Більшість із нас живе звичними «буднями» за налагодженим роками графіком: робота—дім, дім—робота. Та після однієї події, або навіть розмови життя може змінитися, і не завжди на краще. Чи варто питати долю, що буде далі?.. Вічне питання, особливо актуальне для людей, які втомилися від монотонного існування. Щоправда цікавість притаманна усім, починаючи від пра-пра-прабабусі Єви, яка таки скуштувала заборонений плід, і людство отримало спокусу.
Лікар-отоляринголог Наталка Підгайна (з етичних міркувань прізвище та ім’я змінено) звичним рухом поправила халатик, сама собі усміхнулася в люстерко. До прийому пацієнтів залишилося півгодини, і в коридорі ще нікого не було. Наталка любила ці хвилини перед початком робочого дня. Можна скинути з себе всі домашні турботи, поспостерігати зі свого вікна, як поспішають тротуаром перехожі. Вранішня метушня її не обходила. Та який там клопіт! Юрко, чоловік, більше року у відрядженні — заробляє на квартиру. Свекруха готує сніданок і Юрасика-молодшого до школи проводжає. Завдячуючи Юрію-старшому Наталка ніколи не турбувалася про те, що грошей до зарплатні може не вистачити. Вільна як птах! Здавалося, піднеси руки — і полетиш. Вона й справді не ходила, а ніби пурхала, як та невгамовна синичка, що ось стукає дзьобиком у шибку. Чекає! Наталка відчинила кватирку і висипала на підвіконня крихти від печива. Шкода тільки, що Юрася немає поряд…
— Мені б твій Юрась дістався, то б і не думала на роботу ходити, — заздрила подруга.
Юрій пропонував дружині залишити роботу і зайнятися вихованням сина, але їй хотілося бути серед людей, відчувати себе потрібною, ловити захоплені погляди чоловіків. І просто ось так стояти біля вікна у своєму кабінеті…
За п’ять хвилин до восьмої прочинилися двері і зазирнула захекана колега:
— Привіт! Звільнишся — неодмінно зайди! Новина є!
Де тільки Люда, так звали колегу-подругу, брала ті новини? Недарма її називають міс Сенсація.
Щойно закінчився прийом, Наталка поспішила до сусіднього кабінету.
Людка вже приготувала каву:
— Це саме те, що тобі потрібно! — переконувала вона Наталку, наминаючи печиво.
— Звідки знаєш, що мені потрібно? — здивувалася Наталя і замислилась: а що, власне, їй потрібно? Син здоровий, із навчанням проблем немає, Юрій пише, телефонує. Навіть із свекрухою у добрих стосунках.
— Ні, ти лишень послухай. У нашому будинку поселилася ворожка. Звідкілясь із далеку приїхала. До неї зранку черга стоїть. І всім правду каже! Що було і що буде… Я сама вчора ходила, — скромно потупила очі Людмила.
— І що ж вона тобі сказала? — щоб підтримати розмову, неохоче запитала.
— Що-що? — розгнівалася Людка. — Я і про тебе на сьогодні домовилася. От і почуєш!
Натка повела плечем:
— Дуже мені треба!
— Зараз не треба, а потім захочеться, та пізно буде, — уже примирливіше мовила подруга. — Звідки ти знаєш, що буде завтра? Подумай: ти коли свого коханого бачила?
— Давай про це не будемо!
— Не будемо, то не будемо, — погодилася Людка. — Але такі мужики на дорозі не валяються. А там біля нього жінки в’ються. Тобі що — десять гривень шкода? А цікаво ж послухати…
Десять гривень не гроші. А ще більше не хотілося додому. Свекруха з Юрасиком уроки готує, а їй весь вечір перед телевізором нудитися. Тож попленталася за Людкою.
Подруга всю дорогу торохкотіла. І поки дісталися до віддаленого мікрорайону, де зовсім недавно поселилася міс Сенсація, Наталя дізналася про колег більше, ніж за кілька років роботи у поліклініці. Приголомшена лавиною інформації, вона не помітила, як опинилася перед дверима незнайомої квартири.
— Тут, — шепнула Людка і натисла на дзвінок.
Двері відчинив молодий чоловік і гримнув до Людки:
— Чому запізнюєшся? Віра Іванівна вже чекає.
Ворожка виявилася жінкою невизначеного віку. Їй можна було дати і 40, і 50 років. Невиразне обличчя, водянисті очі, запнута по-сільському хусткою, хоч у кімнаті тепло.
Сиділа на дивані, а на її руках спало немовля. Побачивши подруг, ворожка кивнула Люді, як давній знайомій, зміряла очима Наталю і передала дитину чоловікові. Перейшла до столу і розклала карти.
Людка підсунула стілець Наталці і вмостилася поруч.
Віра Іванівна похитала головою, а потім різко запитала:
— Заміж хочеш?
