Володимир та Ірина Пасько: «Для нас почався новий — український — вимір життя»

Мої співрозмовники - подружжя Володимир та Ірина Пасько. Та йтиметься, власне, не про сімейне життя, а про їхній життєвий вибір. Приводом для бесіди став вихід книжки Володимира Паська «Звання - слухач. Нотатки лікаря-генерала» - про навчання тоді ще в Ленінградській військово-медичній академії.

Генерал-лейтенант медичної служби запасу, доктор медичних наук, заслужений лікар України Володимир Пасько і письменник Володимир Пасько - одна й та сама особа. «Моя власна доля - перетин усіх проблем нашої історії», - стверджує Володимир Васильович. Саме про це він розмірковує в автобіографічному романі «Час прощення».

Батьки його - українці з козацьких родів Полтавщини, прислані в Західну Україну 1944 року для роботи в органах державної влади.

Володимирові Паську судилося обірвати кар’єру старшого викладача Військово-медичної академії у Санкт-Петербурзі, улюбленому місті молодості, аби в столиці вже незалежної України організувати й очолити новопосталий аналогічний заклад - Українську військово-медичну академію.

Від лютого 2005-го до грудня 2006 року він - заступник міністра оборони України.

1996-й ознаменувався для Володимира Паська початком літературної творчості. Книжка «Ночь забытых песен» (російською) вийшла 1999 року, перевидана в 2001-му і 2006 роках. Далі - романи «Час прощення» та «Пора істини» (по два видання).

- Володимире Васильовичу, ви пишете в «Нотатках…», що «Пуповина з домівкою була перервана». Спершу, навчаючись у Ленінграді, спіймали себе на тому, що мислите українською, листи додому писали чомусь російською, середовище і час аж ніяк не сприяли національній самоідентифікації. Звідки і як постав ваш свідомий життєвий вибір на користь України?

- Спершу - невеличка репліка щодо певної невідповідності між моїми тодішніми думками українською і листами до батьків російською. Річ у тому, що листи адресувалися насамперед батькові. А він, нащадок козаків з Полтавщини, виріс на Запоріжжі, за довгі роки служби змушений був перейти на російську мову. То якою мовою мав до нього звертатися? Тим більше що за тогочасним етикетом вимагалося: якою мовою до тебе звертаються, такою і відповідай. А зверталися до нас усі приходьки й заїжджі російською, то й наших привчили…

Що ж до того, звідки і як постав мій свідомий життєвий вибір на користь України… Щиро кажучи, сама постановка питання для мене восени 1991 року виглядала б дещо дивною. Не кажучи вже про сьогодення. Так, я був полковником Радянської армії, цілком облаштованим у Ленінграді доцентом Військово-медичної академії. Так, мені нічого не бракувало, був там цілком своїм. Але ж я почувався українцем з діда-прадіда. Мій батько-офіцер часто повторював мені: «Ми, синку, із запорозьких козаків». Мати - також козацького роду. Я почувався передусім громадянином Української РСР, а потім уже Радянського Союзу. Відповідно й у Радянській армії служив насамперед українському народові, який вважався тоді складовою частиною великого радянського. Тож коли СРСР почав руйнуватися і Україна проголосила державну незалежність, у мене не виникало жодних запитань, якому народові і в якій армії служити. І вже 12 вересня 1991 року рапорт із проханням перевести на службу до Збройних сил України, адресований вищій на той час в Україні посадовій особі - голові Верховної Ради Л.Кравчуку, - передав до секретаріату в будинку під куполом.

- Але все починається з дитинства. Які спогади з тих років найвиразніші, які з них наклали відбиток на ціле життя?

