Війна в очах дітей

1 червня - Міжнародний день захисту дітей. Захисту від наслідків дорослих дурощів, від безправ'я, від війни. Сьогодні ми спробуємо зазирнути в душі тих, хто не бере участі у високих перемовинах та ницих розподілах сфер впливу і грошових потоків. У цих душах - вогкі темні підвали, у яких декому доводиться рятуватися від артобстрілів, страх за своє життя, втрата домівки, а часто - й найближчих людей...

Діти живуть у нашому дорослому сьогоденні. Однак мине час, і ми житимемо в їхньому завтра. Як на нього вплине війна? Чи зійдуть "зуби дракона", посіяні в дитячих серцях? Що це будуть за сходи? Ворожнечі й ненависті, що дозволять легко відтворити в майбутньому війну, яку нинішні дорослі рано чи пізно закінчать? Чи це будуть страх, біль і обачність, які послужать щепленням та бар'єром перед поверненням до пережитого? Продовжиться конфлікт у поколіннях через передану батьками різницю в поглядах, підкріплену пережитими цими хлоп'ятами й дівчатками небезпекою, страхом, втратами? Чи все-таки є надія?

У пошуках відповідей ми зібрали дитячі малюнки про війну з різних регіонів нашої країни. Малюнки дітей, які бачили війну на власні очі. Малюнки дітей, що відчували її зловонний дух, остерігаючись за життя своїх близьких, які пішли захищати Україну. Малюнки дітей, які знають про неї лише з теленовин і від батьків.

Ми намагалися встановити віковий ценз - 8–12 років. Нам здавалося, що малюнки таких дітей уже досить осмислені, але ще емоційно правдиві. Однак тут є й малюнки старших дітей, повз які ми просто не могли пройти.

Ми намагалися зрозуміти, що відбувається в головах і серцях нашого з вами майбутнього. Самотужки з цим завданням не впоратися. Ми покликали на допомогу психологів.

У пащі війни

Переглянувши понад сотню малюнків, намальованих хлоп'ятами й дівчатками з різних регіонів країни, помічаєш тенденцію - малюнки "звідти" часто й очевидно не відповідають віку дитини. Психологи зазначають: від пережитих травматичних подій діти нерідко регресують. Їхні малюнки завжди сюжетні - маленькі люди зазвичай малюють те, що бачили на власні очі: підвали, солдатів, військову техніку, зброю, будівлі, зруйновані й у вогні, кров, поранених і вбитих людей... Погляньте, як багато в них розмежувальних ліній... "Хороші" і "погані" у них трапляються частіше, ніж у малюнках дітей із інших регіонів...

Однак роботи дітей, котрі розрізняють свист снаряда і міни, схематичні й не промальовані так, як малюнки дітей із міст, яких війна безпосередньо не торкнулася. Можливо, комусь вони видадуться просто каракулями. Але згадайте: війна, на жаль, стала частиною життя цих дітей - страшною, повсякденною, а не лише темою на уроці малювання, хай продуманою і по-своєму відчутою. Діти, які пережили (а нерідко досі переживають) біль війни, малювали з іншою метою - зобразивши свій страх, спробувати назавжди його позбутися. Багато цих малюнків уже подерті на дрібні клаптики, закопані або спалені - аби все зло, зображене на них, ніколи більше не вирвалося назовні й не повернулося в їхнє життя. Натомість намальовані нові малюнки, на яких безпечно, світло, гарно та радісно. Тільки цього замало...

Сергій, 8 років. У сім'ї четверо дітей. Переїхали з Харцизького району Донецька в село Троїцьке після окупації "ДНР". Травмуючи подія - втрата домівки, житла.

Малюнок намальований у грудні 2014 р. в гуртожитку для переміщених осіб м. Маріуполя. Будинок, який хоче побудувати Сергій, і танк, що його захищає. Поруч - сам Сергій. Він вийшов трохи страшненький, і психолог запитала, що зробити, аби було не так страшно. Сергій домалював серце. Тепер зрозуміло, що людина добра.

У серпні-листопаді 2014-го - один із періодів активних бойових дій - 8-річна Оленка тимчасово виїжджала до Санкт-Петербурга. Нині мешкає в Донецьку. Єдина дитина в сім'ї, вчиться на "відмінно", співає, малює. Акуратна, старанна, гіпервідповідальна і... тривожна.

