Влада і свобода

Постійно і повсюдно, хоч праску ввімкни, відбувається якась дурнувата імітація підбиття підсумків. Тижня, місяця, року... Суспільство і гадки б не мало, що їх треба підбивати. Хіба що — скільки пляшок і чого на свята випили.

Спочатку це мало вигляд аналітики, тобто формату, в якому різні громадські гуру міряються (ледь що не на Майдані) свіжими рейтингами. Потім пішла боротьба за справедливість, за розкриття людям очей на істину. Один говорить, що яблуко кругле, інший заперечує, що воно зелене. А третій абсолютно чесно викриває перших двох, бо воно, яблуко, кисле і з насінням усередині.

Тепер ми дивимося «реаліті-шоу». Не лише телепрограми — вони лише зліпок того, чим живе наше високодуховне суспільство. Хоч куди глянь, законно обрані провідники цього суспільства бридко лаються один на одного, плюються, і взагалі здебільшого виглядають якщо не психічно хворими, то неадекватно збудженими шизоїдними типами — напевне. Вираз очей деяких політичних персонажів нагадує чи то застуканих під час мастурбації, чи то «обламаних» під час оргазму. Усі вони, без винятку, при цьому чомусь гундосять про свободу. Звісно, безвідповідальні люди. А чого ж ми такі «беззапитальні», і не ставимо негайно наметів біля їхніх офісів та приймалень, не питаємо про «справедливість», «поліпшення життя вже сьогодні», «кроки назустріч людям» та іншу виборчу локшину? Бо теж цінуємо свободу?

Напевне не існує іншого слова, задля якого не чинилося б стільки звитяг, злочинів і помилок. Не існує іншого слова, яке втілювало б у собі всю метафізику української історії та розвитку українського національного духу. Це солодке і водночас гірке слово «свобода» є заразом і знаряддям, і метою. Той, хто силується осягнути його сутність і заглиблюється чи то в історизм, чи то в риторику, однаково втрачає — як стрілець, що б’є на велику відстань і не враховує похибки на вітер. А цей вітер дме вже третє тисячоліття без упину, зі сходу на захід, з минулого в майбутнє. Можна або опиратися йому, або дозволити, щоб він напнув вітрило твого поступу.

В Євангелії від Матвія (Мт: 19,16—26) наводиться діалог шукача з Ісусом. Дуже прикметна і проста розмова, яка, вочевидь, триває вже не одну тисячу років. Її сенс, у тій частині, яка може бути вживана в нашому сьогоденні, — у визначенні ціни, яку треба сплатити за пошук істини. Не за осягнення, а саме за пошук. Властиво, процес і є в цьому разі результатом, але простодушний запитувач Ісуса хотів чіткого кількісного виміру своїх зусиль. Щось подібне до того, як теперішні українські парламентарі жадають один від одного чітких рецептів і пропорцій, за якими їм навзаєм належало б визначати моральність, совість, приязність та патріотизм.

Той, хто ставить такі «наївні» запитання, хоче насамперед влади, хай як би він це маскував — свідомо чи несвідомо. Це така політична шизофренія, за якої особистість починає відчувати глибоку провину, помилково ототожнювану із самосвідомістю. І замість того щоб удатися до недріб’язкових і несуєтних шляхів вирішення проблеми, людина намагається встановити якомога більший контроль за самим собою і за іншими. У якийсь історичний момент відбулася підміна поняття самовдосконалення із поняттям «влади над собою». Але ніхто неспроможний опиратися достатньо довго надпотужному наркотику влади — тому в демократичних країнах і здійснюється примусова ротація політичних еліт, аби кожна людина, що перебувала в загрозливих для її душі умовах, мала нагоду не втратити душу остаточно.

Ісус відповідає добродієві, який звертається до нього в пошуках рецепта духовної влади, дуже спокійно і просто. Так психіатри розмовляють з людьми, які ще не знають, що страждають на гостру форму якоїсь психічної недуги. Розповідати людині кінцеву істину, якщо вона перебуває в полоні власних інтерпретацій — марна справа. Так само чинив і Сократ, який не сперечався з опонентами, а лише підводив їх до самостійного визнання очевидних речей. Право вибору завжди залишалося за шукачем.