- Спогадів, звичайно, багато, а визначальних… Був цікавий випадок, і навіть не один, а цілих два. Перший - це коли ми щойно переїхали до Теребовлі. Мені тоді виповнилося вісім років. Там над містом, на крутій горі, височіє старовинний замок. Якось увечері після роботи батько повів мене його показати. Під кінець прогулянки підійшли до самого краю урвища, перед нами далеко внизу в бузкових сутінках лежало містечко, блимали перші вогники. Краса - аж дух перехоплює. Я ніколи не був так високо, тож мимоволі здригнувся. Батько помітив і заспокоїв: «Ніколи й нічого в житті не бійся, синку. Вмій долати свій страх, опановувати себе. Ти ж хочеш бути справжнім чоловіком?». Звісно, ще б пак! Ці слова запам’ятав на все життя. Зрозуміло, що героєм я не став, але отримав моральний імператив - як воно має бути, як поводитися в складних ситуаціях. Тому хоча й траплялися потім ситуації, що аж у животі хололо, - вигляду намагався не подавати, бо так батько вчив…

Спогад другий - про випадок, який визначив моє ставлення до грошей. Було мені тоді років дев’ять. З нагоди якогось свята серед учнів оголосили збір грошей для потреб класу. Скарбничим, хоч як пручався, обрали мене. Збирав копійок по 30-50, допоки не набігла сума аж п’ять карбованців. Тримав їх в окремому відділенні портфеля. Це було цілих п’ять порцій морозива! І от через якийсь час раптом виявив, що гроші зникли. Я був у відчаї. По-перше, в самісіньке серце вразила підступність злодія - безперечно, мого однокласника. Бо ж батьки і вчителі навчали мене порядності… По-друге: наша сім’я жила дуже скромно, п’ять осіб на одну батькову получку. Я був у розпачі від того, що завдав такого збитку сімейному бюджету. Відтоді зарікся мати будь-які справи з громадськими грішми, всіляко уникав відповідних доручень і завжди прагнув заробити на хліб офіційно - під розпис у відомості. Таке ставлення до нинішнього еквівалента життєвого успіху не раз спричиняло труднощі в житті... Та після 1991 року все це стало архаїкою, а я переналаштуватися вже так і не зміг. «Но я не жалею…», як співав кумир часів нашої молодості Володимир Висоцький.

- Роль самоосвіти у вашому житті?

- Величезна! Дев’яносто відсотків загальнокультурних і значну частину загальноосвітніх знань я здобув поза офіційною системою освіти. Вважаю, саме ці знання роблять людину, по-перше, справді освіченою, по-друге, справді свідомим громадянином своєї країни. Тому коли дивлюся на рівень навіть не ерудиції, а
елементарного загальнокультурного розвитку багатьох високо-посадовців нашої держави - впадаю в розпач. Бо ж у порожній голові і бідній на високі почуття душі не можуть народитися мудрі й шляхетні думки, а відповідно - і вчинки… Коли відомий політик, «інтернаціоналіст-інтелектуал», як він сам себе позиціонує, розповідає, що щодня студіює безліч періодики, але не в змозі вивчити українську мову, хоча це й передбачено законом, то - даруйте. Карл Маркс про людей такого штибу казав, що вони або на розум небагаті, або окупанти. Перше відпадає, бо ж - «інтелектуал». Виходить - друге?..

- Ой, із нашою багатостраждальною мовою ми дійшли до самого краю. А щодо інтернаціоналізму… У підготовці ваших книжок до друку вам активно допомагає дружина Ірина Володимирівна. Яким чином вона «українізувалася»? Мало того, ще й викладає історію України у Стрітівській школі кобзарства.

- Cправді, дружина - моя найперша помічниця. Це вона набирає на комп’ютері і готує до передачі у видавництво мої твори. Ірина взагалі непересічна особистість. Але нехай вона розповість про себе сама. І про родовід, і про українізацію, і про все інше…

- Пані Ірино, ви готові? Розкажіть про вашу сім’ю.

