Він подолав «порожнечу бездомності». 30 років тому не стало Мартіна Хайдеггера

Ханна Арендт назвала його «таємним королем філософії». Справді, Мартін Хайдеггер — постать загадкова, таємнича і неймовірно принадлива. Повне зібрання його творів наближається до ста томів, а про самого філософа написано тисячі книжок та статей. Для тих, хто хоче відшукати причину такого успіху, я обмежуся досить простою рекомендацією — уважно читайте тексти філософа. У такому разі ви неминуче будете зачаровані грою думки, почуття та слова, і тому з радістю зрозумієте, що справжнє одкровення Її Величність Історія оцінює завжди гідно.

Мартін Хайдеггер народився 26 вересня 1889 року в Мескірху, провінційному містечку Верхньої Швабії на півдні нинішньої федеральної землі Баден-Вюртемберг. Там само він і помер 30 років тому, 26 травня 1976 року. У наш час серед великих та, втім, і просто талантів, які «вибилися в люди», помирати у провінції якось не заведено. Особливо коли ця провінція не якийсь престижний швейцарський чи французький курорт, а просто твоя батьківщина. Мартін Хайдеггер вибивається тут із загального ряду, суперечить духові часу або ж, навпаки, занадто добре й віддано йде за голосом потаємної глибини цього духу. Він упевнено простує своїм шляхом, який, чи то випадково, чи то закономірно, оминає світові й національні столиці й неминуче приводить до простих і очевидних істин, одна з яких — прив’язаність до рідної домівки. Пригадується Конфуцій, що одного разу на запитання учнів, як він може жити у провінції, серед диких і неосвічених людей, лаконічно відповів: «Якщо в цьому місці оселилася достойна людина, то яка ж це провінція?» Тим паче провінціал Хайдеггер і його мала батьківщина щодо славетних земляків може дати фору будь-якому культурному центру — адже швабами були Альберт Великий і Фома Аквінський, Гегель і Шеллінг, Шиллер і Гельдерлін, Вільгельм Гауф і нобелівський лауреат Герман Гессе.

Народився ж майбутній філософ у простій родині. Його батько, Фрідріх Хайдеггер, займався бондарним ремеслом і водночас був дзвонарем католицького храму святого Мартіна в Мескірху. Мати, Іоганна Кемпф, походила з селянської родини, яка володіла в сусідньому селі невеликою ділянкою землі з прилеглим до неї лісом. Всесвітньо відомий філософ зберіг вірність цим невибагливим витокам; його найкращі думки завжди відштовхуються від рідної землі, розгортаються в просторі неспішного селянського світу, не зраджують провінційний творчий ландшафт і рідну мову — адже і в зеніті слави мислитель розмовляв швабським діалектом. Можливо, тому він зумів так проникливо й водночас поетично роздивитися цей світ на картині Ван Гога, яка зображує селянські черевики: «Із темного витоптаного нутра цих черевиків нерухомо дивиться на нас уперта праця ніг, що важко ступають під час роботи в полі. Важка і груба міцність черевиків увібрала в себе всю упертість неспішних кроків уздовж широких і завжди однакових борозен, над якими віє пронизливий вітер. На цій шкірі залишилася сита вогкість ґрунту. Самотність забилася під підошви цих черевиків. Поклик німотної землі відлунює в цих черевиках, землі, яка щедро дарує зрілість зерна, землі з незрозумілою самовідданістю її перелогових полів у глухий зимовий час. Тривожна турбота про майбутній хліб насущний прозирає в цих черевиках, турбота, що не знає скарг, і радість, що не шукає слів, коли пережито важкі дні, трепетний страх у очікуванні пологів і страх у передчутті наближення смерті. Землі належать ці черевики, ця поважність. У світі селянки — їхній притулок».

Мартін закінчує реальну школу в Мескірху, а потім католицькі гімназії в Констанці та Фрейбурзі. Він посилено займається спортом, і, мабуть, уперше «смак слави» Хайдеггер відчув, коли був крайнім нападаючим місцевої футбольної команди. 1909 року він вступає на теологічний факультет Фрейбурзького університету, а 1915-го захищає дисертацію «Учення Дунса Скотта про категорії та значення» і стає приват-доцентом. Викладацьку кар’єру розпочинає лекційним курсом «Основні лінії античної та схоластичної філософії». 1916 рік ознаменований появою першої помітної роботи Хайдеггера, присвяченої його вічній і улюбленій темі — проблемі часу, — «Поняття часу в історичній науці». «Він вводить час як принцип інтерпретації й характеризує його як обрій будь-якого розуміння буття, а водночас і розуміння людини», — зазначає з приводу цієї роботи З.Зайцева. Прикметно, що після виходу цього твору Хайдеггер протягом майже дванадцяти років нічого не публікує — мислитель начебто робить ключове зітхання перед виходом «Буття і часу», головної книжки свого життя.

