ВІТАЛІЙ ФЕДОРЧУК: «Я НІКОЛИ НЕ СОРОМИВСЯ СВОЄЇ СЛУЖБИ В КДБ»

Могутня у минулому людина, яка обіймала посаду голови КДБ СРСР, наш земляк Віталій Федорчук сьогодні живе самотньо. Останні десять років минулого століття виявилися для нього трагічними. Спочатку загинув син. Горе підкосило дружину. А 1994 року не стало й дочки. Спосіб життя у Віталія Васильовича майже спартанський. Один раз на тиждень до нього приїжджає онука, допомагає приготувати їжу. Всі інші справи з самообслуговування у свої 82 роки він веде сам. Звичайно, тяжкий інсульт підірвав його здоров’я. Та могутній організм витримав. Усе, що було раніше, пам’ятає до найменших подробиць.

Проте кадровий контррозвідник Федорчук рідко дає інтерв’ю. І все ж крапля камінь точить. Після кількох зустрічей у його московській квартирі на Воробйових горах мені вдалося схилити Федорчука до розмови.

Спілкуючись із колишнім шефом Комітету держбезпеки, я неодноразово мав нагоду переконатися в тому, що це людина з цільним характером і непорушними поглядами. Яких би поглядів хто сьогодні не був, він не зможе заперечити головного — Федорчук не вихляє, не підлаштовується під кон’юнктуру, не прагне сподобатися «і нашим, і вашим». Син свого часу, він чесно служив Радянській державі й досі береже вірність раз і назавжди даній присязі.

— Віталію Васильовичу, вже десять років минуло від серпня 1991 року. Саме в ті три серпневі дні фактично вирішилася доля Радянського Союзу — країни, що протягом багатьох десятиліть була однією з провідних держав світу. Як ви особисто сприйняли те, що відбувалося десять років тому? І що думаєте про ці події сьогодні?

— Запитання непросте. На той час я вже кілька років не працював, дуже хворів і за всім, що тоді коїлося, міг лише спостерігати збоку. Скажу прямо, у тих подіях для мене й сьогодні залишається чимало незрозумілого. Одне, втім, безперечно: Горбачов зі своєю перебудовою довів країну до ручки, і, звичайно, його слід було знімати. Жаль, що не вдалося цього зробити.

— А ось ваш колишній колега, теж наш земляк, нині покійний Володимир Семичастний, з яким мені також довелося розмовляти на цю тему, дав досить різку оцінку не лише Горбачову, а й членам ГКЧП. Він вважав, що так звані «путчисти» просто зганьбилися, оскільки, маючи у своєму розпорядженні армію, КДБ, МВС, реальні важелі влади, не змогли навести в країні лад. «Вони все прос...ли», — сказав без викрутасів Володимир Юхимович.

— Ну що ж, правильно сказав...

— До речі, про КДБ. Провал ГКЧП, який зіграв фатальну роль в історії Радянської держави, мав украй сумні наслідки і для Комітету держбезпеки. Ще донедавна могутня та грізна організація була розгромлена буквально упродовж лічених тижнів. При цьому на радянські спецслужби було вилито цілий ківш усіляких викриттів та обвинувачень. Не дивно, що в багатьох наших співвітчизників склалося уявлення про КДБ як про якогось монстра, який тримав всіх у кліщах страху. На ваш погляд, чи правомірно зводити роботу органів виключно до репресій, таборів, «порушень прав людини?

— Це дуже примітивна точка зору. Гадаю, ті, хто давав такі оцінки роботі КДБ, робили це через недомисел або, швидше за все, з корисливих мотивів. Насправді жодна держава, яка себе шанує, не може обійтися без сильної розвідки та контррозвідки.

Особисто я ніколи не соромився своєї служби в КДБ. І тепер не соромлюся.

— А як ви потрапили до цього відомства? Точніше, скажемо так: які були передумови вибору нелегкої, тричі обпльованої сьогодні професії чекіста?

— Та жодних особливих передумов не існувало. Народився я на Житомирщині в багатодітній селянській родині. Шестеро в матері нас було! Батько вважався середняком. По закінченні семирічки я вирушив до Ружина, влаштувався на роботу в районну газету. І хто знає, може, став би професійним журналістом, якби не трапився мені редактор зі стервозним характером. Я не витримав — ляснув дверима й поїхав до Києва. Вступив в училище зв’язку імені Калініна. По закінченні училища, 1939 року, мене і взяли до органів держбезпеки. Невдовзі було мене призначено заступником начальника особливого відділу дивізії. З дивізією потрапив на Халхін-Гол, де отримав своє перше бойове хрещення.