- Я з родини, старше покоління якої оселилося в Петербурзі ще в перші роки ХХ століття. І мамині, і татові батьки мешкали в найстарішій історичній частині міста - на Петербурзькій стороні, точніше - на Кронверкському проспекті та Гулярній вулиці. Саме там обидві родини пережили жорстокі й трагічні роки ленінградської блокади, під час якої втратили рівно по половині свого складу. В блокадні роки померли від голоду й тяжкої праці обидва мої дідусі. Один з них, по батьковій лінії - Григорій Юхимович Єфімов - був головою «захисників» (так із середини 20-х років називали адвокатуру) Смольнинського району. Восени 41-го йому доручили контролювати розподіл хлібних карток серед мешканців свого району. Дідусь сумлінно й чесно виконував свої обов’язки до ранньої весни 42-го, коли помер від голоду у своїй нотаріальній конторі на Вознесенському проспекті. Дід по маминій лінії, інженер-електрик Петро Петрович Хохлов, у роки блокади відповідав за енергозабезпечення оборонного заводу, який робив снаряди для фронту, а також за світломаскування підприємства під час німецьких авіанальотів. Він помер від голоду в новорічну ніч 42-го. А всього за останню війну родина втратила сім найближчих родичів. Пам’ять про блокаду Ленінграда завжди була священною в нашій сім’ї.

Саме через це я дуже близько до серця й розуму сприйняла інформацію про три голодомори в Україні. Як з історичного, так і з суто гуманістичного погляду стали зрозумілі масштаби втрат для українського генофонду, що спричинили, на превеликий жаль, такі глобальні негативні наслідки для подальшого соціокультурного поступу України.

- А як блокада вплинула на культурну ауру Ленінграда?

- Місто втратило десятки тисяч представників інтелігенції та високопрофесійного складу його жителів - внаслідок голоду та евакуації (з якої з різних причин повернулися не всі). Без перебільшення, це була найкраща частина городян, притому людей здебільшого репродуктивного віку. Перервався генетичний зв’язок поколінь.

Але попри все пережите і втрачене моїм батькам, особливо мамі, завжди були притаманні надзвичайний життєвий оптимізм і щира доброзичливість. Саме мама, Ніна Петрівна, була найближчою мені духовно та інтелектуально. «Технар» за освітою і професією, вона дуже сприяла моєму загальнокультурному і саме гуманітарному вихованню. Завдяки їй ми завжди були в курсі всіх важливих культурних та мистецьких подій у Ленінграді. Своєю обізнаністю з історико-культурними цінностями і надбанням Санкт-Петербурга, любов’ю та повагою до історичного минулого не лише свого міста, а й інших міст і народів, я завдячую мамі і батькові.

- Ваш пієтет до батьків вражає.

- Завдяки маминій духовній підтримці я вступила на вельми престижний і «конкурентний» в ті роки істфак Ленінградського університету, який закінчила з червоним дипломом, а потім захистила й кандидатську дисертацію. Близько п’ятнадцяти років працювала в науковому відділі Державного музею історії Ленінграда (нині - Санкт-Петербурга). До структури цього музейного конгломерату входило близько десяти інших історико-архітектурних та експозиційних філій, розташованих по всьому місту та в його передмістях. Наукова ж частина, де працювала я, розміщувалася в Петропавлівський фортеці. Тому часом жартую, що мої найкращі професійні роки минули у фортеці. Для мене тоді це був передовсім надзвичайно цікавий історико-архітектурний і фортифікаційний комплекс, а вже потім - місце ув’язнення багатьох прогресивних політичних діячів, зокрема й українських.

- Одна моя знайома ленінградка вважає, що це місто зовсім не схоже на інші російські.

- Так. Саме під час роботи в музеї - до речі, одному з найпотужніших історико-культурних осередків не лише міста, а й країни, - я усвідомила, що Петербург - найбільш нетипове місто Росії. Так само і його жителі - істотно відрізняються своєю ментальністю від загальної маси росіян, і найперше - від москвичів. Цю думку поділяють багато дослідників-просопографів.

- Чим конкретно ви займалися?

- До 2009 року у приміщенні Великокнязівської усипальниці поруч із Петропавлівським собором діяла музейна експозиція, присвячена історії Петербурзького монетного двору. Її тематико-експозиційний план та авторський нагляд монтажу я здійснила ще на початку 80-х років.

