Він осягнув таїну Краси, або кілька рис до портрета знаменитого портретиста

Столітній ювілей — це вже майже епітафія. За цей час кожна людина встигає остаточно упокоїтися під твердими палітурками, захолонути в мармурі й бронзі. У Святослава Реріха є все, аби ця епітафія виглядала солідно і вагомо, але немає самої епітафії. В Індії і Росії працюють створені ним організації, не бракує розкішних альбомів із його малярством, тепер ось виходять друком листи, щоденники, збірники статей та наукових розвідок, оприлюднено спогади про нього. В Міжнародному центрі-музеї Реріхів щойно відбулася конференція, присвячена життю і творчості Святослава Реріха, відкрито пам’ятник йому. Але життєпис останнього з династії Реріхів поки що залишається відкритим проектом. Та й не може він упокоїтися ані в бронзі, ані в палітурках, адже і прах його покоїться не там, де він заповідав. Надто багато залишається охочих підкоригувати його останню волю, образно кажучи — переписати ту підсумкову картину, в якій розчинився сам майстер.

Він народився у Петербурзі 23 жовтня 1904 року в родині вже відомого на той час художника й історика Миколи Реріха та талановитої піаністки і першої світської красуні Олени Реріх (Шапошнікової). В цей час на протилежному краю імперії тривала фатальна для династії Романових російсько-японська війна. Хлопчик, названий на честь князя-завойовника, мав чутливу вдачу і з раннього дитинства виявив схильність до природознавства та мистецтва. Зберігся лист восьмирічного Святослава до батька на Кавказ, де той перебував у відрядженні: «Я зараз пишу тобі листа, а в нашому саду страшний вітер і гроза. Я сиджу в дитячій. Мені дуже цікаво дізнатися, хто цей Чортиков. Ми сьогодні спіймали бабку, крила у неї ультрамарин-блау. Грудка відливає золотим, черевце — синім, зеленим і жовто-зеленим. У нас є великий город, все у ньому розвилося. Чи не видно на горах диких цапів? Які жуки і камені?»

Родина Святослава Реріха була благодатним ґрунтом для розвитку мистецького обдарування хлопчика. Його естетичний смак формувався на мінералогічній та археологічній колекціях, на розкішних зразках «малих голландців», картини яких батьки завзято розшукували по аукціонах і антикварних крамницях. Олена Іванівна зазвичай здійснювала реставрацію новопридбаних полотен. Але найсильніше враження було пов’язане з творчістю батька, на той час одного з провідних митців Срібного віку. Святослав із братом Юрієм допомагали Миколі Костянтиновичу в підготовці ескізів для театральних декорацій. Проте батько ніколи не давав синові уроків малярства, очевидно, аби вберегти самобутність його творчого світу від мимовільного наслідування. Перші уроки образотворчості хлопець отримував у Школі Товариства заохочування мистецтв. 1913 р. Святослав вступає до престижної приватної гімназії Карла Мая, яку свого часу закінчив його батько і де вже навчався його старший брат Юрій.

Подружжя Реріхів являло рідкісний, навіть унікальний приклад людських стосунків, коли дві яскраві особистості органічно взаємодоповнюються. Микола Костянтинович став однією з найпомітніших постатей мистецького процесу Росії початку ХХ століття. Крім «чистої» творчості, провадив велику громадську роботу, був незаперечним авторитетом у всьому, що стосувалося художньої освіти та охорони культурної спадщини. Ініційований Реріхом Пакт став прецедентом міжнародної юридичної практики. Завдяки його організаторським здібностям Школа Товариства заохочування мистецтв перетворилася на провідний навчальний заклад Петербурга. Олена Іванівна тривалий час була ніби в тіні видатного чоловіка, проте саме їй належала провідна роль у формуванні світогляду всієї родини, вихованні дітей. Її витончена інтуїція неодноразово допомагала у прийнятті важливих рішень. Вона була першим глядачем і критиком полотен Миколи Костянтиновича. Саме своїй дружині (другині, як він її називав) художник завдячує ідеєю багатьох своїх сюжетів.