Малюнок - у рамках групової психокорекції, проробка теми "Моє майбутнє через рік". Опис Оленки: "Ми всі разом ідемо на парад перемоги "ДНР". У нас мир, щастя, радість і у всіх повна сім'я".

Ми думаємо, що таких малюнків на окупованих територіях набагато більше. Адже найчастіше на "наших" і "не наших" діти ділять за принципом політичних переконань батьків. На жаль, доступ психологів на окуповані території часто з різних причин утруднений.

9-річний Максим - теж єдина дитина. Йому запропонували намалювати те, що він любить. Намалював дерево. У процесі сварив себе, що негарно виходить. Підтримку сприймає складно. Незадоволений собою, хоче допомоги мами. Старанно промальовує листочки. А коріння - тільки після навідних запитань. Із початком АТО Максим із батьками часто переїжджав. У Донецьк сім'я повернулася наприкінці вересня: Максим повернувся в школу. Під час обстрілів сім'ї доводилося виїжджати зі свого району. Зараз живе з батьками вдома, періодично чує віддалені обстріли.

8-річний Сашко з Донецька боїться артобстрілів. На зустрічі з психологом був одразу після одного з них: "Внутрішня дрож, тіло напружене, дихання поверхневе, руки тремтять. Розмовляє з труднощами, дуже стисло. Часто дивиться на маму і просить поглядом відповісти за нього.

Малювати відмовлявся. Погодився обвести малюнок. Не зміг сам вийняти фломастер із пачки. Малюнок обводили разом. Після цього з'явилася впевненість. Коріння залишив оголеним. Порушення базової потреби - безпеки. Порушена ідентичність. У дорослих сумнівається. А сам безсилий контролювати ситуацію і забезпечити собі безпеку.

Після запитання: "Може, ще щось хочеш додати?" - додав сонечко".

Влад, 11 років. Повна сім'я, є дворічний братик. Приїхали з Донецька, який перебував тоді під постійним обстрілом. Травмуюча ситуація - бачив, як військові виводили людей з автобуса і ставили на коліна.

"У жовтні 2014-го сім'я жила в гуртожитку для переміщених осіб м. Маріуполя. Влад постійно малював військову техніку, яка нерідко стріляла. Інколи погоджувався, щоб вона була більш мирною, - придумав автомат, який стріляє цукерками. Дуже засмучувався, коли малюнок не виходив. Дуже радів, коли виходив. Постійно хотів, щоб малюнки гармат або танків висіли серед інших дитячих малюнків, навіть на інші теми. Себе бачить у майбутньому бійцем, котрий знищує противника. Дуже любить танки й стріляти".

Віолета, 9 років. "Ми познайомилися з дівчинкою у Бердянську на базі "Факел", - пише психолог. - Приїхала з Донецька. До війни Віолета була дуже сміливою, трохи зухвалим і впевненим дівчиськом, дуже активною, товариською та веселою.

"Я не впізнаю своєї внучки, - зі сльозами на очах казала бабуся, що прийшла з нею. - Вона стала дуже сумною, боїться темряви й не хоче залишатися сама ні на хвилину".

Сьогодні війна очима Віолети виглядає як протистояння між її містом та її країною. В ній залишається знання про війну, але також є величезна надія на мир. Вона стала розуміти більше, ніж хотілося б, але це не заважає їй радіти і мріяти. На своєму малюнку Віолета з надією об'єднує своє місто і свою країну веселкою Миру".

Леон (8 років) і Маргарита (9 років), Луганськ. Нині живуть у Львові.

Постійне перебування під обстрілами не вплинуло на них так, як подія 4 липня 2014 р. Діти поверталися додому й потрапили "під мінометний вогонь - за 100 метрів від нас пролетіла міна. Плакали, страшно було дуже. Коли рвонуло, двоє людей від цього померли. Кілька тижнів після цього нас взагалі не випускали з дому", - згадують діти.

У серпні переїхали з Луганська в Лисичанськ - до дідуся. Там 1 вересня і було зроблене фото дітей у вишиванках. Вони єдині прийшли так на лінійку.

"З 11-річною Дашею я познайомилася в дитячій травматології, куди вона потрапила з осколковим пораненням після обстрілу 24 січня східного мікрорайону в Маріуполі, - ділиться психолог. - Коли розпочався обстріл, Даша була вдома. Зразу зорієнтувалася, що треба бігти в коридор - найбезпечніше місце у квартирі. Але не встигла - привалило стелею. Із завалів допоміг вибратися старший брат Данило.

