Високе мистецтво «Високого Замку»

Приємно було почути від Людмили Володимирівни Семикіної — однієї з найобдарованіших наших художниць — про відвідини її майстерні Віктором Андрійовичом Ющенком. Отже, він, як і наша інтелігентська еліта, усвідомлює, чим є мистецтво Людмили Семикіної для України. Водночас боляче, що багато українців не знають ані про її творчість, ані про трагічно-щасливу долю.

Десять років тому виставка текстильної пластики Людмили Семикіної «Високий замок», що експонувалася в Українському домі, буквально приголомшила дивовижною образною мовою, творчою уявою і фантазією. А ще — сучасним, навіть модерним, і разом з тим глибинним переосмисленням прадавньої культури України. «Високий замок» — то був зразок високого мистецтва, що викликає подив, захоплення й бентежні відчуття.

Пропоную читачам «ДТ» розмову з пані Людмилою Семикіною.

— Пані Людмило, ви починали, і досить успішно, як живописець. Що заблокувало вашу працю в 60-х? Пригадується історія зі знищенням вітражів у Київському університеті…

— Так, до 150-річчя з дня народження Т.Шевченка (1964 р.) нам замовили вітражі з портретом поета для фойє Червоного корпусу. Роботи йшли дуже успішно. По периметру вітража було написано: «Возвеличу малих отих рабів німих. Я на сторожі коло їх поставлю слово». Ці рядки цензурно не узгоджувалися з дозволеними до цитування словами «і мене в сім’ї великій, в сім’ї вольній...», тобто з’являвся «не той» акцент.

— Саме це і було причиною знищення вітражів?

— Не могли ж допустити звучання цих рядків на всю Україну. Вони мали занадто символічний характер. Ці слова буквально вистрілили! Вони стали девізом усіх шістдесятників. Кожен з нас, художників, сказав собі: «Я возвеличу». Як клятву. Вітраж опечатали і задрапірували — заарештували. Власне, за тією оксамитовою драпіровкою вже нічого не було. Страшні чорні діри.

Несподівано з’явився незнайомець і прошипів: «За два дні не буде голови Шевченка». Хтось із художників відказав: «Ви краще дбайте про свою голову». Потому приїхали машини з якимись людьми, охоронець, раніше такий наче шанобливий, схопив мене за плечі і потягнув, поволочив з університету по сходах. Майже в безтямному стані від шоку, від стресу я волала про допомогу.

Та влада боялася перебільшити національне звучання великого свята, боялася самого Шевченкового духу. Ясна річ, і з Москви була вказівка уникати зайвої патетичності, аби не збуджувати національний дух — адже для них це було «мероприятие».

— Ось тоді вас уперше виключили зі cпілки, чи не так? Багато хто з нас добре пам’ятає, що таке унеможливлювало будь-яку публічність творчої діяльності — ані тобі виставок, ані видання книжок. Але знаю, що за два роки вас поновили в Спілці художників і майже одразу виключили вдруге. За лист на захист В’ячеслава Чорновола?

— Так, ми виступили проти закритого суду, власне, судилища над журналістом. 139 осіб підписало цей лист. Серед «підписантів» були Микола Амосов, Олег Антонов, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Олесь Гончар, Сергій Параджанов, Василь Стус, Михайло Стельмах…

— Михайло Стельмах?!

— (здивовано) А ви, пані Стельмах, цього не знали?

— Мені прикро, але ні. Михайло Панасович був стриманою людиною. Втім, дещо він розповідав. Зокрема він детальніше розповів мені історію, викладену в знаменитій праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р.), яку я ще раніше читала в «самвидаві». Іван Михайлович написав про звернення до ЦК КПУ групи письменників: Михайла Стельмаха (тоді депутата Верховної Ради СРСР), Андрія Малишка та Георгія Майбороди, — щодо обшуків, політичних арештів і допитів серед молоді Києва, Львова, Івано-Франківська, Тернополя та Луцька.

— Кожен мусив зробити свій вибір. Відчайдушний виступ І.Дзюби, як і лист на захист Чорновола, були ознакою людської совісті.

— Вас тягали до КДБ, шість разів намагалися позбавити майстерні. Було вам страшно? Вам не казали, що це небезпечно, що вас кинуть до в’язниці або в психушку?

— До мене прийшла художниця Алла Горська з пропозицією підписати листа. Я спитала: «Це серйозно? — Це дуже серйозно. — Це небезпечно? — Це дуже небезпечно». Так, мені було страшно. Страшно... залишитися підлою людиною. Як глянути у вічі, наприклад, Василеві Стусу й тисячам з тих, хто пішов у чорну ніч? Це було запитання не тільки до самої себе, це був виклик тому часові.

