Вир минулого і водоспад майбутнього

Минуле так само непередбачуване, як і майбутнє. Ця фраза, на перший погляд, здається словесною еквілібристикою, проте вона на диво точна й правдива. Адже кожний із нас часом виявляє у власному минулому такі криниці, в які неможливо зазирнути без запаморочення. І у водах тих криниць ховається чимало таємниць.

Урвище над річкою спогадів

У старогрецькій міфології змія, яка кусає себе за хвіст, символізувала... час. Або, точніше, ідею вічного повернення, циклічності всього, що відбувається, нескінченність повторень, яких сповнена історія людства. Минуле не тільки повторюється в майбутньо­му, воно дивиться в майбутнє, мов у дзеркало, і ми, намагаючись утекти від власного минулого, спо­діваємося переграти його, перебудувати, стерти, мов губкою, з пам’яті біль, образи та оселити туди, як у спустілий будинок, приємну нам версію подій. «Ні, він любив мене, хоча й покинув через місяць, — зітхають сентиментальні дами, кидаючись у вир спогадів. — Просто йому щось завадило, перемкнуло, повело на манівці... І, звичайно, це доля, а з долею нікому не дано сперечатися...». «Наше розлучення — випадковість, — стверджують колишні дружини. — Усе ще можна виправити».

Бідолашні наївно думають, що минуле схоже на алею в парку, яка терпляче очікує твого повернення, та ще й під руку з коханим. Од­нак алею давно закидало снігом і, намагаючись знайти її, ми робимо одну невибачну помилку — позбавляємо себе майбутнього. Воно не може відбутися просто тому, що ми повторюємо у своєму нинішньому житті безліч варіантів минулого — шукаємо зустрічей із тими, хто давно викреслив нас зі свого життя. І наполегливо, щосили, намагаємося випра­вити те, що виправленню не підлягає. То чи варто позбавляти себе майбутнього, намагаючись урятувати минуле? Навряд чи.

«Ти коли-небудь чистиш свою електронну поштову скриньку?» — запитала мене подруга, виявивши в ній... 328 листів. Скринька була заповнена на 96%, я регулярно «вбивала» лише 3—4% повідомлень, а інші, навіть несуттєві, не наважувалася — а раптом знадобляться?! Потім знаходила старий-престарий лист від колишнього друга, в якому він кликав мене в гості, й проливала над ним річки сліз... При цьому нові друзі ніяк не могли достукатися до мого зануреного в минуле серця. Та це ще що! Я ніяк не могла наважитися вбити sms-повідомлення в пам’яті свого мобільного телефона. Річ у тім, що один з моїх колишніх друзів мав звичку надсилати мені найніжніші есемески, і навіть через рік я так і не стерла цих зразків віртуальної пристрасті, хоча давно розсталася з їхнім автором...

Я берегла старі листи, листівки, подаровані мені багато років тому, словом, змусила себе жити в такому собі паноптикумі, де не було місця для чогось живого й животрепетного. А якось помітила, що найчастіше вживаю слово «було»! І дуже рідко «буде» та «є»... Це змусило замислитися. Подібно до змії, я, із затятістю маніяка, кусала сама себе за відрослий і зміцнілий хвіст спогадів. І скільки у світі таких, як я! Небагатьом стає мужності подивитися в обличчя сьогоденню.

Чи пам’ятаєш ти?

Та якось усе змінилося. Я ігнорувала сьогодення, і воно мені помстилося. Пристрасно бажаючи повернути минуле, я й хвилини не подумала про те, чим це минуле мені віддячить. І сталося диво — точніше, велика прикрість. У мої двері, точніше, в електронну поштову скриньку, стали один за одним стукатися ті, кого жінки ніжно називають «колишніми». Щоправда, дехто із цих «колишніх» вдавався до допомоги телефона чи дверного дзвінка. Жах! Усі вони хотіли повернутися! Апелювали до моєї зло­щасної сентиментальності: повітря, як і Інтернет, стрясало фатальне «Чи пам’ятаєш ти?!», і я з жахом зрозуміла, що всі ці «гос­ті з минулого» не поміщаються в моєму нинішньому житті.

Одну, ну максимум дві арії в дусі Едвіна, який намагається повернути Сільву, я ще витримала б, але коли на роль співаків почали претендувати ті, з ким я розійшлася при здоровому глузді, ясній пам’яті і, звісно ж, із власної ініціативи, терпець мені урвався. «Досить!» — вигукнула я і, взявши в руки віртуальну швабру, заходилася чистити електронну поштову скриньку. А потім зазіхнула й на заповітні есемески...

Спізніле прощання

Одне слово, мені залишалося тільки перепросити сьогодення за те, що я затято не хотіла його помічати. «Я вышла замуж, вы должны, я вас прошу меня оставить…», — подібно до пушкінсь­кої Татьяни повторювала я, випро­ваджуючи «колишніх». Проте вони були наполегливі, вони просто повірити не могли, що я знехтувала колишньою сентиментальністю й більше не ридаю над есемесками й вицвілими фотографіями. Вони приносили мені реліквії, сувеніри і своєю пам’ятливістю вбивали мене наповал. «Не пам’ятаю! Не пам’ятаю!», — твердила я, хоча, звісно ж, усе чудово пам’ятала. Але я вже не могла дозволити минулому позбавляти мене сьогодення. Моя пам’ять, немов горище, була забита безліччю потрібного й такою самою безліччю непотребу, час було заходжуватися прибирати. І результати цього прибирання виявилися приголомшливими!

По-перше, я з подивом помітила, що чоловіки водяться не тільки в минулому. У сьогоденні їх теж виявилося чимало. Мало того, уранці, подивившись на себе в дзеркало, я з радістю завважила, що виглядаю краще, ніж на улюбленій фотографії. А коли на порозі з’явився новий, ну зовсім новий друг, я остаточно зреклася хворобливої любові до минулого й зуміла полюбити сьогодення. Виявилося навіть, що найголовніші події в моєму житті ще попереду...

Велике колесо

Отже, я віднайшла сьогодення. А разом із ним і майбутнє. А тим часом пригадала про ще один старогрецький символ — колесо. Ідеться про символ Бога-творця, причому Творець сприймається як вічний двигун сущого — людей і подій. Словом, я вирішила замінити змію, яка кусає себе за хвіст, на колесо і зробити його своєю жит­тєвою емблемою. Чого й вам бажаю. Хай живе колесо Фортуни!