Родинне вогнище Реріхів не лише було вогнищем домашньої кухні (у прямому і переносному значеннях цього слова), а й формувало особливий творчий мікроклімат, що вирізняв цю родину як з-поміж старих аристократичних родин (по материнській лінії Олена Іванівна належала до старовинного роду Голєніщевих-Кутузових), так і з-поміж нової мистецької еліти, яка формувалася навколо часопису «Мир искусства», «Башни» Вячеслава Іванова. Різниця полягала у відсутності традиційного консерватизму і більшому динамізмі. Але Реріхи не приймали й богемного способу життя, у них було доволі обережне ставлення до містичних маніфестацій, вищою і принциповішою — планка етичних вимог. Крім того, було зацікавлення культурою Стародавньої Русі та допетрівською епохою Росії. Історичні студії поєднувалися в родині Реріхів зі світоглядними шуканнями, і ці внутрішні імпульси дедалі частіше скеровували погляд до Індії.

Культурна осібність родини стала відчутною після того, як вони опинилися за кордоном. Доля розпорядилася так, що Реріхам не довелося тікати з охоплених вогнем революції руїн імперії. Ще наприкінці 1916-го, через серйозне захворювання Миколи Костянтиновича, родина змушена була виїхати до Фінляндії.

Микола Реріх, здоров’я якого поступово відновлюється, їде на кілька днів до революційного Пітера, де разом із Олександром Бенуа, Леонідом Андрєєвим та Максимом Горьким бере участь у створенні комітету захисту культури. Йому навіть пропонують посаду міністра, але митець розуміє марність своїх зусиль в атмосфері безумства переділу влади. У березні 1919 року, на запрошення театру Ковент-Гарден, Реріх із родиною остаточно виїздить до Лондона, де готує декорації для постановок до опер Римського-Корсакова «Снігуронька», «Садко», «Князь Ігор». Святослав, який на той час вступає до підготовчої школи Королівської академії мистецтв, працює разом із батьком. У 1920 році Миколі Реріху надходить запрошення здійснити виставковий тур містами Сполучених Штатів. У цей час Святослав Реріх студіює архітектуру, малюнок і скульптуру у Колумбійському університеті. Він робить значні успіхи, але незадоволений собою. З осені 1921-го він переводиться до Гарварду на архітектурне відділення, одночасно відвідуючи скульптурне відділення Массачусетського університету. Його підсумковими роботами стали проект будівель муніципалітету та театру.

У листопаді 1923 року Святослав із батьками та братом вирушає до Індії. Оглянувши пам’ятки Елефанти, Аджанти, Агри, Фатехпур-Сікрі, Джайпура, Бенареса, вони на тривалий час виїздять до Сіккіму, де розгортають перший етап Центральноазійської експедиції, до якої готувалися багато років. Для Реріхів-старших експедиція стала кульмінацією. У Сіккімі їхній шлях перетнувся з тими, кого в Індії називають махатмами. Серія філософських праць «Жива Етика», підготовлених Оленою Реріх, та нові гімалайські сюжети Миколи Реріха згодом стали цінною звісткою для досить невеликого кола інтелектуалів, яких Герман Гессе назвав мандрівниками на схід.

Святослав Реріх не брав участі в основному етапі експедиції з переходом через Гімалаї, Тібет, Монголію, Алтай. 1924 року він повертається до Нью-Йорка, де координує діяльність організацій, заснованих його батьками в Америці (Майстер-Інститут об’єднаних мистецтв, об’єднання молодих художників Cor Ardens, Міжнародний мистецький центр Corona Mundi), через які відбувалося фінансування експедиції. Саме на цей час випадає його перший серйозний успіх: на щорічній виставці у Філадельфії 1925 р., де експонувалося близько ста його творів, він отримав найвищу нагороду — премію за композицію зі східних фресок. США, ця багата і відносно вільна країна, приваблює як креативну молодь із багатьох країн світу, так і визнаних митців старої Європи, втомлених війнами. Тут формується рафінований неокласицизм, підживлений багатьма, вже пригаслими, стильовими напрямами Старого Світу. Ранні портрети і краєвиди Святослава Реріха — графічно виразні, ефектні, в міру живописні, досить точно потрапляють у мистецький мейнстрім доби.

Проте митця не задовольняє легкий успіх. Його цікавлять першоджерела, тому майже на рік він їде до Європи, де у музеях, бібліотеках та соборах студіює спадщину старих майстрів епохи Відродження. Гран-прі за портрет батька, отриманий 1930 року у Венеції, став підтвердженням правильності його пошуків. Цей «найзахідніший» із чотирьох Реріхів через декілька років найбільш міцно пов’яже себе зі Сходом і, одружившись з індійською кінозіркою Девікою Рані, стане громадянином незалежної Індії.

