Вітчизняна війна у фунтах стерлінгів

«Отколь оную сумму взять?»

Гроші — одне з найкращих досягнень людства. Навіть винахід колеса не зрівняється з відкриттям воістину фундаментальним: для загального процвітання необхідний загальний еквівалент! І за заклики створити суспільство без грошей слід притягувати до кримінальної відповідальності. Тому що його головним регулятором автоматично стане саме насильство. А оскільки без грошей обов’язково дійде до тоталітаризму, то й насильство буде тотальним.

Гроші необхідні, тому їх винаходили скрізь і всюди, у тій чи іншій формі, можна навіть сказати, що розвиток грошових відносин — найшвидший і найприродніший спосіб досягнення світлого майбутнього. Гроші демократичні за своєю природою. Тому в авторитарному суспільстві з ними виникають проблеми.

Не в тому сенсі, що їх завжди бракує. Хоча так — деспотіям завжди бракує коштів. З одного боку, їхня надмірна значимість не до вподоби абсолютним володарям, і вони всіма способами борються з необхідністю платити, намагаючись «повелівати» задарма, так би мовити. Що в результаті обходиться суспільству дуже дорого. З іншого — зовсім без грошей обійтися не можуть навіть диктатури. До чого вже лютими і послідовними були більшовики, але і їм довелося колінкувати перед капіталом і рятувати свою владу НЕПом, тобто фінансовим важелем.

Або візьмімо фінал правління їхнього предтечі Петра I, котрий на триста років визначив майбутнє Росії. Він так закрутив гайки державного механізму, що й нині не розкрутиш — заіржавіли намертво. Великий цар начебто домігся всього, чого хотів, — і регулярну імперію побудував, і гідний її флот, і навіть вікно в Європу прорубав (дверей відчиняти він і не збирався). От тільки одне ніяк йому не давалося — бездефіцитний бюджет. Грошей у скарбниці часом не було взагалі! Тобто абсолютно.

Наприкінці «славних» днів Петра, попри непомірне зростання податків, псування монети й велику ощадливість царя, фінансові справи дійшли до настільки незадовільного стану, що в лютому 1723 року було видано указ: «для настоящей нужды в деньгах давать приказным людям и им подобным в жалованье вместо денег — сибирскими и прочими казенными товарами… когда придет какая нужда в деньгах, на дело необходимое, искать способу отколь оную сумму взять; а когда никакого способу не найдется, тогда разложить оную сумму на всех чинов Государства, которые жалованье получают (кроме иностранцев, мастеровых и нижних воинских чинов)… дабы никто особливо не был обижен, но общее бы лишение для той нужды все понесли»...

Отак! Але, попри всі старання, грошей бракувало, як, утім, і хліба — петрівські реформи дуже підірвали сільське господарство започаткованої імперії. Вже через місяць після виходу цього указу наказано було також «вычесть из жалованья у всех служащих четвертую часть, удержать хлебное жалованье, давать половинные рационы генералитету и офицерам…».

Як бачите, завершувалися дні Петра не так уже й славно. І це стало традицією. Сумну фінансову спадщину залишав кожен самодержець, окрім хіба що дбайливого Олександра III. Тому доводилося вдаватися до позик і субсидій. І якщо з позиками все зрозуміло, це звичайний фінансовий інструмент, з яким мав справу у своєму житті майже кожен, то на що отримували субсидії, кошти безповоротні? Як правило, ними оплачували військову доблесть. Або «гарматне м’ясо», тут уже все залежить від точки зору.

