Війна — культурна пам’ять

Як доводять останні дослідження в історіографії, важливо відрізняти «історичну пам’ять» від «культурної», тобто треба усвідомлювати відмінність між тим, що про історію знають спеціалісти й учені, і тим, що про неї думають, розповідають і як її уявляють прості люди, увесь соціум. Причому не треба вважати, ніби одні сприймають її в усій «чистоті» та об’єктивності, а інші нічого не знають, крім упереджень і міфів. Є наука, ідеологія, але є ще й ідеологія науковців. Серед учених та інтелектуалів побутують свої міфи та упередження, часто цілком усвідомлені — як компроміс з офіційною ідеологією нинішньої влади, від якої залежить професійна кар’єра і пам’ять науковця. Як казав Ніцше, пригадувати щось одне — це «активно забувати» щось інше. Історичні переможці, здобувши владу, приручивши інтелектуалів і отримавши кредит довіри «мовчазної більшості», щонайперше переписують історію під себе в ім’я славнозвісної «історичної справедливості».

До того ж багато важать настрої в суспільстві, що їх нав’язливо поширюють через мас-медіа. Це палиця на два кінці: з одного боку, «громадську думку» фабрикують, використовують у чиїхось інтересах; якісь думки популяризують, якісь блокують або спотворюють; з другого боку, з мас-медіа можна дізнатися практично про все — достатньо мати вуха й читати між рядками. Сьогодні маємо велику кількість альтернативних медіа (переважно в Інтернеті). І проблема не в їхньому існуванні, а в тому, щоб їх маргіналізувати, оскільки ставкою в інформаційній боротьбі є «майстрування» консенсусу, а не розмаїття і відкритість інформації.

Майстрування консенсусу відбувається через атаки на нашу уяву та її захоплення. Бенедикт Андерсон доводив, що нація — це «уявлена спільнота», оскільки моя належність до цієї спільноти визначається через мою уявлювану ідентифікацію з тими людьми, яких я ніколи не зустріну в житті, але які існують як частина моєї культури. У цьому сенсі «дальній» і є моїм справжнім ближнім, бо заповнює мої помисли та емоції. Розвиток мас-медійних технологій спонукає нас сьогодні уявляти себе частинкою планетарної сім’ї.

Усе викладене вище стосується сумної дати — п’ятиріччя війни в Іраку. Власне, ця війна і стала частиною культурної пам’яті всього людства і українського суспільства зокрема. Завдяки глобальним мас-медіа іракська війна стала «світовою»: ми щодня бачимо її по телевізору, читаємо про неї в пресі, вийшло чимало документальних і художніх фільмів; завдяки мас-медіа ми більш-менш знаємо і уявляємо (опосередковано, символічно, а отже, на рівні культури), що там відбувається. Але… Це не робить нас кращими. Знання більше не гарантує сили, а культура — моральності. П’ять брудних років війни — ми змінилися не в кращий бік...

Схоже на моралізаторство, але насправді це констатація фак­ту. Після Першої, і тим більше Другої світової війни людству було до болю соромно за те, що воно накоїло. Людство робило якісь висновки, щось ставало для нього уроком. Сьогодні світові лідери офіційно заявляють — мов­ляв, «ні про що не шкодують» і, за потреби, залишатимуться на бойових позиціях «іще сто років». Іншими словами, меседж такий: ми прийшли всерйоз і надовго, і місія наша «цивілізаторська». Це новий хрестовий похід, нове середньовіччя.