Цей малюнок Даші відображає те, що відбувається в її житті зараз. На ньому є тема війни - танк. На жаль, така наша реальність. Однак мирного життя тепер більше - це сім'я і любов у вигляді сердець".

12-річна Марина з с.Семенівка з батьками та молодшим братом сиділа в підвалі, коли снаряд влучив у їхній будинок, частково зруйнувавши його. Виїжджала на літо. Повернулася до Слов'янська в середині навчального року. Коли психолог під час заняття розповідала про можливі дитячі реакції на травму, пояснюючи їх природність, Марина почала сміятися. У психології є таке поняття - "сміх повішеника". Коли людині хочеться заплакати, але, вважаючи, що це соромно, вона починає сміятися. Ось таким моторошним сміхом, не в змозі зупинитися, Марина сміялася півгодини...

Малюнок - "Я боюся, що повернеться війна". Марина бачила, як горіла лікарня. Спочатку вона намалював весь будинок. Потім - верхні поверхи на малюнку охопило полум'я. Далі Марина широкими й густими мазками чорною і коричневою фарбами стала зафарбовувати його. Від кількості фарби малюнок був важчий за інші.

Символічні й підписи. У слові "больница" виділено перший склад - "Боль". Чи шапочка синьо-жовтих кольорів на чоловічку, який тримає плакат зі словом "Хватіт", є натяком на патріотизм (як це бачать дорослі), чи ці кольори просто заспокоюють дитину, - психолог не запитувала. Адже в той психоневрологічний диспансер снаряд "прилетів", на жаль, із боку Нацгвардії...

Через певний час діти спалювали свої малюнки. Маринин малюнок, через велику кількість фарби, горів дуже довго.

Про 13-річну Настю з Горлівки ми нічого не знаємо. Її малюнок - квітка, в кожну пелюстку й серединку якої вписано побажання-молитву, - висів у церкві м. Слов'янська. "Хочу, щоб тато і брат не засмучувалися, і запрацювала їхня робота!!!", "Хочу, щоб усі всміхалися!!!", "Хочу, щоб закінчилася війна!!!", "Хочу, щоб друзі повернулися додому!!!", "Хочу, щоб мама більше ніколи не плакала!!!", "Хочу, щоб більше не було страшно!!!", "Хочу, щоб усі подружилися й перестали воювати!!!", "Хочу, щоб мій племінник не хворів і не потрапляв у лікарню!!!"

Катя, 11 років. До війни жила в Горлівці з мамою, татом і молодшим братом. Була в місті, коли летіли снаряди. Потім сім'я переїхала до Краматорська, де мешкає тепер. Хоча понад півроку живе в іншому місті, цей спогад дуже емоційно насичений. Малюнок показує, з чим довелося зіштовхнутися дитині, - що бачила, що пережила і про що не може забути.

Вадим, 10 років. Живе з мамою та бабусею в Макіївці. Малюнок безпечного місця і помічника. Хлопчик тривожний, пережив усі воєнні дії, - сім'я нікуди не виїжджала. Під час обстрілів сидів у підвалі разом із мамою. Часто малює монстрів та супергероїв коміксів, як взірець того, ким хоче стати, - сильним і великим.

13-річний Артем із с.Ясинівка (Донецька область) намалював будиночок як безпечне місце. Над будиночком сірі хмари, що свідчить про тривожність підлітка. Охороняє й захищає його зелений чоловік з автоматом. Але якщо захисник не впорається, то можна буде втекти дорогою в інше місто.

Сашко і Льоша, 11 років, близнюки, с.Ясинівка (Донецька область). Зобразили підвал, у якому разом із батьками ховалися від обстрілів. Це було найбезпечніше місце, однак вони дуже боялися. Захисників намалювали у вигляді зелених чоловічків із автоматами. Сказали, що це герої, вони сміливо воювали, рятували людей, і їх нагородили медалями. Хлопчики сказали, що теж підуть воювати. Психолог висловила надію, що, поки вони підростуть, війна закінчиться. Але хлопчики сказали, що не закінчиться...