Російський багнет — напрокат

До Катерини II позик Росії ніхто не давав — країна не викликала довіри. Тому й шукали субсидій. Так, 1747 року зобов’язалися за гроші виставити армійський корпус для захисту ганноверських володінь короля Великобританії Георга II. Поява росіян на Рейні прискорила укладання 30 квітня 1748 року Аахенського миру, яким завершилася війна за австрійську спадщину. 1755 року канцлер Бестужев уклав із послом Вільямсом «субсидну конвенцію», за якою зобов’язалися тримати на ліфляндському кордоні 55 тисяч військ і 40—50 галер. А ще за 500 тис. фунтів стерлінгів одноразово плюс 100 тисяч щорічно послати в Європу армію в 80 тисяч багнетів. «Залізний канцлер» Отто фон Бісмарк якось зауважив, трохи грубо, але слушно: «Політика Англії завжди полягала в тому, щоб знайти такого дурня в Європі, котрий своїми боками захищав би англійські інтереси».

Традиція заробляти на життя списом і шпагою стара як світ. Згадаймо давньогрецьких гоплітів, варягів, італійських найманців (звідси й італійське слово condotta — контракт про наймання на військову службу), всепереможних швейцарців, а також німецьких ландскнехтів. Особливо широко використовували найманців під час першого загальноєвропейського конфлікту — Тридцятирічної війни (1618—1648). Насамперед знаменитий генералісимус, командувач імперської армії Альбрехт фон Валленштайн. Десятки тисяч наших запорізьких козаків у цій війні також узяли дуже дієву участь. Причому обслуговували найчастіше інтереси різних сторін конфлікту — вони воювали в Чехії, Моравії, Словаччині, Сілезії, Лотарингії, Фландрії...

Вже у XVIII столітті лідером серед держав, які використовували найманців, стала Великобританія. Острівне положення, як і її «дерев’яні стіни» — борти військових кораблів, позбавляли від тягаря утримання серйозної регулярної армії. А широкомасштабна торгівля приносила величезні кошти в скарбницю. Відомо, що з повсталими американськими колоніями британці воювали здебільшого «руками» солдатів, проданих ландграфом Гессен-Кассельським Фрідріхом II (це були уродженці не лише Гессен-Касселю, а й Нассау, Вальдеку, Брауншвейгу...). Їх число доходило до 30 тисяч. Тільки 17 тисяч із них повернулися в Німеччину, до п’яти тисяч залишилися в США, але більш як шість тисяч кондотьєрів загинули, переважно від хвороб. Оплата здійснювалася «кривавим доларом», або штернталером ландграфства Гессен-Кассель. Монету карбували в 1776—1779 роках, і вона стала значно більшим раритетом у Європі, ніж у США.

Дедалі частіше практикувалося найманство і на державному рівні — оренда корпусів і цілих армій! От і війни з Наполеоном оплачувала Великобританія. Згідно з англо-російським договором від 29 грудня 1798 року на британські субсидії — у 225 тисяч фунтів стерлінгів одразу і щомісячні внески по 75 тисяч — імператор Павло I зобов’язався відправити проти Франції 45-тисячний корпус Римського-Корсакова. Умов договору, однак, дотриматися не вдалося, і в корпусі ніколи не було більш як 35 тис. осіб облікового складу. Тому «английское правительство полагало учинить расчет с удержанием той суммы, которая причитается к вычету, ссылаясь на обещание государя получать субсидии на то число войск, которое действительно будет налицо». Павло I «пробачив» британцям і, «не приступая к расчету, определил все оные деньги (тобто недоплачені субсидії в кількості 463 тисяч фунтів стерлінгів. — Ред.) на заплату здешних долгов в Голландии…». Інцидент урегулювали лише за імператора Олександра I.

Мало того, під тиском Англії головнокомандувачем об’єднаних австро-російських військ під час Італійської кампанії було призначено опального Олександра Суворова! Тож даремно Олександр Васильович гудив Британію, мовляв, «англичанка гадит», — саме вона організувала й оплатила його лебедину воєнну пісню!

На такий висновок наштовхує один із листів Суворова до графа С.Воронцова, російського посла в Лондоні. Говорячи про «патріотичну участь» Воронцова в призначенні його, Суворова, головнокомандувачем, він пише: «не могу я описать ощутительную признательность к оказываемому благоволению Его Великобританского Величества в избрании моем на предлежащий мне трудный подвиг».