Але більше жахає те, що всі до цього звикли. Війна взагалі змінила свій modus vivendi: межа між воєнним і мирним станом сьогодні розмилася. Повсякденність (коли діють права і свободи) і надзвичайний стан (коли правами і свободами нехтують) зливаються. Класичну війну визначали як «продовження політики іншими засобами» (Краузевіц). Нині на зміну політиці приходить поліція: напівцивільна, корпоративна, прагматична бізнес-структура. Тепер війна — це продовження економіки поліційними засобами. Операції мають радше економічний і культурний характер. «Високий рівень конфліктності» дедалі частіше заміщується так званим конфліктом низької напруги. Англійський драматург Гарольд Пінтер у нобелівській лекції пояснює це так: «Конфлікт низької напруги означає, що гинуть тисячі людей, проте повільніше, ніж коли ви одним рухом скинете на них бомбу. Це означає, що ви заражаєте серце країни, розповсюджуєте ракову злоякісну пухлину і спостерігаєте, як розквітає гангрена. Коли народ упокорено або забито до смерті (те ж саме), а ваші друзі, великі військові корпорації, зручно вмостилися при владі, ви стаєте перед камерами і кажете, що демократія перемогла»...

Можливо, метафора «гангрени» стосується не так нашої країни, як країн третього світу — в Африці і Латинській Америці. Проте суть залишається незмінною: зовнішній вплив інтеріоризується, жертви конають повільно, настільки повільно, що стають невловними для аналізу, буквально «невидимими». Слідом за аналітиками світосистемного ана­лізу (Валлерстайн), мусимо розглядати це насильство («гангрену» одних спільнот на тлі «процвітання» інших) як структурний ефект світового розподілу праці, що супроводжується економічним, культурним, інформаційним тиском багатих супердержав у боротьбі за домінування та контроль у різних час­тинах світу. (Достатньо взяти для прикладу такий «забутий континент», як Африка.)

Метода бездоганна: якщо влада бананової країни не хоче коритися країнам золотого мільярда, усі негаразди все одно сприймаються не як результат зовнішньої атаки, а як внутрішнє загнивання бананів «антидемократичних режимів». Чим лояльніші бананові уряди до транснаціональних корпорацій, тим гучніше переконують у демократичності здобутків усередині країни.

Ворогом держави-поліцейського більше не може бути інша держава-поліцейський (це безглуздо), а єдино — «недемократична» держава-терорист. Тобто апріорі позбавлений голосу, ірраціональний і безправний «інший» — фанатик, камікадзе, монстр. Фігура терориста виноситься до позалюдського світу комунікації, до світу антиполітики. Однак визначення поняття «терорист» є політичним актом, що легітимізує «справедливість» дій. Тільки у ХХІ сторіччі з’являється славнозвісна доктрина «війни проти тероризму». (Цікаво, що в грудні 1987 року такі країни, як США та Ізраїль, іще голосували проти резолюції ООН, яка закликала засудити тероризм і спільно боротися проти нього, — тоді «тероризмом» називали аж ніяк не те, що нині має на увазі пан Буш.)

Узагалі-то проблема полягає не у визначенні, хто такі терористи, і за якими критеріями судити про тероризм як явище (у наш час усе що завгодно може віртуально й потенційно підпасти під ці поняття), а в тому, хто виз­начає, що таке тероризм і хто такі терористи. Якось забулося, що відразу після 11 вересня 2001 року всі зачаїли подих в очікуван­ні офіційної реакції Держде­пар­таменту США — як там розцінять і розтлумачать ті напади: як прояв системного тероризму чи як військову агресію певної країни? А може, просто як вилазку певної військової організації?..

Керівництво Сполучених Штатів обрало мало не біблійну вер­сію: віднині маємо розпочати всесвітню битву проти «Вісі Зла», хрестовий похід проти інтернаціоналу терористів в ім’я свободи і демократії. Колись на Заході воювали проти сарацинів за християнські цінності, потім — проти комуністів за демократію і свободу, тепер-от — проти тероризму за цивілізаційні цінності. Війни відтепер набули іншої інтенції — це більше не імперіалістично-колоніальні зазіхання. Усе набагато благородніше — бомбардуємо, стріляємо й викурюємо заради Прав Людини. Голос антивоєнних гуманістичних сил тепер тоне в хорі одностайного засудження злочинів проти людства: як же можна критикувати військовий напад на країну, якщо на її чолі стоїть кровожерний деспот Саддам? «До того ж це не наш сучий син», — якщо перефразувати висловлювання президента Ніксона щодо нікарагуанського диктатора Самоси.

