны и столь крепки, как наши русские, которыми нас теперь гораздо покрепче связали и не дают даже рта отворить, если что-нибудь хочешь говорить…».

«…Роду человеческому, без законов и верховной данной от Бога власти, жить было бы весьма тягостно и можно сказать никак невозможно, но паче тягостнее жить так, где наместники верховной власти над собою не терпят и не повинуются, а всяк желает быть над другими неограниченным деспотом, где всяк защищает законом только себя, в рассуждении же других делается совершенным беззаконником…».

«…Расхищенные благодатной и всем изобилующей страны имущества великих князей Киевских сделались совершенной пастбой для здешней и заграничной сволочи, где страсть к корыстолюбию и хищности не имеет и не хочет иметь никакого обуздания…».

Безумовно, у висловлюваннях Семена Олейничука проглядається й антикатолицизм, тобто ненависть до «ляхів», і антисемітизм. Але треба враховувати, що писалися ці рядки на матеріалі (оповідання, спогади) XVII і XVIII століть, тобто зі слів людей, які пам’ятають біди Баламутних часів і Руїни, панування Литви, Польщі, Московії на українських землях, вічний антагонізм холопів, ляхів і москалів.

Автор добре знає, що українці були колись вільні, і тому кріпосне право для нього не лише форма економічного визискування, а й національного гноблення: «Знаю разные повествования из истории Польши и Малороссии, а также будучи наслышан от стариков простого звания о смутных временах в здешних краях, я описываю, что крепостное звание, какому подвергся наш народ, — не подходит к прежнему положению крестьян, либо раньше их не продавали на души…».

Не виключено, що автора, який виріс на лоні мальовничих українських просторів, на переказах козацької вольниці, ображав меркантильний торговий дух, який опанував поступово, у XIX ст., таким патріархальним містом, як Київ, і «батьками міста» стали польські поміщики-багатії — Потоцькі, Браницькі, Олізари, те, що почав набирати сили єврейський промисловий капітал. Але так чи інакше Олейничук був і залишився полум’яним і самовідданим борцем за свободу українського селянства, істинним патріотом України.

«Если бы вы посмотрели на пространство здешних лугов и лесов: сколько здесь разного рода скота, какое множество овец, коров, лошадей… Вы бы подумали, что это стада здешних жителей, которые несут на себе все государственные тяготы, податками, рекрутами, постоями и пр., сыновья которых проливают свою кровь за отечество, — то ошиблись бы!

Это собственность помещиков-ставленников. А здешним просвещенным жителям нельзя даже гусенка выпустить, чтобы он их «заморским» и «образованным» лошадям — травы не потолок! Здешний необразованный мужик и через лес ходить не смей — ибо их стражники обдерут и обсекут, хотя бы ты ни одного грибка или сухого прутика не поднял!..»

«…Им же открываются банки на покупку наших душ, они располагают без отчета нашими землями, нашими личностями… Скажите поляку, немцу, какому-нибудь азиату, даже и цыгану, о том, что их душу имеет русский дворянин продать и даже часто водится, на собаку или скотину променять, они вам просто, кто бы ни были, в глаза наплюют. Что такое вообще здесь обеих сторон Днепра народ? Когда чернь исключается из числа людей, их души покупаются на штуки, как у просвещенных народов скот…»

Які гіркі слова… І яка сміливість у людини, котра їх написала, яке почуття власної гідності.

…Могильну мовчанку навколо імені Олейничука було порушено тільки в липні 1852 року. 27 липня комендант Шліссельбурзької фортеці рапортував графу Орлову: «Содержащийся во вверенной мне крепости вольноотпущенный крестьянин Семен Олейничук, от долговременной болезни, сего числа, волею Божиею помре, о чем почтительнейше Вашему Сиятельству сим честь имею донести».

1 серпня Миколі Павловичу було зроблено доповідь про смерть Олейничука з довідкою про те, що ув’язнено його було за Найвищим Його Величності повелінням.

До скасування кріпосного права залишалося дев’ять років.

Як цей рукопис зберігся і потрапив до редакції журналу «Былое» 1906 р. — поки невідомо. Де може бути першотвір праці Семена Олейничука і де його треба шукати — це справа наших істориків.