Жадоба влади має дуже різні форми, як і сама цивілізація. Коли влада відділялася від церкви, вона ще й лукавила. Ішлося про узаконене відділення від духовності. Це не вигадка демократів, а необхідна умова нормального здійснення самої влади і вільного розвитку духу — у разі, якщо цей дух і духовність існують не у вигляді ігрових реконструкцій, «козаків вихідного дня».

Суспільство стрімко скочується до феодалізму. Політики дедалі більше роблять наголос на своїй «місцевості», ідентифікують себе з кольорами кланів, фокусуються на протиборстві з центральною владою. Але водночас неприховано хочуть поблажок і вигод від короля, якого в нас завжди грав президент. А його «грала» свита. І якби українські політики випитували у Христа про вічне життя, то велика частина з них підсвідомо мала б на увазі власне вічне депутатство. Хіба що кілька віршів з Матвія розрослися б у великі талмуди книжництва та фарисейства, де ми спостерігали незугарні спроби обійти Закон Божий.

Нас привчили думати про владу, як про те, що тисне на людей ззовні. Що виструнчує за ранжиром, ставить у залежність та понижує у званні. Це, безумовно, справедливий опис частини того, що робить з людьми влада. Але влада також і формує хворого на неї суб’єкта, вона забезпечує всі умови його існування і траєкторії його бажань. І тоді влада — не те, чому ми протиставляємо Дух, а те що ми приховуємо і зберігаємо у своїх інфернальних гаманцях. Влада впроваджує себе в нас, і, послаблені її спокусою, ми приймаємо її правила гри. Головна проблема дискусії в Євангелії від Матвія — це конфлікт між владою і свободою. Перелік добрих справ, які варто було б робити щодня, — правильна, але водночас лицемірна річ. Бо такий підхід передбачає, що коли ми когось недопереведемо через вулицю, то вічне життя нам уже не світить.

Українські політики наввипередки оголошують про цілі низки добрих справ, які вони роблять для народу та України загалом. Цілком зрозуміло, що в кожної такої доброї справи є ще й могутній прагматичний мотив, задля якого той чи інший депутат цю добру справу робив. Це ніяк не применшує її ваги, але не можна скидати з рахунку, що влада має звичку самовідтворюватися в зручних і звичних для неї процесах. Людина влади починає роздавати свої маєтки і скарб лише тоді, коли чітко вирахує безпечні для добробуту пропорції цієї роздачі.

Христос поставив перед своїм співрозмовником абсолютно виразну, формальну вимогу, оскільки той хотів саме кількісних рекомендацій. Якби співрозмовником був хтось інший, то й діалог був би не про багатство і статки, які треба беззастережно роздати. У класичному біблійному прикладі важливо, що шукачеві пропонується зробити крок не далі вперед по тій колії, в якій він уже добряче загруз, а вбік. Спроба показати абсурдність вимог має зазвичай два можливі наслідки. Перший — біблійний. «Почувши ж юнак таке слово, відійшов, зажурившись, бо він великі маєтки мав». Інший, також біблійний, — коли встає Лазар, коли проходить випробовування Іов, коли зупиняється рука Мойсея.

Одного дзен-буддійського монаха спитали, ким би він хотів бути понад усе на світі. Той відповів — дохлою кішкою, бо вона не має ціни. Влада завжди блищить від ярликів і цінників, які обіцяють дуже зручні сезонні скидки та кредити. Майже ніхто не помічає, що покривати ці кредити доводиться за рахунок совісті, а це завжди закриває шлях до свободи.

Ми вмикаємо телевізор і бачимо людей, котрі постійно намагаються щось виторгувати в Бога. Але телеглядач є невід’ємною часткою телепередачі, виборець — невід’ємною часткою політики. Христос намагався сказати прохачеві, що він — невід’ємна частка Бога. Таке знання, коли воно усвідомлене, є великою відповідальністю. Свобода країни передбачає, що таку відповідальність, безумовно, розділяє більшість її населення. Матвій передав, як умів, ту істину, що з лихварями у храмі чи будь-де вести переговори немає сенсу — як із терористами духу. Тож коли дивитеся телевізор, намагайтеся не стати їхнім заручником.