«Вітаємо, ви запізнилися на власний похорон...»

Яків Григорович Мєстєчкін любить іронізувати з власного віку: «Все ж я раритет, останній фронтовий оператор...» Другу світову війну він спостерігав через об’єктив справді раритету. Сьогодні це музейний експонат: механічний пристрій, лімітних тридцять метрів плівки і відповідно одна хвилина зйомки. На пенсію Яків Григорович пішов тільки у дев’яності, коли українська кіноіндустрія разом з кінохронікою наказали довго жити.

У його власному архіві тисячі фотографій. Кожна з них є своєрідним знаком століття. Всенародний улюбленець Юрій Гагарін, світові велоперегони «Прага—Варшава—Берлін», партизанський загін в Карелії, профіль Микити Сергійовича, «юнкерси» в небі, тріумф на стадіоні київського «Динамо»...

Яків Мєстєчкін народився в Одесі у родині службовців. Тато працював бухгалтером в банку, а мама — медсестрою в лікарні. Не багатії, проте й не бідні. Жили у чотирикімнатній добротній квартирі за п’ятдесят метрів від Потьомкінських сходів і пам’ятника Дюкові. Коли Яків народився, директор банку подарував батькові білі меблі для дитячої кімнати. То був добротний, розмірений плин життя... Він розтанув, коли настав безум громадянської війни. Голод, хвора на тиф мати... Із впровадженням непу стало легше. Особливо в інтернаціональній Одесі. Свого часу Мєстєчкін переконував працівників паспортного столу, що за національністю він одесит. Вони ж гадали, що хлопець жартує... А Мєстєчкін й сьогодні не має сумнівів у тому, що «одеський єврей — це одесит, а київський єврей — це єврей».

В одному дворі з ними жила велика родина, яка за радянської влади несподівано стала заможною. Господар, колишній прикажчик, став директором овочевого магазину у центрі міста. Одружився на прибиральниці Марфі, котра в кліп ока перетворилася на Матильду. «Всьо нормально — Одеса». Їхньому старшому сину Івану віддали «метри» в квартирі Мєстєчкіних, бо в чотирьох кімнатах можуть жити тільки буржуї. «Цей Ваня працював фотокореспондентом журналу «Шквал». Від нього я і заразився фотографією. Попервах змайстрував з фанери корпус камери, а для оптики використав татів бінокль. Писав для кербуда за десять копійок оголошення і на ці гроші купував фотопапір. А в туалеті влаштував фотолабораторію. Сусідка часто репетувала під дверима: «Пусти мене пусти, поганий хлопчисько!»

Далі хлопець пішов у фотогурток і вступив до Одеського товариства фотографів. Зберігся значок ще з тридцятого року, на звороті якого напис: «За ударну фотокорівську роботу». Яків тішився, наче мала дитина, коли у вітринах на Дерибасівській, поміж величезних світлин старших колег, помічав і свої. Що то була за радість пройтися тим проспектом з гарненькою дівчиною!

Коли Мєстєчкін відчув, що в межах фотолабораторії стало тісно, вирішив поступати на кінофакультет ВДІКу у Москві. Вся його юність минула під щедрим південним сонцем! І коли він потрапив до Москви, то був схожий на мурина... А там такий бомонд: стиль, шик, високі розмови про світове кіно... Яків почувався провінціалом. «Жалюгідним їжачком чорного кольору». Щоправда, після першого туру «понтів» поменшало, а після другого і зовсім не стало. «Залишилася тільки робоча шпана, на кшталт мене».

Мєстєчкіна прийняли на відділення кінохроніки. Незважаючи на жахливий час кінця тридцятих, роки навчання стали для нього своєрідним трампліном для усього життя. Пам’ять зафіксувала, як з інституту почали зникати викладачі. Знаменитий оператор Нільсон, який з режисером Александровим знімав «Веселых ребят» і «Цирк». Далі — професор Голдовський, визначний фахівець зі звуку, автор багатьох підручників... Незабаром Якова викликали до керівництва інституту, почали розпитувати про батька. Він знав про долю батьків своїх друзів й колег... З жахом міркував: «Ну все, тата посадять, а мене викинуть з інституту».

До якого ж морального стану треба було довести хлопця, щоб, дізнавшись про раптову батькову смерть, він відчув полегшення! «Мене тішило, що тато помер не в катівнях НКВД, а своєю смертю, в своєму ліжку, і рідні проводжали його в останню путь. Тяжкі часи... Батько мого друга Міши Лівшица був професором математики. Я часто навідувався до них у гості. Та й інші приходили. І от якась сволота написала наклеп, що у професора вдома єврейська бібліотека. Його арештували і незабаром він загинув».