Солдатський лист, відісланий призваним 1918 року на військову службу Хайдеггером засновникові феноменологічної школи Едмунду Гуссерлю, поклав початок дружбі двох філософів. «Едмунду Гуссерлю з дружнім захопленням» — ці слова до вже написаної книжки «Буття і час» Хайдеггер придумає 8 квітня 1926 року, а вже 1927-го книжка побачить світ у восьмому томі «Щорічника філософських і феноменологічних досліджень», що його видавав Гуссерль. Ця титанічна праця змінила шлях європейської думки, досі вона не осмислена до кінця. Суб’єкт, об’єкт, свідомість, пізнання, антропологія, історизм, культурологія — всі ці звичні орієнтири, без яких, здавалося, сучасний розум не може ступити ані кроку, були тут облишені. Цій головній праці Хайдеггера спроба дати невизначеній людській істоті визначення, яке б не заподіяло їй шкоди, не випустило б з уваги її просту цілісність, надавала зібраної енергії.

Запитання «Чому є щось, а не ніщо?» стає одним із основних предметів міркувань Хайдеггера. Тому вже у своїй найвідомішій книжці він фактично пориває з феноменологією й переходить до самостійного осмислення проблем сущого, до самобутнього діалогу з буттям. Це особливо виразно простежується у працях 30-х років. Пошук можливості здійснити прорив до буття, бути насправді, у своїй істинності, приводить Хайдеггера до концепції істини як «неприхованості», або, у давньогрецькому написанні, «алетейї». Витоки світоглядної кризи європейської цивілізації філософ вбачає в ототожненні буття й мислення та створенні особливої інтелектуальної реальності, що затемняє ясність буття. Мислитель жорстко критикує Парменіда й подальшу традицію за тезу: «Мислити і бути — одне й те саме». «Атомна бомба вперше вибухнула в текстах Парменіда», — напише він в одній із праць. Тому заклик філософа «Назад до досократиків!» у контексті цих висловлювань логічний і виправданий.

Таким чином, Хайдеггер здійснює знаменитий поворот (Kehre) на шляху своєї думки. «Філософія є ностальгія, прагнення скрізь бути вдома», — цитує він у цей час романтика Новаліса. Думка Хайдеггера натхненно й пристрасно шукає шлях до цієї домівки, силкуючись подолати «порожнечу бездомності», і, знайдений, цей шлях виводить філософа до мови. Показова у цьому зв’язку назва його відомої збірки Holzwege («Лісові стежини»). У своїх думах ми ніби блукаємо по мові стежинами думки в пошуках просвітку, ясності й істинності. Як зауважив Е.Юнгер: «Батьківщиною Хайдеггера була Німеччина з її мовою. Його батьківщиною був ліс. Там він був у себе вдома — на його стежинах і просіках. Його братом було дерево. Він схоплює слово там, де воно ще свіже, де в цілковитій своїй зародковій силі воно ще занурене в мовчання, і пророщує його з лісового гумусу».

«Мова – дім буття», — проголошує Хайдеггер згодом, у 1940-ві, й називає художників і поетів «пастухами буття». Мислитель вважає, що істина може здійснитися лише поетично, унікально відкриваючись нам і тим самим відкриваючи таємні глибини мови. Тому головними співрозмовниками, «попутниками» пізнього Хайдеггера стають поети Гельдерлін, Рільке, Тракль. Бачення філософом високої онтологічної місії мистецтва відбилося у блискучому описі давньогрецького храму, зробленому ним у праці «Джерело художнього твору»: «Витвір зодчества, грецький храм, нічого не відображає. Він просто стоїть у долині, поритій ярами й ущелинами. Він вміщує в собі образ бога і, замикаючи його у своїй зачиненості, допускає, щоб обличчя бога через відкриту колонаду виступало у священну округу храму. З допомогою храму бог перебуває у храмі. Творіння храму складає й збирає навколо себе єдність шляхів та зв’язків, на яких і в яких народження і смерть, прокляття і благословення, перемога й поразка, стійкість і падіння створюють образ долі для людського племені».

В есе «Дзеркало і маска» Хорхе-Луїса Борхеса є цікавий епізод: один скандинавський король виграє головну битву свого життя й розуміє, що ця перемога — ніщо, коли її не буде гідно втілено у слові. Гадаю, попри драматичні життєві колізії (так, більшість колег украй негативно сприйняли його нетривале перебування на посаді ректора університету у фашистській Німеччині, і цей епізод, безумовно, затьмарює біографію мислителя), філософ Мартін Хайдеггер впорався з головним завданням свого життя — він не лише виграв свою головну битву, «битву за буття», а й натхненно закарбував цю перемогу у слові.