Навіть після невдач Швейцарського походу Суворов мріяв про Париж! Він радився із цього приводу з англійським уповноваженим Вікгамом і передав йому досить докладні пропозиції щодо наступу на Францію з боку Італії. Лондонський кабінет схвалив план Суворова, повідомив його у Відень і Петербург як свою власну пропозицію, зголосився давати субсидію на російську армію в 80 тисяч багнетів, аби вона перебувала під начальством Суворова. Але 27 грудня 1799 року генералісимусу було відправлено рескрипт Павла I: «обстоятельства требуют возвращения армии в свои границы, ибо виды венские те же, а во Франции перемена (Бонапарт повалив Директорію і став Першим консулом. — Ю.К.), которой оборота терпеливо и не изнуряя себя мне ожидать должно; ...идите домой немедленно».

Так і йшла відтоді російська політика — зигзагами, від Бонапарта до Альбіону й назад. Наполеон бив, Альбіон платив. Він заплатив 1805 року — і Росія знову вступила у війну. Результат відомий — страшний розгром під Аустерліцем. Але боротьба затягувалася, і 1806 р. постало питання про додаткову субсидію в
1 млн. фунтів стерлінгів. Усе ж зупинити Бонапарта російські війська не змогли, і тому розчарований Лондон вирішив половину суми надати на позиковій основі, та ще й в ув’язці із продовженням невигідного для Росії торгового договору 1797 року. До того ж гроші з Англії йшли морем тільки в навігацію, тому субсидії за листопад-грудень 1805 року і частково за 1806—1807 рр. так і не надійшли.

Ці затримки і дуже тяжка поразка 14 червня 1807 року під Фрідландом (після ще більш кривавої «нічиєї» під Прейсиш-Ейлау) змусили Олександра I піти вже 8 липня на підписання Тільзітського миру і долучитися до континентальної блокади, яка суперечила російським торговим інтересам. Закордонний товарообіг упав удвічі, настільки ж подешевшав російський експорт, а імпорт подорожчав іще дужче. Країна чаю та самоварів залишилася без цукру! І без грошей — їх стало забагато. Нестримне друкування асигнацій призвело до їхнього стрімкого знецінення. Саме життя змусило Росію порушувати й обходити норми континентальної блокади, попри жахливий страх перед Наполеоном, і ставити того перед важким вибором…

Бонапарт зробив його, перейшовши 22 червня 1812 року Німан.

Перший ленд-ліз

Гроза 1812 року сильно вдарила по військовій промисловості Росії — на зиму вже нічим було озброювати новобранців. Не кажучи про те, що тульські рушниці були далеко не найкращими в Європі. Тоді й почалася історія англійських ленд-лізів, яка не закінчилася і в XXI столітті. Усього у 1812—1814 рр. Росія отримала з Великобританії понад 225 тисяч рушниць. Їх поставляли і на флот, тому що, приміром, на кораблі «Три святителі» із призначених за штатом 493 рушниць придатних було всього 293.

Що стосується субсидій, то вже 1812 року британський парламент виділив 200 тис. фунтів стерлінгів на допомогу жителям спаленої Москви (російський уряд, утім, переспрямував гроші на військові потреби), а загальний обсяг платежів за 1813—1815 рр. склав колосальну цифру — майже 6 млн. фунтів стерлінгів сріблом! Це приблизно 165 млн. рублів асигнаціями за курсом тих років. За звітом графа Єгора Канкріна, поданим імператору Олександру I по закінченні війни з Наполеоном, весь військовий бюджет Росії становив 155—157 млн. рублів. До речі, нечастий випадок у світовій практиці — цей генерал-інтендант діючої російської армії (родом із того ж таки Гессен-Касселю!) без вагань, жорстко боровся з найменшими проявами розкрадань і хабарництва. Але хай там як — виходить, що підступний Альбіон, настільки не любимий російськими патріотами, значною мірою субсидував Вітчизняну війну...