- І мусили покинути улюблену справу…

- Рішення мого чоловіка в серпні 91-го повернутися на Батьківщину, в незалежну Україну, означало для мене залишити Пітер, своїх рідних і близьких, а також улюблену роботу назавжди. Якщо відверто, то цей життєвий вибір дався мені нелегко. Але я йшла за коханою людиною і вірила, що все в нас буде добре. Дуже вдячна своєму батькові, теж кадровому військовому, за те, що благословив наше з чоловіком рішення. І для нашої сім’ї розпочався новий, український, вимір життя. Пам’ятаю, як ми з донечкою наприкінці квітня 92-го покидали Петербург. Чоловік виїхав до Києва трохи раніше. Нас проводжали мої колеги і двоє чоловікових друзів. Весна того року в Петербурзі була пізньою, падав лапатий сніг і ледь-ледь проглядало сонечко. Наступного вечора Київ зустрів нас теплом і теж у білому вбранні, але - від пелюсток вишневого цвіту.

- А як «українізувалися»?

- З українізацією мені пощастило. Насамперед тим, що відбувалася вона в Інституті української археографії АН України, де почала працювати в квітні 92-го (з 1994-го - Державний інститут української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського). Я опинилася в середовищі справжньої української наукової інтелігенції. Достатньо перелічити бодай деякі імена моїх тодішніх колег - 20 років тому молодих перспективних науковців, а нині широко відомих в Україні та за її межами визначних учених. Це: Н.Яковенко, О.Толочко, О.Дзюба, І.Гирич, В.Ульяновський, В.Потульницький та інші. Відчула різницю між київською історичною науковою школою та ленінградською. Маю на увазі не сутнісні відмінності в об’єктах і предметах досліджень, а передовсім проєвропейську дослідницьку методику. Ці науковці одними з перших почали системно й комплексно висвітлювати гострі й дискусійні проблеми української історії та історіографії. Саме тоді Ігор Гирич почав видавати чудовий історико-культорологічний альманах «Старожитності», в якому й мені пощастило друкуватися. Щиро вдячна своїм тодішнім колегам за толерантність, доброзичливість і схвальне ставлення до моїх спроб дослідити ті сюжети української археографії, які на той час були мені до снаги. Перше моє наукове дослідження присвячене петербурзькому періоду гетьмана П.Скоропадського і ввійшло до ювілейного збірника «Останній гетьман» (1993 р.). Допомогла обізнаність з матеріалами петербурзьких архівів, яка, до речі, дуже знадобилася для подальшого опрацювання зарубіжної архівної україніки.

Саме цьому потужному професійному осередкові науковців-археографів я завдячую прилученням до скарбів української мови. Довелося опанувати не лише літературну українську мову, а й українську науково-історичну термінологію.

Вимогливим ставленням до рідної мови вирізнялася і наша родина, і переважна більшість наших друзів і знайомих. Поважне ставлення до мов інших народів і культур також культивувалося. Переймаючись чистотою рідної мови, я надзвичайно вимогливо підійшла й до опанування української, оскільки для кожного російського слова намагалася знайти точний відповідник українською.

Здається, Іван Франко сказав: «Дитина лише тоді оволодіває рідною мовою, коли її мати починає з нею говорити цією мовою». Саме цією настановою керувалися і в нашій родині. Не буду приховувати, що після ленінградської школи нашій дев’ятирічній доні спочатку було складнувато, але разом нам було легше долати мовні перешкоди. Із часом наші зусилля виправдалися. Дочка закінчила психологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, захистила кандидатську дисертацію і нині викладає в цьому авторитетному закладі.

А моя українізація з 2002 року продовжувалася також у цьому університеті - у Центрі українознавства, де я працювала старшим науковим співробітником і досліджувала соціокультурне буття українців у Петербурзі. Результатом цієї роботи стали близько 80 наукових розвідок та участь у декількох колективних монографіях. А головне - можливість працювати із надзвичайно компетентними науковцями - В.Сергійчуком, А.Зінченком, В.Піскун, І.Грабовською, С.Кагамлик, Т.Ємець та іншими. Залишила професійну діяльність у 55 років за переконанням, що в науці треба давати дорогу молоді.