З початком війни нашу дивізію перекинули під Москву. Звільнили Дорохово, потім Можайськ. Мене ж у березні сорок другого призначили начальником особливого відділу танкової бригади. Отримали ми американські танки — ой і погані були ці танки! Втратили їх швидко. Ну, от, повоювали ми на Калінінському, потім на Західному фронті. Потім бригаду переформували, наново укомплектували технікою і послали на Кубань брати участь у визволенні Краснодара. Відігнали звідти німців і пішли далі.

1943 року я став заступником начальника особливого відділу Ярославльського гарнізону. Сидіти довелося не стільки в Ярославлі, скільки в лісі. Там тоді йшла радіогра з німецькою розвідкою, клопоту ми їм завдали чимало. Регулярно запускали «дезу», а німці знімали з фронтів свої резерви й спрямовували їх на вказані нами ділянки.

Через кілька місяців знову Калінінський фронт, потім служба в Московському військовому окрузі. Після війни мене послали до Австрії — у Центральну групу військ. Попрацювати там довелося активно. Нацистів в Австрії підтримували багато людей, чимало австрійців служило в СС та СД. Не одного військового злочинця ми тоді виловили.

— Як і в більшості фронтовиків, у вашому воєнному минулому напевно є особливо пам’ятні зустрічі, епізоди...

— Так, у різні ситуації потрапляв. На те й війна. Що, звичайно, міцно вкарбувалося в пам’ять — це зустрічі з Жуковим. З ним ми ще по Монголії були знайомі. Щоправда, перша наша зустріч для мене була малоприємною. Сталася вона під час дивізійної партконференції. За кілька днів до цього зі мною трапився прикрий випадок: рубав я одного разу дрова, сосна була мокра, ну й дав собі сокирою по нозі. Дуже поранився. Нога, природно, розпухла, і на конференцію довелося вирушити у валянках. Жуков не терпів, якщо хтось взував валянки. Якщо когось із військових бачив у валянках — страшенно лаявся. А тут мені щойно надали звання лейтенанта (до речі, лейтенант держбезпеки на ті часи прирівнювався до армійського капітана). І обмундирування видали нове, ще без знаків розпізнавання.

І ось у перерві конференції біжить до мене начальник політвідділу: «Тебе комкор викликає». Заходжу я до Жукова. Не встиг відрекомендуватися, він на мене як накинеться: «Ти в якому вигляді на партконференцію прийшов? Що ти собі дозволяєш? Я тут за дисципліну борюся, а ти...» Загалом, обматюкав добряче. Я кажу: «У мене нога розпухла». — «Хворий — гайда до госпіталю. А чому немає знаків розпізнавання?» — «Та, — відповідаю, — шпал ніде не можу знайти, форму тільки-но видали». Він знову лаятися, а потім заявляє: «Геть з-перед моїх очей, пуття з тебе однак не буде». Я пішов.

Наступного дня знову мене викликає. Ну, тут уже я взув чоботи, зціпивши зуби, і форму стару з трьома квадратами. Являюсь. А Жуков задоволений: «О, зовсім інша річ! Виявляється, ти теж можеш бути людиною, якщо захочеш». І далі в нас пішла нормальна розмова. Пам’ятаю, у мене тоді було питання до Жукова щодо одного командира полку, у недалекому минулому комвзводу. Він відзначився під час боїв на Халхін-Голі, нагороджений Зіркою Героя, а тепер отримав у командування цілий полк. «А що ти пропонуєш?» — запитав Жуков. «Він же молодий, — відповідаю, — йому вчитися треба. Рано йому давати в підпорядкування полк». — «От, правильно мислиш, молодець. Пошлемо його на навчання».

Ще раз я з Жуковим зустрівся під час війни. Коли 1941 року нашу дивізію перекинули під Москву, я поїхав представитися в Особливий відділ фронту. Там довідався, що командуючий зараз на місці. А в нас була серйозна проблема: командир дивізії слабкий, ніякий. Коротше, вирішив я йти до Жукова. Він прийняв одразу: всіх попросив із кабінету, посадив мене, розпитав докладно про дивізію. Я йому все розповів, доповів, що дивізія перебуває у повній бойовій готовності, воюватиме добре, але командира дивізії треба замінити. І пояснив чому. Жуков одразу дав наказ, і не встиг я ще повернутися назад, як до нашої дивізії прибув новий командир.