Після захисту диплома Мєстєчкіна рекомендують на Центральну студію документальних фільмів. Здавалося, доля посміхається йому. Він аж ніяк не очікував, що все те, до чого прагнув, про що мріяв і перетворював на реальність, розлетиться на друзки в одну мить... Мєстєчкіна, котрий на той час мав звання молодшого командира артилерії, забирають в авіацію на чотири роки. Кінець кар’єрі. Потім він мав час, аби поміркувати, чому все так сталося... Не мав сумнівів, що його «підсиділи»: хтось з москвичів прагнув потрапити на Центральну студію. Окрім того, на третьому курсі він знімав курсову роботу в авіаційному училищі. У тому училищі і лікарі працювали, і вчителі, а в стаж їм записувалась військова служба. Можливо, в училищі були зацікавлені, щоб Яків викладав у них курс фоторозвідки... Він підкорився. Бо як інакше в той час? Радів принаймні що залишився служити в Москві. Інколи навіть вдавалося заскочити на Центральну студію документальних фільмів і поспілкуватися з колегами. «Щоб пам’ятали про мене, щоб викладачі знали: я ще живий...»

Служив він у химерній роті, якійсь на диво спортивній. Разом «мотали портянку» чемпіони країни з різних видів спорту і навіть Василь Корольов — чемпіон світу з боксу. Мєстєчкін «для престижу» вигадав, що має третій розряд з плавання. Улюблена справа залишилась по той бік КПП. З нудьги почав друкувати у військовій багатотиражці фотографії про солдатське життя-буття.

Згодом при Головному політичному управлінні Червоної армії почали організовувати військову кіногрупу. На Якова прицілили око. Викликали до штабу, і «дядько з двома ромбами» запевнив, що хлопець з вищою освітою має шанс отримати звання інженер-капітана, тобто, військова кар’єра йому гарантована. Мєстєчкін сказав, що завтра дасть відповідь. І пішов «думати»... От іде він собі Арбатом, іде і бачить, як високого красеня полковника, який шпацирував попід ручку з дружиною у дорогому хутрі до п’ят, відчитує плюгавенький генерал: мовляв, не віддав йому, генералу, честь по формі. А полковник лише, мов китайський болванчик: «Так точно, так точно, так точно...» При дружині! І Яків Мєстєчкін вирішив, що в «кадри» не піде. Не його це справа — військова кар’єра.

А незабаром почалася війна.

Кореспондент обласної військової газети Мєстєчкін відтепер завжди ходив з «лійкою». Навіть зберіг примірник газети за 24 червня 1941 року, в якій були вміщені його світлини. Коли в кінохроніці натрапляв на імена своїх колишніх однокурсників, ледь не впадав у відчай. «Вони роблять справу, знімають фронт, а я тут...» Потім їхнє авіаційне училище перекинули на Волгу. Зимою рили землянки... Якось прибігають колеги: «Янчику, там твоя мама на вокзалі!» Ще не вірив, однак продерся через колючий дріт, помчав на вокзал... І справді — мати. Виявляється, вона встигла втекти з Одеси перед окупацією. Вийшла на станції трохи хапнути свіжого повітря, аж побачила знайомі «петлички» синівського училища. «Може, Яна Мєстечкіна знаєте?» Зі значними труднощами маму вдалося влаштувати на якусь квартиру. Початок війни, холодно, голодно. Армійську тарілку зупи ділили на двох...

Вже і квітень 1942-го, а Мєстєчкін і досі тягне лямку тилової служби... Хтозна скільки би це тривало, якби не випадок. Якось хлопець мимохідь підслухав розмову солдатиків зі штабу. Мовляв, є тут якийсь кіномеханік Мєстєчкін, так надійшла телеграма, щоб його відрядили до Москви. Яків Григорович і сьогодні хвилюється, коли згадує той момент: «Я слухаю і божеволію. Заледве дожив до ранку, а мене ніхто не викликає й не викликає. І тоді я згадав, що маю кілька фотографій генерала Василькевича — мого безпосереднього командира. Отож є привід зайти і встати перед ясні очі... Генерал подивився, подякував та й каже: «А ти знаєш, що надійшла телеграма, щоб відрядити тебе на фронт кінооператором, а я маю повне право тебе не відпустити?» Але генерал Василькевич був порядною людиною. Він не тільки дав згоду «Москві», але й, на прохання Мєстєчкіна, влаштував на роботу до санчастини його матір.