Хвилі війни

Одесу видно зразу. На більшості малюнків є море. Спочатку ми навіть здивувалися, адже нинішня війна на морі не велася. Потім згадали: море - частина життя для цих дітей. Та й війна для них - це насамперед Велика Вітчизняна, далека й романтизована. Про це свідчить малюнок 11-річної Валерії Бабій (гімназія №1), на якому сивого ветерана-моряка біля обеліска слави зустрічають із квітами діти. Про це на малюнку 15-річного Олександра Кривоножка (гімназія №7) говорить сусідство червоної зірки з українським прапором на підводному човні (яких, до речі, в Україні зараз немає). Такий собі мікс, почерпнутий із дідових розповідей, книжок та фільмів про Велику Вітчизняну війну й сучасних телекартинок. Що війна для більшості юних одеситів - романтична легенда давно минулих днів, добре видно також на малюнку олівцем, який навіює асоціації зі Сталінградською битвою, 13-річної Аліни Бурдейни (гімназія №1). А ось на малюнку 12-річного Андрія Шемета (гімназія №1) зображений танк ИС-3 (Йосип Сталін). У серійне виробництво цей танк був запущений наприкінці Другої світової війни і в боях узяти участі не встиг, але чомусь саме його в радянські часи любили ставити на постаментах.

Кілька одеських малюнків більше наближені до сьогодення - писанки у 12-річної Єви Рудь, що їх дівчатка у вишиванках вручають солдатам без жодних розпізнавальних знаків; танк із українським прапором, зелений чоловік і напис "Мій захисник" в 11-річного Олександра Кибальника (схожі листи-малюнки солдатам можна побачити в усіх українських бліндажах на лінії фронту). Коровай, що його вручають мама й донька льотчикам, на одному з яких - шолом зразка 1938 р., - на малюнку 11-річної Ангеліни Гажій. Війна від цих дітей далека. Нинішня - не їхня війна.

І лише від вогню палаючого будинку (тема, близька одеситам), убитих лелек (символ миру й домівки) та кинутої дитячої іграшки на малюнку 15-річної Марини Атрохової - мороз по шкірі. І сліз не стримати. За всіх. Лелечат.

Війна в очах дітей із Харкова в нашому проекті відбилася трохи специфічно - малюнками вихованців Навчально-виховного комплексу ім В.Короленка для слабозорих дітей, які, втім, гостро відчувають.

Вадим, 10 років. Обидва видавлені малюнки відображають реальність, що найбільше хвилює дітей сьогодні, - зброя, люди зі зброєю, танк. Бачать діти війну чи ні - не важливо. Війна розкриває найбільш глибинні пласти переживань - агресія зовнішнього світу, втрата близьких, майбутнього, тривога, невизначеність, безпомічність, страх…

На малюнку 11-річного Вадима -два танки в горах як відображення протистояння. Хлопчик не маркує танків якимись розпізнавальними знаками "хороший-поганий, свій-чужий". Тобто він не бачить ні ворогів, ні зло, а просто реагує на факт війни як агресії, протистояння. Тим часом місце подій - гори. Швидше за все, Вадим просто дофантазував красиві місця до символу війни. А може, Крим?

Малюнок 12-річної Насті - символ дитячого сприйняття чорно-білої війни і яскравого мирного життя. Війна - завмирання, мир - можливість жити яскравими барвами, де є родина, любов і радість.

Перекинутий танк - символ перемоги над війною.

Дитяча відповідь на агресію і нав'язування подій ззовні - у малюнку 13-річного Кирила. Один чоловік простягає іншому зброю, бажаючи, щоб той став на його місце й теж став агресором. Зброя і війна - як нав'язування. І чоловік, незважаючи ні на що, намагається залишитися собою й відмовитися. Люди промальовані без облич та розпізнавальних знаків, просто фігурами, що також означає безликість перед пропагандою, агресією і насадженням чужої волі ззовні. Це - хвилі війни, які докочуються до дітей з екранів телевізорів, із розповідей дорослих.

Війна за мою Україну

У "воєнних" малюнках киян і львів'ян немає ні героїв УПА, ні радянських ветеранів. Для цих дітей війна - це сьогодні, але там. Вона - в телекартинках, у розповідях дорослих, у тривозі мами, яка переживає за тата, що пішов добровольцем або мобілізований захищати Україну. Тривога передається дітям. Відмітна риса цих малюнків у тому, що в них завжди тільки одна сторона, одні герої - як правило, виражено проукраїнські. На малюнках дітей із Західної України майже ніколи немає ворога (на київських є). Переживання іншої сторони цим дітям далекі, як і ненависть до неї. Малюнки добре продумані та промальовані. У них смуток, символізм і така собі абстрактність. Діти не перебирають на себе війну. Вони знають про неї опосередковано. Вони мріють про мир, щоб їхні батьки, сусіди, родичі друзів швидше повернулася додому.