Більше на фронті я з Жуковим не зустрічався; інколи розмовляв із ним по телефону. Загалом я Жукова дуже високо ціную. Хоча він характером грубуватий і підлеглих не щадив, але справу свою знав і воював добре.

— Велика частина вашого життя вже в післявоєнний період пов’язана з Україною. Як ви знову потрапили до Києва?

— Це сталося в 70-ті роки. Після повернення з Німеччини мене призначили начальником 3-го Головного управління КДБ СРСР (військова контррозвідка). Замикався я на Цвигуна — був такий заступник в Андропова, він 1982 року застрелився. Семен Кузьмич, слід сказати, більше займався літературою, ніж своїми прямими обов’язками, — пописував книжки та сценарії до фільмів. У мене щодня доповіді, термінові справи, то НП, то ще щось, а йому і трава не рости. Промучився я так майже рік і пішов до Андропова. «Куди завгодно мене переведіть, тільки подалі звідси», — сказав тоді йому. І ось через пару місяців я очолив Комітет держбезпеки України. У Києві я пропрацював дванадцять років, аж до травня 1982. Товариші досі мене згадують.

— Нещодавно українська громадськість була схвильована трагедією, що сталася в Одесі, — маю на увазі вбивство начальника відділу боротьби з корупцією обласного управління СБУ полковника (!) Євгена Задорожного. Компетентні органи не сумніваються, що вбивство це — замовне. Однак убивцю поки що не знайдено, і не виключено, що цей злочин, як і чимало інших «гучних справ», — хоч у Росії, хоч у нас — залишиться нерозкритим. Чи було можливе таке при вас?

— Відповідаю однозначно — ні. За всі дванадцять років мого перебування на посту голови КДБ України я не знаю жодного такого випадку. А якби раптом із кимось із наших співробітників і сталася трагедія, заявляю з усією відповідальністю: ми б злочинців з-під землі дістали.

— У КДБ були довгі руки?

— Саме так. Та й порядку в державі було більше, ніж тепер. А нині, ви тільки гляньте, скільки всякого непотребу повилазило! Зовсім знахабніли — бачать, що в спецслужб сили не ті, що колись.

Втім, у співробітника держбезпеки тоді голова ні про що не боліла. Це була шанована в суспільстві людина, захищена державою не лише фізично, а й морально та соціально. Пам’ятаю, як, очоливши КДБ УРСР, я наштовхнувся на проблему поліпшення побутових умов співробітників. Не було потрібної кількості приміщень для роботи й житла. Черга на квартири налічувала 1300 чоловік. Треба віддати належне колишнім керівникам республіки. Щербицький високо цінував і підтримував органи держбезпеки. Допомагав і голова Ради міністрів Ляшко. Спільними зусиллями було створено потужний будівельний підрозділ. В результаті напруженої праці замість одного будинку, який був, побудували на Володимирській цілий квартал, до того ж півтора десятка житлових будинків, дитячий комбінат, піонертабір, створили дачні місця. Коли я виїжджав до Москви, замість житлової черги в КДБ України залишилося 60 резервних квартир.

— Ви згадали про Щербицького. Довелося вам до нього працювати й при Шелесті. Ці два керівники залишили помітний слід в українській історії. Що б ви могли про них сказати?

— Ну, про Щербицького збереглися найкращі спогади. Я його щиро шанував. А ось із Шелестом стосунки не склалися. Дуже амбіційною був людиною і заодно малокультурною, обмеженою. Жодних інших думок, крім власних, не визнавав, любив діяти самоправно. Не подобалося йому, певне, й те, що мене в Україну прислали з Москви. Він же загравав із націоналістами, на чому в результаті й погорів, або, як тоді жартували в народі, «прошелестів». Я особисто за ті півтора року, що при Шелесті працював, був у нього на доповіді лише двічі чи тричі, а більше ходив до Щербицького, який очолював тоді Радмін республіки. З ним і вирішував усі питання. Щербицький же відразу після обрання його першим секретарем ЦК КПУ запросив мене до себе на дачу. І там, докладно обговоривши ситуацію, ми домовилися, що й надалі працюватимемо в найтіснішому контакті.

— Кажуть, що Брежнєв, який в останні роки життя активно шукав собі наступника, зрештою зупинив свій вибір на Щербицькому. Нібито навіть восени 1982 року Леонід Ілліч хотів передати йому владу на найближчому пленумі ЦК. Чи могло бути таке, як ви гадаєте?

