Віз роздержавлення рухається наосліп

Районну газету «Галицький вісник», що виходить у місті Борщові на Тернопіллі, можна вважати експериментаторською до самих кісток. Її у буремному 1991-му заснували патріотичні партії і громадські організації — НРУ, УРП, «Просвіта», «Союз Українок» і, звичайно, трудовий колектив. Але вже через рік, у період шаленої інфляції, редакція почала шукати хоч невелику, але стабільну фінансову опору й запросила у співзасновники райраду та райдержадміністрацію. Незважаючи на провладний статус, газета постійно намагалася дистанціюватися від позиції районних можновладців. Не дивно, що районку вони, м’яко кажучи, недолюблювали, хоча й прямого тиску не чинили. Промовистий факт — на утримання «Галицького вісника» з бюджету щороку виділяли від 6 до 20 тисяч гривень дотації, тоді як інші, лояльніші районні газети влада годувала і годує удвічі-втричі ситніше. Нарешті «в міру скривджені, але нескорені» борщівські газетярі ризикнули першими на Тернопіллі зробити кроки до роздержавлення місцевої преси.

Редакція почала укладати угоди з райрадою і райдержадміністрацією про «висвітлення їхньої діяльності та роботи їх структурних підрозділів» ще три роки тому, хоча формально органи влади залишалися співзасновниками газети. Для цих постійних рекламодавців було встановлено пільговий тариф — 1 грн. за 1кв. см., тоді як для інших — 2 грн.

Керівники редакції вважають, що після набуття «Галицьким вісником» бодай відносної незалежності влада стала більше рахуватися з газетою. Якщо перекласти це мовою фінансів, то почала проплачувати більші суми — тепер «згідно з угодою». Наприклад, торік— 40 тисяч гривень, а на 2005-й у бюджеті району передбачено 52 тисячі.

Після переходу на договірні відносини з органами влади керівники району втратили правову основу для приструнення або звільнення непокірного редактора, що досі намагаються робити у деяких районах області, зокрема в Лановецькому. А у Борщові від тиску з боку влади застрахувалися ще й по-іншому: до статуту газети було внесено пункт, що редактора обирає лише трудовий колектив і лише з числа працівників. І не забули закласти ще одне положення — співзасновники не мають до редакції майнових претензій…

— Ми завжди намагалися об’єктивно висвітлювати політичні, економічні, культурні події, подавати позиції різних політичних сил, громадських організацій, підприємницьких структур, — переконує редактор «Галицького вісника» Марія Довгошия-Фафруник. — Так було і під час антигорбачовського заколоту у 1991 році, і недавно, у дні помаранчевої революції. Газета примусила органи влади зрозуміти наш журналістський обов’язок, призначення засобів інформації, і тому ні райрада, ні райдержадміністрація не втручаються в нашу виробничу і творчу діяльність, не диктують, що треба писати, а що — ні.

Але «примусити рахуватися» — зовсім не означає достатньо задовольняти редакційні потреби. Газета — виробниче підприємство, яке повинно заробляти на себе. А з останнім поки що не дуже виходить. Решта джерел доходів — передплата, роздрібний продаж та інформаційно-рекламна діяльність — у цій районці виглядають не як джерела, а як зовсім непомітні струмочки. Наклад видання — всього-на-всього дві тисячі примірників, хоча в районі проживає майже 50 тисяч населення. Читацька аудиторія, здавалося б, є. Однак керівники редакції наводять різні аргументи, чому збільшити наклад вкрай важко. У середині 90-х, у часи безгрошів’я, більшість читачів було втрачено, і тепер, хоч вартість передплати газети на півроку — 10 гривень, їх повернути — проблематично. Організовувати передплату за вказівкою влади вважають анахронізмом навіть у райгазеті. «Газету люди повинні читати із задоволенням» — така принципова позиція редактора. Про інші перешкоди у спілкуванні читачів із «районкою», як-от запізнілу доставку з боку монополіста «Укрпошти», недостатню кількість скриньок, уже й говорити нічого.

Але поки що сіра дійсність віддаляє газету від ідеалу незалежності. Бо переплелися найрізноманітніші проблеми — і пошук втраченого читача, і подорожчання витрат на друкування, і навіть відвойовування власної обителі. Дивуєшся: побудоване за кошти редакції приміщення з різних причин опинилося в міській комунальній власності, і тепер потрібно оплачувати ще й його оренду. І як за таких умов залатати в редакційному бюджеті дірку у 20–25 тисяч гривень на рік, а відтак починати працювати з прибутком, щоб розвиватися і стати справді незалежними від влади?

Працівники районки бачать фінансове оздоровлення газети лише у прийнятті заходів підтримки на законодавчому рівні, як наприклад, передача приміщень і техніки редакційним колективам, списання боргів за оренду та комунальні послуги, запровадження дотацій виробникам паперу та іншої поліграфічної продукції, впорядкуванні (читай — зниженні!) тарифів на доставку преси «Укрпоштою».

Про невідкриті власні резерви «зміцнення фінансової незалежності» газети в сільському районі у редакції згадують без особливих надій. Гаразд, трохи розширено оплачувану інформаційну діяльність, укладено угоди з районною ДПА, відділом Пенсійного фонду, центром зайнятості. Але кілька тисяч гривень ситуацію не рятують.

На недавній робочій зустрічі керівників та журналістів державних і комунальних ЗМІ з участю голови облдержадміністрації Івана Стойка практично всі промовці висловлювалися за збереження районної преси: люди до неї звикли, районкам довіряють набагато більше, ніж партійним агіткам або новоспеченим партійним виданням. «Будуть чи не будуть органи влади засновниками або співзасновниками, а райгазети і радіо повинні існувати!» — ця єдина ідея захопила учасників дискусії. Проте не прозвучало відповіді — що потрібно робити, щоб збалансувати інтереси читача, який прагне отримувати незаангажовану і всебічну інформацію про місцеві події, та редакції, яка живе в основному за рахунок реклами. І як досягти цього балансу в сільському районі, де немає металургії, коксохімії, морських портів тощо? А без узгодження інтересів «газета—читач—рекламодавець» неможливо виробити стратегію незалежності засобів інформації. Поки що віз роздержавлення преси рухається наосліп.