На несподівану пропозицію 2008 року директора Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва Г.Іванової, котра, на превеликий жаль, нещодавно пішла від нас, викладати історію України та культурологію майбутнім кобзарям я, розчулена чудовим співом юних бандуристів, погодилася не вагаючись. Навіть не уявляла, яке це буде для мене професійне та психологічне випробування. Маючи за плечима 30 років науково-педагогічного стажу, виявилося, що працювати з 15-19-річними юнаками в такій специфічній школі - колосальна відповідальність. Сказати щире й правдиве слово про історію та культуру України хлопцям, які навчаються кобзарських пісень з тисячолітнього репертуару української нації, - це зовсім інше, ніж написати наукову статтю.

Втім, разом зі мною маршруткою з Києва у Стрітівку до кобзарів їздять і інші викладачі - народний артист України Г.Верета, заслужені артисти України М.Нагорний, В.Кушпет, батько й син К. і Т.Яницькі, М.Цуприк. Чудовим молодим викладачем і талановитим диригентом став колишній вихованець школи М.Воловоденко. За понад двадцять років існування цієї школи тут працювали десятки визначних українських митців, викладачів консерваторії та інших вишів Києва. Їх вабить сюди не лише усвідомлення необхідності допомогти, підтримати, передати найкраще зі своїх фахових здобутків, а й надзвичайна аура, яка там панує.

Водночас не слід ідеалізувати Стрітівську школу як закритий заклад виключно для обдарованих дітей. Там навчаються діти з багатодітних, нерідко неповних сімей, з не завжди благополучних. До школи приймають не обов’язково дуже талановитих. За чотири роки навчання юнаки опановують гру на бандурі, засвоюють основний репертуар українських народних пісень. Вони виходять зі школи підготовленими для самостійної педагогічної музичної праці, а головне - освяченими українською народною культурою і мистецтвом на все своє життя.

Дивовижно, але справжній інтерес до історії України, не суто науковий (він був і до цього) - а той, що викликає прагнення осягнути історичну українську місію у всесвітньому поступі, - прокинувся в мене саме завдяки викладанню цим юнакам. Якщо я віддавала їм часточку свого професійного знання, то вони мені підсвідомо допомагали відчути мою духовну спорідненість з українським світом.

Хочу скористатися з можливості публічно висловити свою шану фундаторам і натхненникам цієї школи - народному депутату України Б.Олійнику, незмінному її директорові заслуженій учительці Галині Михайлівні Івановій та колишньому й нинішньому головам сільської ради - О.Іванову і О.Колосовському. Глибоку повагу викликають і сільські вчителі загальноосвітніх предметів - щиро віддані своїй справі, скромні, працьовиті й доброзичливі.

- Ірина Володимирівна взяла високу мистецьку ноту… Спустімося на землю. Володимире Васильовичу, ви якось призналися, що вмієте «в критичних ситуаціях диктувати людям свою волю і вести їх за собою». Чи пішли б у велику політику?

- Справді був гріх: і диктував, і вів… І під вогнем фізичним - на війні (Афганістан), і під вогнем моральним - у мирний час. У першому випадку вогонь був справжнім, зі зброї, в другому - з чорних ротів, натхнених чорними думками. Але мета була одна - на знищення. Я ж завжди прагнув не лише вистояти, а й перемогти. Бо боровся за праве діло. Інакше без такої переконаності було б не вистояти…

Що ж до походу у велику політику… Кожна людина повинна усвідомлювати свій вік, свої здібності й можливості. Вже понад двадцять років Україною правлять люди, чия психологія, хочеш-не-хочеш, а сформована за часів тоталітарної держави. Чи не досить? Наше покоління, навіть затяті й «незамінні» патріотичні лідери різного калібру, мають нарешті збагнути, що мусимо зовсім відійти від практичної політики. Бо наша нібито корисність і конкурентоспроможність - це спроби видати бажане за дійсне. Це як у народі кажуть: «грайте, бабо, дівку…». Або як примітивний велосипед «Чайка» нині неіснуючого вже Харківського велозаводу, яким я був ощасливлений у десятилітньому віці, - та гірський велосипед відомої західної фірми, на якому їздить мій онук. Назва одна - «велосипед», а якість і можливості - непорівнянні…