Нарешті Яків опинився на Центральній студії документальних фільмів. Спочатку не мав кінокамери. Лише коли під Москвою загинув оператор Сєня Шер, його апарат передали Мєстєчкіну. З цієї кінокамерою він пройшов усю війну. Якщо сучасні апарати мають три об’єктиви та електродвигун, то це диво заряджалося механічно. Лімітних 30 метрів плівки вистачало на одну знімальну хвилину. Потім треба було перезаряджати, і тільки у темряві. Яків мав спеціальний чорний мішок, який не пропускав світло. Неодноразово доводилося ним користуватися під час бомбардувань, стрілянини...

Після війни Яків ще три роки працював з цим апаратом на кінохроніці. Знімав багато сюжетів про спорт. На футбольному полі забивають гол, а він в цей час перезаряджає плівку...

Але то буде згодом. А 1943 року в Москві зібрали десятьох кінооператорів і повідомили, що за рішенням уряду планується зняти фільм «Народні месники». Режисер — Микола Бєляєв. Картина про партизанський рух в СРСР, тобто кінооператори мають брати участь в бойових операціях партизанських загонів. З цих матеріалів режисер монтуватиме фільм. Мєстєчкін мав відзняти карельських партизанів. Якщо в Білорусі, Україні загони діяли на окупованій території, то в Карелії вони перебували на нейтральній і вже звідти йшли у походи на півтора-два місяці. Виконували диверсії і повертались додому.

З одним із таких загонів Мєстєчкін відправився на завдання. Спочатку його перевірили на міцність за столом. За вечерею налили підозрілу блідо-синю рідину. На логічне запитання «Що це?», відповіли: «Жми-дави». Наступного дня, після того як заковтнув оту шестидесятиградусну трутизну, розпитав детальніше про її хімічний склад. Це була так звана парафінова маса, просякнута спиртом. Її брали з собою в похід. Особливо допомагала у довготривалих засідках. Зима, холоднеча, а ти підпалюєш таку парафінову штукенцію і грієш баклажку з водою: ні диму, ні шуму. Хутко навчились використовувати її не за призначенням. Відкидали масу на марлю, тринадцять разів прокручували, доки не викапає спирт. Додавали вітамін С, і коктейль «жми-дави» готовий.

У поході Мєстєчкіну вдалось зафіксувати, як спалюють міст, як атакують ворожий гарнізон, як відстрілюються... З відзнятим матеріалом вилетів до Москви. Неабияк пишався собою. Проявили плівки. І відчув Яків, що не надто вдоволений його режисер Бєляєв. «Розумієш, — зітхнув Бєляєв, — дуже твої пейзажі подібні до українських та білоруських... Немає родзинки. Ні, мені не потрібні слони чи носороги, адже в Карелії є олені!» І розпочалося все спочатку. Мєстєчкін надсилає телеграму до штабу карельських партизанів, щоб йому допомогли з антуражем, і збирається у путь. Десять оленів вже чекають на нього.

Йому порадили добиратися літаком, аби не трястися три доби в потязі. Вранці мав бути на літовищі. І так сталося, що Мєстєчкін спізнився. «Вранці встав митися. У мене був маленький вальтер, я повісив його на гвіздок. Потім швиденько збираюся і мчу на аеродром. І дорогою пригадую, що забув зброю... А коли повернувся, то тільки поцілував хвіст літака». Як пояснити керівництву причину запізнення? Забув у туалеті вальтера? Зателефонував до штабу... І майже заціпенів, почувши у відповідь: «Вітаємо, ви запізнилися на власний похорон. Літак розбився».

Це випадок? Доля? Таких незбагненостей з Мєстєчкіним було чимало. Достатньо, аби оглянутись на прожиті десятиліття з подивом. Здається, ще зовсім недавно у нього на очах Ейзенштейн знімав «Броненосця «Потьомкіна», а його босоногий друг Абка грав закривавленого хлопчика, в котрого поцілила куля... І потім Абку більше ніж за півстоліття він зустрічає у Львові. Аж задихається від цього спогаду. Мєстєчкін вірить в логіку, розум, але не може збагнути, чому в його житті все так дивно переплелося. Чому далеке минуле несподівано виринає через багато-багато років і, нагадуючи про себе, поглинає сьогодення? Якщо це такий хронологічний ланцюг, то дивні кільця його...