Мало того, у найтяжчі часи 1812 року ходили чутки, що Росію врятують британські війська! Був навіть випадок, що французів, які входили в Москву, зустрічали хлібом-сіллю: «Ви англійці?». Про це свідчать нотатки Адама Глушковського, служителя Новодівочого монастиря Семена Климича, московського столяра Івана Антоновича Адлера...

Михайло Кутузов, вигнавши противника з меж імперії і повернувши Польщу, далі до Німеччини вирушати не хотів. Він писав, що звідти «повернемося з у кров побитими рилами». Чому? Невже не розумів, що ворога треба добивати, інакше всі зусилля можуть піти прахом? Не варто недооцінювати досвідченого полководця і блискучого дипломата, усе він розумів. У тому числі й те, що поки Прусія і Австрія є нехай і ненадійними, але союзниками Наполеона, вторгнення в Європу вкрай ризиковане. А також те, що для війни там, де за все треба платити, просто немає грошей. Не імперських асигнацій, а справжніх, конвертованих талерів, гульденів, фунтів стерлінгів тощо: «В 1813 г. в виду выступления российских войск заграницу оказалась сильная нужда в звонкой монете. Ее могло потребоваться золотом и серебром до 14?500?000 руб., тогда как в Казначействе имелось лишь 4 м. руб. монетою, да с заводов ожидали 1 миллион».

Час спливав, 16 квітня 1813 року Михайло Кутузов помер, наступальний ентузіазм згас, французи перехопили ініціативу. І з Францією навіть уклали перемир’я — Наполеон потім вважав його своєю найбільшою помилкою. Але в середині червня 1813 року Великобританія зробила рішучі кроки. Лондон зобов’язався підтримати Росію і Прусію значними субсидіями. 22 червня Швеція вступила в антифранцузьку коаліцію, виторгувавши собі Норвегію, що належала вірному союзникові Наполеона Данії. А 12 серпня й Австрійська імперія, котра жадала реваншу за недавні поразки, офіційно перейшла на бік коаліції.

Згідно з конвенцією від 3 (15) червня і 18 (30) вересня, Великобританія зобов’язалася платити по 20 фунтів стерлінгів за російського солдата. І 1813 року Росія отримала 2 млн. фунтів стерлінгів — на стотисячну армію! За великим рахунком, чи не на англійські гроші російська армія ввійшла в Париж 1814 року? Ось як треба вести вітчизняні війни!

Як винагороду Росії за участь її у відновленні європейського миру англійський і нідерландський уряди погодилися взяти на себе сплату частини її голландського боргу. Результатом подальшої угоди була конвенція 7 (19) травня 1815 р., в силу якої: «Его Величество король Нидерландский принимает на себя обязанность заплатить часть капитала и невыплаченных по 1 января 1816 г. процентов тех сумм, кои заняты Россиею в Голландии…
25 милл. обыкновенных голландских гульденов… А Его Величество король соединенного королевства Великобритании и Ирландии принимает со своей стороны обязанность предложить своему парламенту о доставлении ему средств для уплаты таковой же части оного долга…».

Ленд-ліз триває…

Погодьтеся, цікаво іноді подивити на історію не крізь сторінки шкільних підручників та шори ура-патріотизму, а через об’єктивні окуляри нуднуватого на перший погляд фінансового аналізу. Ще цікавіше те, що й нині, через два століття після Вітчизняної війни 1812 року, оплаченої фунтами стерлінгів, ленд-ліз триває! У формі дуже значної фінансової та матеріальної допомоги з боку Англії та інших західних країн, спрямованої на утилізацію списаних російських ядерних підводних човнів і колосальних запасів бойових отруйних речовин, а також очищення радіоактивно заражених територій, переробку збройового плутонію та посилення контролю над ядерними об’єктами. А Росія в другому десятиріччі століття 21-го вже на заощаджені таким чином мільярди будує нові ядерні субмарини!