Тому відповідаю: у велику політику не прагну і не рекомендую нікому зі своїх ровесників. Пропоную відмовитися добровільно, аби зберегти бодай обличчя. Моє покоління може зробити, як на мій погляд, велику справу, якщо поділиться своїм життєвим досвідом і міркуваннями з нашими наступниками. Але - чесно й відверто, без гніву й упередження, як казали римляни, без утаювань і підфарбовувань - ні на свою користь, ні певних політичних сил.

- Якби випала нагода виступити перед усім українським народом - що найголовніше хотіли б донести йому?

- Це дуже складне запитання. Мабуть, повинен сказати насамперед про те, що сповідую. Твердо переконаний: у світі є мінімум сім сакральних понять, ставлення до яких зумовлює і світогляд людини, і її вчинки. Це - земля, нація, мова, культура, мораль, рід і сім’я, людина.

Спробую пояснити. Перше - все починається з землі, яку історична доля подарувала кожному народові і на якій невиразна етнічна спільнота сформувалася в єдиний народ. Кожен народ любив свою землю і пильно охороняв її від усіляких зайд. У всіх націй і народів зрікатися землі, засіяної кістками твоїх предків, - великий гріх. Тим більше в пошуках смачнішого шматка чи легшого життя. Для українців такою землею є Україна, тож мусимо любити її і докладати всіх зусиль, щоб нам і нашим нащадкам жилося добре тут, а не деінде. І не пхатися в прийми до інших народів на принизливих умовах, пояснюючи це холопським «треба ж якось виживати»… Працюй тут, удома, в поті чола, як Біблія вимагає, - і з голоду не помреш. А хочеш жити «файно і зі смаком» - тоді працюй багато, вчися, крутися. Не лежи після вісімнадцятої на дивані біля телевізора з пляшкою пива. Я все життя працював як мінімум від восьмої до двадцятої - це на офіційній службі.

Друге сакральне поняття - народ. Він складається і формується на певній території в боротьбі з природою і з сусідами. Всілякі розмови, що «наші народи впродовж усієї своєї історії жили в мирі і дружбі», - це безвідповідальні базікання політиків, які задля принагідних власних вигод вводять в оману народ. Почитайте, хто не вірить, історію франко-німецьких або англо-французьких відносин. Це - коли хто своєї історії не знає або віри не йме…

Такий закон буття, що кожна людина належить до певного народу. Навіть якщо батько і мати різних національностей, національність дитини завжди була одна, у християнському світі - за батьком. Кожна людина будь-якої європейської нації в крові має такий коктейль, що ніякий бармен не вигадає. Але кожен вважає себе німцем або французом, чехом або словаком і т.д.

«Людини світу» не буває - це нісенітниця, вигадана егоїстичними і холодними душею людьми задля виправдання своєї байдужості до рідної землі, народу й задля особистої зручності. В закордонному паспорті громадянина будь-якої країни є графа nationality. Тому навіть найзапекліший українофоб, але, на жаль, наш громадянин, змушений змиритися з визначенням у цій графі: ukrainian. Уся різниця в тому, що він змушений миритися, а я - тішуся. І дуже шкодую, що графу «національність» вилучили зі свідоцтв про народження і паспортів. Мій семирічний онук Тарас знає, що він українець. Моя онука Мирослава - ще немовля, але настане час - і її навчимо.