Сьогодні ця війна натужно пробуксовує. Криза войовничого запалу Заходу розпочалася тоді, коли стало зрозуміло, що тероризм якраз і породжує війни (число терактів збільшилося саме після нападу на Ірак), а демократичні вибори цілком легітимно приводять до влади терористів («Хамас» у Палестинській автономії, іракських шиїтів, солідарних з Іраном). На тероризмі дехто почав робити прибутковий бізнес; з’явилася нова спеціалізація.

Мало того, стало ясно, що під демократичною риторикою криється голий економічний інтерес — заволодіння нафтовими ресурсами. Ба­нальною очевидністю для всіх, секретом полішинеля стало те, що колись у вустах запеклого антивоєнного критика Ноама Хомського звучало мало не як богохульство: «Усе, що їм треба, це тільки дві речі: 1) набити свої кишені й кишені своїх друзів; 2) контроль над світом». Заразливий приклад для одних, натяк для других, привід впасти в апатію для третіх.

Такий стан речей здається невідворотним і ніби не передбачає альтернативи. Фаталізм породжує цинізм. Спочатку всі розповідають одне одному про цинізм як цікаву новину, потім до нього звикають, а вже невдовзі він стає невіддільною частиною культури, коли домінує і диктує вчинки «цинічний розум» лицемірного «реалізму».

Але ця історія має й інший бік. Ніколи в історії світу антивоєнні виступи не були такими масовими та усвідомленими, як у випадку війни в Іраку (десятки мільйонів демонстрантів! — для порівняння: коли 1962 року Кеннеді ввів війська до Південного В’єтнаму, цього майже ніхто не помітив, а пацифістські рухи почали набирати силу тільки в середині 60-х). До того ж наважусь припустити, що ці багатомільйонні міжнародні протести породили ціле покоління молодих антисистемних рухів, що склали ядро нової хвилі солідарності та антикапіталістичного спротиву по всьому світу і, зокрема, у країнах Східної Європи (де загалом хронічне докоряння радянським минулим або вкрай деморалізувало лівих, або привчило їх плазувати перед капіталістами). Народ України також мовчазно, але одностайно засудив військові дії в Іраку (цікаво, що західні політологи звертали увагу на багатовекторність помаранчевої революції також і в тому, що кандидат у президенти Ющенко, з одного боку, спирався на підтримку Заходу, а з другого — твердо обіцяв вивести український військовий контингент з Іраку, що, звісно, не могло подобатися США).

У лютому 2006 року настав час коригувати поновлюваний кож­ні чотири роки воєнний план Сполучених Штатів. У звіті йдеть­ся про тактичні маневри, в результаті яких певна кількість підводних човнів та авіаносців передислоковується з Атлантично­го до Тихоокеанського регіону з метою протистояти зростаючій «пекінській загрозі» (у сенсі не так прямого конфлікту з Китаєм, як тиску на нього у зв’язку з його політикою щодо Тайваню). А ще в ньому вперше з’являється новий, мало не світоглядний термін «тривала війна». Він позначає «зусилля, спрямовані проти викорінення тероризму», який, на думку Пентагону, вирізнятиме ХХІ сторіччя. У звіті сказано прямо: «Сполучені Штати є нацією, яку втягнуто в те, що стане трива­лою війною». Міністр оборони Рамс­фельд запевнив пресу, що термін «тривала війна» аж ніяк не покликаний замінити традицій­ний — «війна проти тероризму». І заспокоїв, підсумувавши: «Істина в тому, що вона, як і холодна війна, триватиме довго».

На нашу пам’ять вистачить. Але культурна пам’ять має робити висновки.