— Цілком могло. Брежнєв цінував Щербицького за неабиякий розум, організаторські здібності, багатий життєвий досвід. Та Брежнєв раптово помер, і новим генсеком обрали Андропова.

— Юрій Володимирович, до речі, дуже популярний у народі й понині. Його нетривале правління випало на моє дитинство, та я пам’ятаю, з яким пієтетом говорили тоді про нього довколишні. Нині дехто навіть проводить паралелі між ним та новим російським президентом Володимиром Путіним. Яка ваша думка про Андропова?

— Не можу відповісти однозначно. Андропов керував країною короткий термін, половину якого, до того ж, провів у лікарні. Щось він спробував зробити — зміцнив дисципліну, повів рішучу боротьбу з різноманітними зловживаннями, корупцією. Прийшовши до влади, Андропов одразу ж узявся за тодішнього міністра внутрішніх справ Щолокова. Той, звичайно, повністю розклався, хабарником був першорядним. Досить сказати, що в нього домашній сейф був напханий грошима. Коли я прийшов у МВС, мені відразу всі стали скаржитися на Щолокова, писати на нього заяви. Я спочатку не думав із усім цим зв’язуватися, але потім зібрав заяви, які надійшли, написав коротеньке спецповідомлення в ЦК і відіслав Андропову.

Розбирало справу Щолокова Політбюро (я на тому засіданні був). Багато членів Політбюро не хотіли вживати до Щолокова жорстких заходів — проти були й голова Ради міністрів Тихонов, і міністр оборони Устинов, і дехто ще. І тоді Андропов виступив дуже різко, сказав: «Що ж ми тут шахраїв покриваємо?» В результаті вирішили віддати Щолокова під суд. Прокуратура порушила кримінальну справу, і невдовзі було виписано ордер на його арешт. Дізнавшись про це, Щолоков застрелився.

Ось усе, що мені запам’яталося про Андропова. Загалом, я його більше знав по роботі в КДБ, після того, як він пішов з Комітету, наші стосунки були, швидше, формальними. Андропов «посватав» мене на МВС, хоча я туди не хотів іти — я щойно очолив КДБ СРСР і більше почувався своїм саме в цій системі. Та генсек мене уламав, сказав, що, крім мене, більше нікому, обіцяв допомогу та підтримку і т.п. Насправді він просто хотів поставити на КДБ свою людину— Чебрикова, до якого ставився дуже прихильно.

— А чи добре Андропов розбирався у своєму найближчому оточенні? За яким принципом він підбирав кадри? Чому така могутня спецслужба, як КДБ, не зуміла запобігти розвалу держави, виявившись у роки перебудови зовсім безпорадною?

— Важко сказати. Чимало висуванців Андропова були насамперед віддані йому особисто. А такий підбір працівників не завжди на користь справі. Та й не все, на жаль, від КДБ залежало. Хоча щось ми, безумовно, прогавили. За весь час служби в органах я навіть уявити не міг, що наша держава опиниться в руках зрадників. Адже саме це сталося з обранням Горбачова.

Його попередника Черненка я непогано знав. Людиною він був хорошою, скромною, доброзичливою до навколишніх. До Горбачова, проте, ставився насторожено. На жаль, Черненко в останні роки життя, як і Андропов, дуже хворів і в справи практично не вникав.

— До речі, навколо хвороби Черненка досі крутиться безліч чуток. Колишній начальник четвертого управління академік Чазов у своїх мемуарах, зокрема, стверджує, ніби самопочуття Черненка різко погіршилося після того, як ви почастували його недоброякісною рибою. Сталося це в Криму влітку 83-го...

— Дурниця! По-перше, не я почастував, а мій зять — мене тоді взагалі в Криму не було. Черненко відпочивав на дачі, а неподалік у Будинку відпочинку ЦК проводив відпустку зять. Він у мене був заядлий рибалка. Якось наловив повне відро риби. Зателефонував мені в Москву, запитує: «Що з нею робити?». Я кажу: «Пригости Черненка, ви ж там поруч відпочиваєте». Він і відвіз. Цю саму рибу їла вся родина Черненка, їли в будинку відпочинку. І ніхто не захворів. Отже, риба тут зовсім ні при чому. Я здивований, що Чазов міг таке написати.

— У тому то й річ, що роль Чазова в усій цій історії не зовсім зрозуміла. Очевидно тільки: якби не пішли з життя протягом дуже короткого терміну три генсеки, навряд чи Горбачову вдалося б обійняти найвищий пост у партії та країні. А як склалися ваші стосунки з «архітектором перебудови»?