— Ви дозволите мені, пані Людмило, інтимне запитання? Знаю, що ваш чоловік, теж художник, не підтримав вас тоді. Може, погроза розлученням — то був з його боку такий собі шантаж, аби врятувати родину?

— Це було ще трагічніше, і виходило за межі родини. Спілка художників накручувала його, і зробила мене, дружину, в його очах злочинницею. І він мене так і сприймав. І я його позицію сприймала теж трагічно. А ще мені дуже боліло через зневагу в тій країні до нашої культури.

— Мені здається, що одним із ваших перших протестних кроків після виключення було намагання вдягнути інтелігенцію 60-х. Я пам’ятаю, мало не пів-Києва ходило у ваших сардаках і кіптариках.

— З одного боку, це був стиль утилітарно-прагматичний, але з художнім підходом. З другого — я намагалася зачепити той ген, що живе в людині, навіть підсвідомо, притлумлено жевріє. Ми намагалися визнати більше про наше минуле, якого нас позбавили, дійти до свого коріння. Метою було не відлякати етнографізмом, а переосмислити національні традиції. Бо сірий колір (в даному разі — шинельне сукно-«уцененка») є традиційним протягом століть, навіть тисячоліть. І хотілося виручити студентство, інтелігенцію, які були не тільки скромно, але й бідно вдягнуті — так собі, по-радянському. Всі сприймали із захопленням, наприклад, Світличного, Стуса чи Горську в цьому вбранні.

— Вже тоді мені, зовсім молодій, в тому одязі вбачалося щось сучасно-елегантне, не розцяцьковане, а стримано-лицарське і водночас наближене до мистецтва. Ну і треба ж було на щось існувати? Хоча тоді людина іноді намагалася не так прожити, як вижити…

— Так. Якось художник Опанас Заливаха написав мені в листі: «Людо, як важко бути українцем». А щодо заробітків… Опосередковано і ця необхідність привела мене до Полісся, до того, що згодом вилилося в строї «Княжої доби» і «Високого Замку». Стрій — старе українське слово, що означає не просто звичайний одяг, а святкове вбрання, шати. Полісся не могло не зачепити, адже там починалася Київська Русь. Полісся — це наші джунглі, наша краса, наша маленька Швейцарія. Тетерів із каньйонами — дивовижне явище природи.

— Назва однієї з частин вашої виставки «Високий Замок» (1996) — «Княжа доба». Що ви бачили біля старовинних, напівзруйнованих поліських веж? Що то були за асоціації?

— Бачила військо, поставали князі, княгині Київської Русі. Вже не помічала дерев, кущів, конкретних буденних сюжетів Полісся — саме асоціації. Дерево як мужній витвір природи, що буйно виросло прямо з каміння і вистояло. Але з нього вийняли душу: я побачила випалене дупло. Мужнє дерево не вмерло само по собі, його знищили. І я вирішила саме в строях зробити гордого воїна — «Князя-Дерево».

Колись Іван Світличний напророчив мені, що з часом я обов’язково прийду до Київської Русі. Так воно і сталося — я приступила, підступилася до образів нашої історії.

— А ваша «Сарматка» — це вже поганська тема?

— Язичницька лінія тісно переплетена з темою князівства. Тому перша частина виставки «Високий Замок» називається «Скіфський степ». І скіфська доба, і сама виставка «Високий Замок» — не випадкові, я йшла до інтелекту нації. Не просто розмальовувала чи розшивала. Це не повторення відомих орнаментів, не етнографізм у чистому вигляді. Я ж художник, а не модельєр. І таким чином я прийшла до текстильної пластики. В нашій трагічній історії було зроблено все, щоб перервати естафету від нашої прадавньої аристократії до сучасної духовної еліти.

— І своїми витворами ви намагалися заповнити цю історичну прогалину, прокласти міст між праукраїнством і сучасністю?

— Щодо сучасності... Кожна європейська столиця має музей сучасного мистецтва, окрім Києва. Тому я всім серцем сподіваюся, що проект «Мистецький Арсенал» буде завершено, і нарешті у нас відкриється Музей сучасного українського мистецтва.

P.S. Десять років тому українці та іноземні гості мали змогу відкрити для себе «Високий Замок». Саме за ці роботи художницю удостоїли найвищої нагороди в галузі культури — Національної премії ім. Т.Шевченка. Протягом десяти років ми не мали змоги побачити нові творчі роботи Людмили Семикіної. Десять років! У ті, минулі, на щастя, часи митців тортурували. А тепер — ігнорують. Байдужість, як болото.

Засновники Літературно-мистецького фонду Михайла і Ярослава Стельмахів (президент — академік Микола Жулинський) сподіваються на підтримку як з боку урядовців, так і широкого загалу в організації наступної виставки художниці в Українському домі. Ми про це мріємо і докладаємо для того багато зусиль.