Віртуози віртуальності, або Як живеться у віртуальному світі?

Віртуальний світ — можливий, уявний, позірний світ. Слово «віртуальний» походить від французької virtuel (спроможний бути будь-чим) і латинської virtualis (такий, який з’являється за певних умов). У наукову мову термін «віртуальний» впровадив у XVIII ст. французький математик і механік Жозеф Лагранж, який розробив варіаційні принципи механіки, у т.ч. принцип віртуальних переміщень. У XX ст. разом із квантовою механікою з’явилися поняття «віртуальні частинки» і «віртуальні стани». І перші, й другі являють собою або можливі частинки в проміжних, змінних станах, які виникають при зіткненні елементарних частинок, або ці самі проміжні змінні стани. Найістотнішою властивістю, спільною для елементів віртуального світу, є можливість, яка відкривається для них «в епоху змін», не дотримуватися деяких законів мікросвіту.

От і ми, живучи в епоху змін, дедалі глибше занурюємося у віртуальні стани, а точніше — віртуальний світ дедалі щільніше охоплює нас. Більш як десять років тому в російському журналі «Коммерсант. Деньги» з’явився першоквітневий жарт Буйлова та Рушайла «Не играй против ветра». Йшлося про те, що в Міністерстві фінансів Російської Федерації нібито проаналізували залежність котирувань акцій у російській торговельній системі від середньодобової температури повітря в Москві і встановили, що зростання котирувань цінних паперів пов’язане зі зростанням температури московського повітря. Запізнювання зростання індексу російської торговельної системи становило один місяць порівняно зі зростанням температури. Цей «приголомшливий» висновок супроводжувала навіть «високонаукова» математична формула, яка включає універсальну безрозмірну фізичну константу. І для більшої переконливості жартівники навели «секретного листа» міністра фінансів Росії голові Федеральної комісії в питаннях ринку цінних паперів із проханням дати висновок з описаного феномену.

І що, люди повірили? Звісно! Адже навкруги стільки нового, незвичного, нетрадиційного... А люди такі довірливі! Особливо це помітно у світі, який швидко змінюється. Недарма ж китайська мудрість містить співчуття тим, хто жив в епоху змін. І хоча зміни відбуваються завжди, швидкі зміни трапляються не так часто. Звичайні зміни — це саме життя в його еволюційній течії. Швидкі зміни — життя в революційному стрибку. Коли стрибкоподібно змінюються принципи існування суспільства, з’являються умови для порушення усталених юридичних законів і моралі. «Совість? — це поняття залишилося в минулому!» — пам’ятаєте це «креативне» висловлювання?

За часів Джонатана Свіфта (1667—1745 рр.), автора знаменитої «Подорожі в різні віддалені країни світу Лемюеля Гуллівера...», в Англії створювалися численні акціонерні компанії та комерційні товариства, організатори яких — заповзятливі ділки та авантюристи — захоплювали легковірну публіку найфантастичнішими проектами швидкого збагачення. Ці компанії лопалися так само несподівано, як і виникали. Тоді настоятель собору в Дубліні магістр богослов’я Джонатан Свіфт написав на тему авантюристичних компаній сатиру «Дослідження про англійські мильні бульки», давши світу нове висловлювання — «мильна компанія».

Усім відомий автор «Робінзона Крузо» Даніель Дефо (1660—1731 рр.) написав книжку «Викриття злочинів сток-джоберів» (джобер — брокер, який діяв на Лондонській біржі не тільки як посередник, а й як зацікавлена особа).

А ось приклад із недавнього минулого: півтора десятка років тому в російському місті Волгограді міська влада змушена була встановити міліцейський пост біля офісу мильної компанії, яка будувала свою політику приймання інвестицій від населення за принципом піраміди. Але оскільки російське законодавство тоді ще не виробило на такі випадки заходів для захисту прав інвесторів, міліцейський пост мав зупиняти громадян, які несли свої гроші авантюристам.

Те саме в Україні, де створювалися та лопалися українські АТ «Меркурій», де «Еліта-Центр» та численні аферисти збирали данину з довірливих громадян, де іноземці стригли інших довірливих громадян, де... Але це не наша національна хвороба. Так — в усьому світі. Адже слово «панама», яке стало символом шахрайської афери, «подарувала» нам французька Загальна компанія міжокеанського каналу (1879—1888 рр.). Тоді свої гроші втратили 800 тисяч довірливих громадян Третьої республіки та інших країн. Свій висновок у цій афері виніс суд: покровителями аферистів були політичні діячі, великі чиновники, редактори газет, журналісти, підкуплені керівництвом компанії. Скандал був гучний, але покараними виявилися тільки другорядні фігуранти (сіли за грати) і десятки тисяч дрібних власників акцій (збанкрутіли).

Колись ми захоплювалися майстерністю хірурга, що по радіотелефону керував з Європи молодим колегою, який оперував полярника в Антарктиді. А сьогодні звичайним явищем стало самолікування громадян, якими керують по мобільному телефону з якогось досі нікому не відомого центру. Ліки, із старанно призначуваної лікарями панацеї від хвороби, перетворилися на звичайний товар, продаж якого здійснюється не за рецептом лікаря, а завдяки рекламі торговця. Через цю настирливу рекламу громадяни стали віртуальними студентами медичного коледжу. Адже разом із традиційною вже рекламою медпрепаратів по радіо наполегливо звучить «інформація на правах реклами» — нас посвячують у таємниці порушення живлення епіфізарних кінців кісток, а також довірливо розповідають про особливості менструального циклу, розповідають про умови виникнення запору та про багато речей, про які в суспільстві не завжди прийнято говорити.

