Волоський вузол

Закарпатці завжди вирізнялися етнічною толерантністю. І це не дивно, адже в області проживає близько вісімдесяти національностей і народностей, які ніколи не ворогували між собою. Утім, у кожного правила є винятки, а кожен виняток, як відомо, лише підтверджує правило. Останні кілька років у найбільшому селі Перечинського району Порошковому зростає соціальне напруження між українцями і волохами, яке ризикує перерости в конфлікт на міжетнічному ґрунті. Вирішити «порошківську» проблему нескладно, відповідним структурам треба лише захотіти цього й докласти зусиль…

Білі цигани

Центр Порошкового справляє гнітюче враження — сірі фасади адміністративних будівель, калюжі на узбіччі, сміття. Головна вулиця є одночасно трасою обласного значення, утім на ній частіше можна побачити не автівку, а запряжений конем віз із погоничем-волохом, котрий оцінить незнайомця похмурим поглядом, а побачивши наведену фотокамеру, насупить брови й пустить коня учвал.

— Наш народ дуже роботящий, — неспішно розповідє В.Горват. — Немає більше таких працьовитих людей. Тут роботи не знайдеш, тому щороку майже всі чоловіки виїжджають у південні області на заробітки, вдома залишаються жінки й діти. Дехто їде сім’ями, а дітей ховає по закутках, якщо хазяїн не дозволяє їм допомагати старшим. Скільки разів наші бригади поверталися ні з чим — обманюють, не платять. Тяжко… Лісом ми вже не займаємося, раніше — так, рубали. Щодня міліція приїжджала, «Беркут» налітав розбиратися, штрафували наших людей, затримували. Нам того не треба, все має бути згідно із законом…

За словами старости, табір живе «файтами» — великими родами, що об’єднують п’ять-шість сімей і налічують по 60—70 осіб. У разі чого вся файта стає на захист своїх братів і сестер монолітною стіною, не розбираючись, хто правий, а хто ні. У конфлікти між файтами староста ніколи не втручається, його головна місія — обстоювати інтереси табору перед зовнішнім світом — сільською чи районною владою і особливо — правоохоронцями. Кілька років тому частина волохів несподівано навернулася до релігії — стала відвідувати християнську церкву п’ятидесятників. Серед них був і староста, утім, недовго.

— Із мене перед Богом вийшла ні риба ні м’ясо, — каже В.Горват. — Я палю, можу іноді й випити. Словом, сам винен. Але думаю повернутися до віри, Бог мені поможе.

— Як із сусідами живете? — цікавлюся в «бирова».

— Із циганами буває й поб’ємося, але завжди миримося. Я й сам колись бився, конфліктував по-сімейному, сидів потім десять діб у капезе. Наші можуть і одружитися з ними. Мій син привів невістку-циганку додому. Із власної волі, не так, як раніше було. Знаєте, як мій батько своїй сестрі казав? — пожвавлюється «бирів». — «Бери собі за чоловіка ось цього, відмиєш у ванні, побачиш, який файний буде!..» — сміється. — А з українцями нормально живемо. Другий син привів невістку-українку, не шкодує ні він, ні вона. І з села, буває, наших беруть. Один узяв дівчину, пожив трохи, не сподобалася, повернув і взяв собі іншу…

— Селяни скаржаться, що волохи регулярно «чистять» їхні городи…

— Не крадуть наші. Сіно купують: якби не коні в таборі, ніхто б його в селі й не купував. А городини не беруть. Ну, хіба відсотків чотири з наших крадуть. Але такі є й поміж білими. Неправда то, наговорюють… Знаєте, які для нашого народу найбільші проблеми. Перша — освіта. Не звикли в нас діти вчитися, ще в радянські часи виїжджали з батьками на заробітки, то не до того було. Але я примушую їх ходити до школи, тепер із табору вчиться десь 85 відсотків дітей. А хто не хоче, прошу в сільраді не видавати їм ніяких довідок. Я й сам не довчився і тепер бачу, наскільки це недобре. Через неписьменність наші люди не вміють постояти за себе, розгублюються. Якби не я, половина табору давно сиділа би по тюрмах. Перший у таборі — Бог, далі — я, так і є… А друга проблема — робота. Немає її тут, тому й їдуть, хто куди, по світу, мучаться. А хто не знайде роботи, йде красти. Дайте нам роботу, то ніхто не піде на селянські ниви…

Вирішити проблему «городньої» злочинності й зняти таким чином у Порошковому соціальне напруження можна. Для цього є доволі простий і перевірений часом вихід — треба створити в селі відділення міліції. Жандармський пункт функціонував у Порошковому за Австрії і Чехії, що й не дивно, адже це кущове село, в якому необхідно підтримувати порядок не лише через волосько-ромський табір. Тут трапляються й серйозніші злочини іншого походження, і їхня кількість останнім часом зросла. Сільська рада неодноразово ставила перед обласною владою, УМВС та МВС питання про відкриття міліцейського відділку (тим більше що вільні приміщення в селі є), однак безрезультатно. За відкриття відділку обома руками й начальник Перечинського райвідділу міліції. Ефективність частої присутності правоохоронців доведено на прикладі лісових вирубок, які таки вдалося припинити практично повністю після регулярних рейдів у волоський табір. Однак створити новий підрозділ не дозволяє штатний розпис, а змінити його — не в компетенції райвідділу чи обласного управління МВС.

Редакція «ДТ» знайшла можливість вийти на керівництво МВС, яке запевнило, що посприяє у відкритті в Порошковому міліцейського відділку. Однак коли кореспондент газети попросив сільського голову написати відповідне звернення (яких за останні роки було написано немало в різноманітні інстанції), той несподівано став зволікати і нічого так і не зробив навіть після кількох нагадувань. Причину такої дивної поведінки пояснили в селі. Справа, виявляється, в політиці. Навесні наступного року відбудуться вибори до місцевих органів влади, а в Порошковому за останні кілька кампаній склалася традиція — сільським головою стає той, за кого голосують волохи. І це зрозуміло — на відміну від українців, волохи на вибори йдуть дружно і голосують як один. Тому псувати стосунки з ними відкриттям міліцейського відділку наважиться не кожен.

Необхідне звернення все-таки вдалося отримати, його підготували активісти села, відповідні матеріали невдовзі будуть відправлені в МВС. Однак факт дивної поведінки сільського голови доволі показовий…

Волохи живуть у Порошковому вже сто років, вважають цю землю своєю й нікуди переїжджати не збираються. Обом громадам — і українській і волоській, хоче того хтось чи ні, доведеться жити разом і далі. Досвід попередніх десятиліть показує, що таке співжиття цілком може плинути в мирному й спокійному руслі. Було б лише бажання з боку влади вчасно помітити проблему й захотіти її розв’язати. Інакше волоський вузол доведеться розрубувати…