— З Горбачовим я пропрацював недовго: йому старі кадри були непотрібні, вони заважали розвалювати державу. Відразу після обрання новий генсек почав звільняти людей пачками. У січні 86-го настала й моя черга. Мене він, між іншим, звинуватив у тому, що я колись збирав на нього компромат, хоча це була неправда.

— А в чому саме полягав компромат?

— Точно не пам’ятаю. Якісь хабарі, підношення — загалом, великі суми. Та я про ці матеріали нічого не знав. Усе це випливло без мене. Просто комусь було вигідно донести на мене Горбачову. А той прибрав із МВС не лише мене, а й цілу низку відповідальних працівників Головного управління БРСВ (БХСС), яких також підозрював у причетності до цієї операції.

— За останнє десятиріччя ми стали свідками дивовижних перетворень. Учорашні затяті комуністи раптом перетворилися на не менш затятих антикомуністів, полум’яні інтернаціоналісти вдарилися в націоналізм, а войовничі атеїсти заспішили зі свічками до церкви. Найцікавіше, що ці люди, як і колись, стоять «біля керма», отримують державні нагороди, не сходять із телеекранів, щосили прагнуть втриматися на плаву. При цьому вважають, що можуть учити жити інших. Дуже характерна в цьому сенсі постать Леоніда Кравчука, за радянських часів — видного партійного ідеолога, а згодом — першого президента незалежної України. Нещодавно йому присвоєно звання Героя України. Вам, мабуть, доводилося з ним раніше спілкуватися?

— Так, інколи. Кравчук працював у Відділі пропаганди ЦК КПУ, у коридорах ЦК, бувало, зіштовхувалися. Мене він чомусь панічно боявся, при зустрічі відразу готовий був, що називається, лапки вгору підняти, підлабузнювався жахливо. Звичайно, щосили демонстрував відданість радянській владі, із «крамолою» боровся ретельно. Та я, відверто кажучи, його недолюблював.

— А кому з сучасних політиків ви симпатизуєте?

— Мені подобається Лукашенко. Хоча я Білорусь знаю мало, чув, що справи там ідуть непогано, життєвий рівень народу набагато вищий, ніж у інших колишніх республіках СРСР. Білоруський президент рішуче виступає за дружбу, за союз з Росією, — це розумна політика.

— Якщо ви не заперечуєте, Віталію Васильовичу, повернемося до серпневих подій 1991 року. Тоді, як запевняє офіційна пропаганда, у Росії та й на всій території Радянського Союзу «перемогла демократія». Десять років — термін, звичайно, не дуже великий, та все-таки, як не крути, кругла дата, час підбиття підсумків. Нещодавно Україна пишно відзначила 10-річчя своєї незалежності. Навіть президент Росії Путін стояв на трибуні, встановленій на Хрещатику, поруч з українським Президентом Леонідом Кучмою. Втім, вираз обличчя у нього був досить похмурим. Як ви гадаєте, що виграли внаслідок взаємної незалежності Росія, Україна, решта колишніх союзних республік?

— Що виграли інші, відповісти важко. Можу судити лише на прикладі Росії. А вона втратила, по-моєму, досить багато. І в економічному, і в політичному, і в соціальному, і в оборонному плані стала слабшою, ніж коли перебувала в Союзі. Гадаю, що така сама ситуація і в Грузії, Казахстані, Україні, Молдові, Узбекистані...

— Зате тепер вони від’єдналися від Росії...

— А що, це таке велике досягнення? Радянський Союз був великою державою, його шанували, з ним рахувалися в усьому світі. А тепер усім заправляють американці, всюди пхають свого носа, і ми поки що нічого не можемо їм протиставити. Де ж тут причина для радості?

— І все-таки ви на щось сподіваєтеся?

— Я сподіваюся лише на Росію. Стане вона знову сильною — і решті країн СНД буде добре.

Від редакції. Поняття «сучасники» — дуже відносне. Звісно, можна біологічно існувати в тому ж часі, що й батьківщина, усе людство. Але жити при цьому винятково минулим, свято вірячи, що колись воно знову стане майбутнім.

Не помічати таких людей, не враховувати їхніх позицій було б помилкою. Адже результати різноманітних виборів, соціологічних опитувань свідчать, що їх не так уже й мало.

«Людство розстається із власним минулим сміючись »... Навряд чи. Принаймні — не ми. У нашому минулому, однією зі сторінок якого був КДБ, занадто багато крові та сліз. І забути про це сміючись — тяжкий гріх...