У 1931 р. він приїздить до містечка Наггар, що в долині Кулу (Західні Гімалаї), де його батьками засновано інститут гімалайських досліджень «Урусваті». Тут разом із братом він досліджує місцеву фармакопею, закладає плантацію лікарських рослин, веде листування з ботанічними садами Європи й Америки. З радянської Росії до нього звертається академік Микола Вавілов, і Святослав пересилає йому зразки необхідного насіння через Париж та Ригу.

Це було далеко не випадкове захоплення. Святослав Реріх вважав, що «цивілізація за своєю природою прагне емансипувати людину, надаючи їй свободу рухів і виразу, однак і зв’язує через необхідність підтримувати цю цивілізацію, оскільки без її підтримки вона розвалиться на частини, не залишивши людині нічого, на що вона могла б опертися. Можливо, у майбутньому ми зуміємо відкрити деякі нові засоби узгодження життя на землі з якимсь варіантом домашньої промисловості».

Згодом у своєму маєтку під Бангалором (на півдні Індії) Святослав Реріх закладе плантацію унікальних дерев-ефіроносів, які створять неповторну атмосферу навколо будинку і дозволять художникові почуватися цілком незалежним від кон’юнктури — як ринкової, так і, умовно кажучи, корпоративної, тусовочної. Однак свобода і віддаленість від великих цивілізаційних центрів аж ніяк не маргіналізували його творчих запитів. «Щодо мене, то я зараз дуже серйозно зайнявся живописом, намагаюся вирішити нові питання техніки, композиції і так далі. Місце, де я перебуваю, ідеально підходить для таких шукань. Я давно облишив ультрасучасні лінії, звернувшись до більш класичних, хоча постійно шукаю нових засобів вираження», — пише Святослав Реріх своєму американському колезі Джиму Халлу. Нові засоби вираження полягали, зокрема, і в розробці своєрідного філософського жанру — коли значна роль відводиться не лише композиції, а й сюжету.

У схожому ключі вже працював Микола Реріх. Щоб не повторювати батька, полотнам якого властива кристалізованість форми і статуарний монументалізм, Святослав звертається до іншого аспекту буття — руху. Простір його картин — це потужний колористичний вихор, наснажений спалахами внутрішньої енергії. Це рух, який зароджується у глибинах Космосу і відлунює у всьому, що живе і росте на землі. Такою є суть багатьох його композицій: «Вічне життя», «Священна флейта», «Вісники» та інші. Для ХХ століття такий поворот у творчості був досить ризикованою справою. Полеміка зі стійкими дискурсами протягом останніх ста років є ознакою як філософії, так і мистецтва.

Особливо вражає триптих «Розіп’яте людство», написаний упродовж 1939—1942 років. На центральному полотні, майже в натуральний людський зріст, зображення людини на колінах із хрестоподібно заломленими руками. Апокаліптичною лавою напливають незчисленні армії, які щільними рядами крокують без мети і навіть без завзяття. Ангели виливають на землю вогненні чаші гніву. Права частина триптиху має назву «Куди зайшло людство?» Глуха ущелина з навислими скелями і натовп, що хлюпає відчаєм у стіни кам’яної пастки. Ліва частина триптиху має назву «Звільнення». На полотні — місиво людських тіл, із якого намагається виокремитися одна постать.

На котрійсь із виставок автор так пояснював задум цього твору: «Це — війна іншого плану, вона виражає боротьбу людини з собою, з тією множинністю потворних егоїстичних «я», що не дають їй піднятися на вищий рівень існування. З хаосу нестримних жадань, у впертій з ними боротьбі народжується нова, звільнена людина. Її осяяна постать вимальовується у сфері спрямованих угору променів». Автор вклав у цю картину дещо більше, ніж жах перед історичними катастрофами, свідками яких був, застереження щодо невідворотності грядущих потрясінь. Багатьма своїми творами Святослав Реріх проголошує не лише воскресіння, а й преображення людини. Преображення у прагненні осягнути таїну Краси, яку Майстер вважав «природним еволюційним потоком, що виявляє найдосконаліші форми і поєднання кольору, звуку, слів і форми».