Анастасія, 11 років, НВК "Школа-гімназія "Сихівська", м. Львів. Більшість дорослих українців у відламаній гілці зразу побачать Схід України. Однак трактування психолога, яке підтверджує розповідь дівчинки нижче, свідчить про інше: "Настя не сильно перебирає війну на себе. На малюнку показано віру в могутність, життєздатність людей та країни. І лише невелика суха гілка - загиблі герої - помирає".

Розповідь Анастасії

"Герої помирають

Ми часто вживаємо слово "герой" у повсякденному житті: "герой казки", "герой дня", "героїчний учинок". Але ми рідко замислюємося - хто такі герої.

Герої ніколи не готуються до героїчних учинків. Героями часто стають випадково, інколи це просто "прикра" необхідність.

Справжніх героїв небагато. Про них пишуть книжки і співають пісні. Про героїв довго пам'ятають люди й переказують дітям.

Через війну на Сході України у нас багато справжніх героїв, які віддали найцінніше, що в них було, - життя: за Батьківщину, за друзів, за сім'ю, за дітей, за мене, за тебе.

Але я дуже хочу, щоб в Україні скінчилася війна і люди не мусили "ставати героями", а мали б можливість жити, ставати батьками, будувати свою країну".

Фіналісти конкурсу дитячих малюнків на тему "Так чудово виглядає мир!" у рамках проекту "Мій тато захищає Україну", що проходив у Львові, свої роботи описали самі.

Діана Кухтій, 12 років: "У художню школу я не ходжу. На моєму малюнку зображені події Майдану і дівчинка, яка молиться за країну. Вона плаче на Майдані й хоче миру, щоб цього не було. Ось так я зобразила війну. Чому Майдан? Бо цей початок війни. Всі знали, що так буде.

Про війну я дізнаюся від тата. Він водій-механік в АТО. Скоро вже рік, як він там. За весь цей час він повертався додому в лютому, тільки на місяць.

У мене є молодша сестричка. Їй 10 років. Тата немає поруч. Щодня - на нервах. Ми хвилюємося й молимося за тата, бо кожна секунда може бути останньою.

Буквально мій тато нічого мені не каже. Бо не хоче, щоб я засмучувалася. Не хоче мене розчаровувати. Я думаю, що війна…. Я не можу пояснити, що таке війна. Ну… ми захищаємо свою країну, а хтось хоче забрати її волю силою - зброєю, можна сказати".

9-річний Дмитро Забавський дізнається про війну від товаришів і з новин. Свій малюнок він назвав: "Україно, до перемоги!", або, як було в першому варіанті, - "ЗСУ - гарант національної безпеки".

Каріна Дехтяр, 12 років: "Своїм малюнком я хотіла зробити Україну веселішою. Незважаючи ні на що, є любов. У воїна є хтось, хто його чекає. На малюнку військовий повернувся зі Сходу додому. Внизу від прапора йде полум'я, бо Україна - у вогні.

Про війну я дізнаюся з телевізора. І від тата. Він прикордонник. Три місяці служив на Харківщині. Вдома було дуже невесело. Ми страшно хвилювалися.

Війна закінчиться. Не знаю, коли. Навіть мій тато не знає. Але сьогодні війна дуже страшна".

Христина Дехтяр, 12 років. "Було завдання намалювати війну. Я намалювала її кінець - ми переможці. Я хотіла, щоб було весело, не так сумно. Тому намалювала мир. На малюнку - дівчинка-українка. На прапорі - теж люди. Це тато повернувся додому з перемогою, а мама зі своєю дитиною радіє. Ще на прапорі - сонце. Дерева й соняшники біля дівчини - символ того, що Україна розцвітає.

Коли тато служив, то я дуже хотіла, щоб він повернувся швидше. Хотіла, щоб, коли він приїде, була перемога".

Малюнок 12-річної Софії Куліш називається "Українська армія очима дітей".

Христина Ставкова, 12 років: "Я дізнаюся про війну з новин, читаю газети. В АТО з моїх рідних ніхто не служить.

Мій малюнок - у патріотичних кольорах. Синій і жовтий - кольору прапора. Судно, танк і літак - це морські, сухопутні й повітряні ЗСУ. Білий голуб - символ того, що наша армія мирна і створена для захисту мирного населення. Своїм малюнком я хотіла сказати, що наша Україна - єдина. Я вірю, що ми переможемо цю війну".