Ще якихось 200 років тому людину, яка запрягла 200 коней у свою карету, запроторили б у божевільню. Адже навіть імператриця виїжджала з палацу в кареті, маючи «двигун» потужністю всього 56 кінських сил — 16 коней, запряжених у карету цугом, плюс 40 кавалергардів ескорту. Сьогодні одна людина за кермом легкового автомобіля з двигуном у 200 к.с. — буденне видовище! А ми непокоїмося, чи вистачить людству запасів рідкого палива...

Якось довелося зустріти в одного з письменників таке образне порівняння начиння підводного човна з годинниковим механізмом: «Ну як же можна жити і працювати всередині годинникового механізму?» — це про підводників. А киньте оком навколо себе й поставте собі запитання: «Ну як же можна жити, працювати, відпочивати й гуляти з дітьми всередині гаража?» — це про нас із вами, про жителів великих міст. Легкові автомобілі стоять і їздять колонами і рядами на тротуарах, у подвір’ях, на газонах, на проїжджій частині вулиць. На думку спадають слова популярної пісеньки 80-х років минулого століття: «Автомобили, автомобили буквально все заполонили…»; уїдливі слова Ільфа і Петрова: «Мусимо зауважити, що автомобіль теж був винайдений пішоходами. Але автомобілісти про це якось відразу забули. Сумирних і розумних пішоходів стали давити. Вулиці, створені пішоходами, перейшли у владу автомобілістів. Бруківки вдвічі поширшали, хідники звузилися до розміру тютюнової бандеролі. І пішоходи почали перелякано притискатися до стін будинків». Тротуари стали віртуальними пішохідними просторами. Тільки в деяких випадках пішоходам удається відвоювати тротуари, які по праву належать їм. Та й то із допомогою металевих загорож, бетонних бар’єрів і якірних ланцюгів.

У 1904 році, щойно з’явилися перші автомобілі, англійські правила дорожнього руху вимагали, щоб перед будь-яким автомобілем ішов слуга з ліхтарем, попереджаючи зустрічних про небезпеку. Через тридцять років правила дорожнього руху складалися з одинадцяти пунктів, причому найсуворіший пункт забороняв керувати автомобілем, стоячи на його приступці. Цих правил суворо дотримувалися й аристократичні власники, і найняті шофери. Тому що за порядком на дорогах стежила державна людина — міліціонер чи поліцейський. Через сто років по тому правила дорожнього руху налічують уже понад двісті статей, але хіба всі їх дотримуються? Фактично для багатьох це віртуальні правила. Автомобільний номер, яким раніше тільки фіксувався транспортний засіб, став віртуальним символом, виразником респектабельності на ярмарку марнославства.

У пресі можна прочитати, а на телебаченні та по радіо почути про те, як мер Фастова чи губернатор Одеської області взяв участь у церемонії... Та немає в нас мерів і губернаторів! А є глави обласних, районних і міських державних адміністрацій і голови сільських, селищних, міських і обласних рад (Конституція України, ст. 118 і 119, ст. 140—146). Губернатори (генерал-губернатори) у Великобританії призначаються урядом (королевою) і управляють колоніями (управляли домініонами), у США губернатори обираються населенням штатів і очолюють у них виконавчу владу. У дореволюційній Росії, де був розподіл на губернії, вищий урядовий чиновник, губернатор, призначуваний царем, правив у підвідомчій губернії. А мера можна зустріти у Франції, США, Великобританії та інших країнах. Там вища посадова особа муніципалітету, мер (від латинського «майор», тобто «старший, більший»), обирається населенням або муніципалітетом або призначається чи затверджується урядом країни. Наші мери та губернатори — віртуальні величини, створені зневажливим ставленням деяких журналістів і політиків до Конституції своєї країни. А можливо, ці журналісти і політики самі є віртуальними величинами?

Восени кожного року оприлюднюються імена лауреатів Нобелівської премії. В умовах світової фінансової кризи здається якось незручно отримувати премію пам’яті Нобеля за роботи в галузі економічних наук. З 50-х років ХХ ст. віртуальна економіка визначає рівень добробуту суспільства за вартістю вироблених товарів і послуг, причому у вартість послуг включають і заробітну плату державних чиновників. Економістам добре відомо, що розмір валового внутрішнього продукту зазвичай приблизно на 30% більший за реальний суспільний продукт. Іншими словами, ми себе обманюємо приблизно на третину, коли замість реальної економіки (вся вироблена продукція) оперуємо поняттями віртуальної економіки (уся вироблена продукція плюс вартість усіх послуг). Економісти і політики тільки сьогодні заговорили про необхідність рятувати реальну економіку!

70 років Київ жив за віртуальним московським часом. Адже, якщо розібратися, Москва розташована на східному кордоні другого часового поясу, у центрі якого лежить Київ. Тобто цей часовий пояс по праву мав називатися київським часовим поясом. У період горбачовської перебудови, і наступного за нею розпаду Союзу відбувалися бурхливі зміни — у Москві і Києві скасували декретний час, а потім іще раз Київ відвів свої годинники подалі від Москви. Отак тепер ми живемо і за віртуальним київським часом.

Усі ми, хто живе у віртуальному світі, самі стаємо віртуозами цієї самої віртуальності.