Людка замахала руками:
— Та ні! Вона одружена!
Наталка знала, що виглядає значно молодшою. І коли з кимось знайомилася і говорила, що має сина третьокласника, їй не вірили.
Віра Іванівна нітрохи не знітилася. Згорнула колоду і розкрила нову пачку:
— Я тільки на нових розкидаю, — а сама ще раз прискіпливо оглянула жінку, ніби запитуючи: «Чого ж ти хочеш? Молода, вродлива, пристойно вбрана. І не скажеш, що лихо якесь у тебе…»
— Ага, — наказала зняти карту, — отож, діти…
— Так, так, синок у неї, до школи ходить, — підказала Людка.
Ну, а далі все пішло, як по маслу. Ще кілька навідних питань, і не без допомоги Людки Віра Іванівна виклала Наталці все її життя, що було і що є…
Людка штовхнула Наталку під столом ногою і переможно глянула на подругу:
— А що я тобі казала?!
Ворожка спритно згорнула карти, перетасувала двічі колоду і почала розкладати.
— Ой-ой-йой, — заспівчувала вона. — А що буде, то краще не казати…
Людка аж з місця підхопилася.
— Але карти не збрешуть, — продовжувала якось завчено Віра Іванівна. — Рівно через десять років чоловік залишить тебе і піде до іншої… Старшої за нього і негарної. Та так йому судилося. Дітей не матиме…
Але нехай Наталя не журиться, і з другою довго не житиме. Вкоротить вона йому віку… А та, підступна, вже зараз біля нього. Потихеньку руйнує сім’ю. Ось, бачиш, дама пік. Це печаль велика для тебе. Бо й син до двадцяти не доживе. Не дотягне, ні-і, похитала співчутливо головою, — наркоманом стане! Заманять його по пізній дорозі, а ти й не знатимеш. Критиметься від матері. Лихо біля тебе так і ходить, так і ходить, — розійшлася не на жарт ворожка. — Не сьогодні-завтра чекай неприємностей: втратиш близьку людину.
Що та далі говорила, Наталя вже не чула.
— За що це все мені одній? — думала.
Не помітила, як із квартири вийшли. Пам’ятає тільки, що десятку Віра Іванівна засунула під манжет несвіжого халата. І вже за дверима сказала:
— Не журись, дівонько, цим не зарадиш. Можна все змінити. Можна… Та це не просто. Наслано на тебе чи не тією розлучницею. Але ти приходь. Допоможу, хоч і на себе біду накликати можу…
Притихла Людка провела подругу до автобусної зупинки і лише там наважилася:
— Чи ж я тобі не казала? Все зійшлося! Це ж треба так вгадати?! Стережися, подруго!
Потім схопилася:
— Ну, бувай. Мені час, зачекалися вдома, — і, задкуючи, зникла за рогом п’ятиповерхівки.
Іти додому Наталці не хотілося:
— От дурепа! І десять гривень шкода. Краще б Юрасику цукерок купила. Треба ж було тій відьмі такого наверзти. Пипоть їй на язик! А сама теж хороша! Потрібно це тобі було, як торішній сніг — сама себе лаяла.
Озирнулася довкола: ов-во! Навіть не помітила, що йде сніг. Зловила губами одну сніжинку. Прохолодна волога трохи заспокоїла. Дурниці все! Хіба можна вірити цій жінці?
…Вдома пояснила, що затрималася у подруги. Свекруха ніколи не доскіпувалась, тож і сьогодні змовчала. Юрасик уже спав. Глянула на хлопчика, який вільно розкинув у сні рученята, і так чомусь стало його жаль. Що там Віра Іванівна говорила про сина? Відігнала підступну думку, а вона знову закралася: хто та розлучниця, що біля чоловіка?
Уже в ліжку, пиха на саму себе, вирішила: «Ну і хай мене покине… Теж мені щастя! І сам довго не житиме! Так йому і треба».
Випила снодійне і впала у важкий сон.
О шостій вже була на ногах. Прийняла душ, причепурилася. Історії з ворожкою наче не було. Правду кажуть, що ранок вечора мудріший. Вранці все здається простішим, сприймається по-іншому. Геть, сумні думки!
На кухні свекруха наливала чай.
— Щось мені нездужається, Наталочко, мабуть, тиск. Піду ляжу, ти Юрасика проведи.
— Невже почалося? — злякано глянула на свекруху.
— Ти не хвилюйся, минеться, — ніби виправдовувалася та.
…На роботу лікар-отоляринтолог Наталка Підгайна, як завжди, прийшла вчасно. Тільки не було того радісного настрою — очікування чогось приємного. Навіть синичку не почастувала крихтами. Всередині ворушився хробачок сумніву, якого вона намагалася приглушити: «А може, ворожка правду сказала?»