Ганна Смілка, 10 років (Дитяча школа народних мистецтв). У вихідні відвідує катехизисний центр при церкві Різдва Пресвятої Богородиці. Про війну говорить: "Нехай стріляють… Треба молитися за них, тоді перестануть. Росіяни не розуміють, що роблять. Їх Бог покарає. А наші, якщо захищаються, - дають здачі. І немає в тому гріха.

На малюнку - осінь. У той день я думала про те, хто переможе".

Марта Старовецька, 8 років (Дитяча школа народних мистецтв). Мама - медсестра, тато - водій. Є молодший брат (2,5 року). Про війну говорить так: "Росіяни - наш найбільший ворог. Вони не розуміють, що роблять погано. Україна - велика, гарна і сильна. Бог їй допоможе".

Малюнок "Україна сьогодні" - графіка, виконана маркерами різної товщини. У центрі картини - велика постать дівчини, символу України. Навколо діти. Тримаючись за руки, вони моляться за мир в Україні, яка оточена літаками й танками.

Київ, на жаль, представлений усього двома малюнками учнів 5 класу гімназії ім.П.Тичини №191. 11-річна Христина Рвачова, як видно з малюнка, знає про війну, але вона для неї абстрактна - ліс, перехресний вогонь між солдатами без розпізнавальних знаків, чи то кулемети, чи то гармати. Малюнок 11-річної Єлизавети Балашової більш конкретний - танк із російським прапором, мати, що оплакує українського солдата, напис "Stop Russia!"

* * *

Ми не отримали однозначних відповідей на всі свої запитання. Але відчули різницю й чітко зрозуміли одне: анітрохи не менш важливою проблемою, ніж відмінність у поглядах батьків на витоки цієї війни, є те, що в душах обпалених нею дітей поселився страх. Коли з їхніх міст піде війна, ці діти знову радітимуть життю, як і всі інші. Але, незважаючи на активну допомогу психологів (яку, на жаль, із багатьох причин отримають далеко не всі діти, котрі її потребують) у поверненні до нормального життя, страх цей усе-таки впустив своє насіння. Він вплинув на світовідчуття, на шкалу цінностей дітей - на те, що важливо, а що ні. І картинка буде іншою, ніж у дітей, які знають про війну лише з розповідей та телекартинок. Залікований, розірваний на клаптики, спалений і глибоко закопаний у землю з допомогою страшних малюнків, цей страх, на жаль, за певних умов може дати найнесподіваніші сходи. Діти війни ставлять запитання, на які інколи дуже важко відповісти. Наприклад, такі, як шестирічна Віка з-під Дебальцевого поставила волонтерові з Києва: "Коли стріляли, я ховалася в підвалі. А ти де?" - "Ніде. У моєму місті не стріляли". - "Чому?!!"

І ми мусимо бути готовими відповісти на всі їхні складні запитання…

Алла Котляр

Редакція дякує за допомогу в проекті:

- Фонду Р.Ахметова "Розвиток України": керівнику програм і проектів Д.Касьянову; менеджерові проекту "Психологічна допомога дітям" Гуманітарного штабу "Допоможемо" І.Синельник; координатору Психологічної служби А.Лук'янчук; психологам, які співпрацюють із фондом, - А.Антоновій, Т.Асланян, С.Господинюк, А.Кіріяк, Л.Кабаченко, Є.Логвиненко, С.Лисициній, Є.Мурзі, Т.Малій - за малюнки, зібрані в Донецьку, Слов'янську, Макіївці, Горлівці, Луганську, Краматорську, Маріуполі, та коментарі до них;

- голові Одеської обласної групи медіації І.Терещенко, вчителям В.Мугиновій (гімназія №7) і А.Григор'євій (гімназія №1) у м.Одеса;

- О.Загакайло; голові правління ГО "Девелопмент фаундейшн" М.Пивоваренку; організаційному комітетові Центру психологічного відновлення "Сильні духом"; керівнику художнього гуртка "Художник і соціонік" Р.Садовій; викладачам Дитячої школи народних мистецтв І.Заблоцькому та Ю.Луцишин у м.Львові);

- учителю гімназії №191 Л.Кухар у м.Києві; - президенту ХОБФ "Конференція св. Вінцента де Поля" О.Поповій і педагогу навчально-виховного комплексу ім.В.Короленка для слабозорих дітей Н.Кубанській у м.Харкові.