Третє засадничо важливе - мова. Вона є найбільш визначальною і показовою ознакою будь-якої самостійної нації. Не беру до уваги нації, сформовані штучно, з емігрантів з усього світу. Йдеться про традиційні нації, до яких належить і українська. Для них - понад усе принцип: є своя мова - є нація, немає мови - немає окремої нації. Я залишився українцем насамперед тому, що зберіг мову. Це та пуповина, яка пов’язує мене зі своїм народом, хоч би де служив на теренах величезного СРСР. Недаремно Москва вперто намагається накинути нам свою мову як другу державну - щоб у «братніх обіймах» задушити спочатку українську мову, а потім без проблем асимілювати всю нашу націю. В цьому їм активно допомагають п’ята колона і наші власні запроданці, а головне - маси збайдужілих до свого українського коріння людей. Таке збайдужіння - прямий і безпосередній наслідок нібито «інтернаціонального» - спершу радянського, а тепер уже «совкового» - виховання впродовж майже ста років. На жаль…

У щільному поєднанні з мовою йде культура в широкому розумінні цього слова. Культура в кожного народу - своя, незважаючи на руйнівний коток глобалізації. Коли ходиш книжковим базаром на Петрівці, дивишся на розкладки з відеопродукцією або музичними записами, так і хочеться заволати на весь голос - не лише «з ким ви, діячі культури?», як грізно питали більшовики за радянських часів, а й розпачливо - «де ви, діячі культури?». Звісно ж, української. За змістом, а не лише за прізвищами. Трипільців уже не одне тисячоліття як немає, але культура - залишилася, і вона цікавить увесь світ. А що залишимо по собі ми, нинішні їхні, нібито, нащадки?

Всі ці засади вкрай важливі, але не можуть бути належно засвоєні без моралі. Бо саме її наявність є тим визначальним, що відрізняє людину від тварини. Зустрів якось років десять тому незнайоме слово - аномія. Взяв свій Словник іншомовних слів, виданий у 70-ті роки, - немає такого слова. Довелося діставати сучасний, там воно вже є. І означає «морально-психологічний стан індивідуальної і суспільної свідомості, який характеризується розкладанням системи цінностей, суперечністю між проголошеними цілями і неможливістю їх реалізації для більшості тощо». Гадаю, коментарі у контексті нашого часу не потрібні. Хіба що зауважу: «розкладання» - це калька з російського «разложение»…

Багато хто покладає великі надії на релігію, однак вона ставить перед нашим здеморалізованим суспільством більше запитань, ніж дає відповідей. У багатьох неофітів спостерігається надмірне захоплення ритуальною стороною і вельми слабке уявлення про те, в чому полягає суть Христового вчення. Зате є впевненість, що достатньо зробити щедрий внесок - і «дела с Богом порешали…». Аж ніяк не сприяє морально-психологічному здоров’ю суспільства й відкрита війна, яка впродовж двох десятиліть точиться між православними церквами, дедалі глибше розколюючи серця людей і душу нації.

Наступне засадниче питання - рід, сім’я. Кожна людина має батька і матір, а головне - довгий ланцюжок генетичних предків, завдяки яким вона не схожа на іншу й водночас подібна до людей свого роду. Жодна вища жива істота, а тим більше людина, не з’являється на світ Божий спроможною до самостійного існування: її вигодовують, виховують і готують до самостійного життя насамперед батьки. І ніякий елітний «дошкільний навчальний заклад», ліцей чи гімназія не в змозі замінити традиційного сімейного виховання. Отже, людина як особистість мусить це усвідомлювати. Вона повинна вивчати свій родовід, шанувати свій рід, любити свою сім’ю і відповідно виховувати дітей.

Лише після всього цього, в комплексі загальнолюдських цінностей, можна з достатньою обґрунтованістю вести мову про саму людину як самоцінне творіння чи то природи, чи то Господа Бога. І тут ні в якому разі не можна плутати й змішувати такі поняття, як право людини на життя і право жити як їй заманеться. Право людини на життя є аксіоматичним. Що ж до способу життя, то здійснювати це право вона повинна лише з огляду на інтереси інших людей і суспільства загалом у спосіб, прийнятний для всіх. А інакше права такої асоціальної людини мають бути обмежені законом в інтересах усього суспільства.