ВІН МРІЯВ ПРО ЕНЕРГЕТИЧНЕ БАГАТСТВО

З ім’ям Олександра Ілліча Лейпунського пов’язані становлення Українського фізико-технічного інституту, успішні роботи з розщеплення атомного ядра, організація досліджень в галузі ядерної фізики в Києві, створення атомної зброї, а також розробка ядерних реакторів на швидких нейтронах у Фізико-енергетичному інституті в Обнінську. На цей останній проект і спирається прогноз О.Лейпунського — на світанку 70-х років він намалював вражаючу картину енергетичного багатства, яке дадуть нашій країні «швидкі» реактори: «Будівництво теплових реакторів першого типу триватиме до 1980—85 років із поступовим переходом до будівництва АЕС із реакторами другого типу, на швидких нейтронах. Ці АЕС другого типу, у міру введення їх у дію, братимуть на себе базове навантаження, а реактори на теплових нейтронах поступово, за необхідності, переводитимуться в напівпіковий режим регулювання.

До початку будівництва серійних і потужних «швидких» реакторів сумарні потужності АЕС із тепловими реакторами досягнуть у нашій країні десятків мільйонів кіловат. Отже, АЕС із «швидкими» реакторами фактично вбудовуватимуться в уже досить розвинену ядерну енергетику.

Розвиток народного господарства СРСР у подальшій перспективі (до 2000 року) вимагатиме таких обсягів витрат паливно-енергетичних ресурсів, які спричинять необхідність докорінного перелому в структурі прибуткової частини цих ресурсів. Основою такого перелому може стати ядерна енергетика, яка до 2000 року перетвориться на серйозну галузь паливно-енергетичного господарства країни».

Мрія вченого не збулася, його прогноз не виправдався, але справа тут не в науковій помилці, а в тектонічних зсувах історії — Чорнобиль, розпад Союзу... У особистій долі академіка АН України, лауреата Ленінської премії, Героя Соціалістичної Праці й кавалера трьох орденів Леніна віддзеркалилися як світлі, так і трагічні сторінки історії країни.

Народився Олександр Ілліч Лейпунський 1903 року в сім’ї будівельника-десятника. Після закінчення фізико-математичного факультету Ленінградського політехнічного інституту Лейпунський залишився там же викладачем. У 26 років його призначено на посаду старшого фізика з виконанням обов’язків керівника високовольтної бригади й заступника директора Українського фізико-технічного інституту. Тут чотири члени високовольтної бригади, серед котрих був і Лейпунський, провели успішний досвід із розщеплення ядра літію штучно прискореними протонами. Через рік, у 30 років, Олександра Ілліча призначено директором УФТІ, а трохи пізніше обрано академіком АН України. Він став наймолодшим академіком за всю попередню й наступну історію академії.

На посаді директора Олександру Іллічу довелося попрацювати лише півроку: Народний комісаріат важкої промисловості відправив його у відрядження за кордон — переймати досвід вивчення атомного ядра в кращих лабораторіях Європи. Крім основної була в нього ще одна мета, узгоджена з наркомом Серго Орджонікідзе, — запросити на роботу в УФТІ відомих берлінських фізиків Ф.Ланге та Ф.Хоутерманса.

Коли Лейпунський повернувся до Харкова, ці вчені вже були в штаті УФТІ. Природно, ані він сам, ані ТИМ паче запрошені ним німецькі фізики не здогадувалися, що їхній приїзд стане основним аргументом обвинувачення іноземних учених «у шпигунстві», а Лейпунського — у «втраті пильності». 1937 року молодого академіка арештували органи НКВС безпосередньо в інституті.

Під слідством він пробув недовго, лише близько двох місяців. Сам учений пояснював це зміною керівництва НКВС, а за деякими даними, витягти його із в’язниці вдалося завдяки клопотанню тодішнього президента АН України Богомольця. Після звільнення фізика залучали до роботи в різноманітних наукових установах країни. Він був учасником усіх довоєнних всесоюзних ядерних конференцій.

Одним із перших український фізик зрозумів великі потенційні можливості реакції поділу урану для вивільнення енергії атомного ядра. Він був причетний практично до всіх акцій, спрямованих на те, щоб привернути увагу наукової громадськості й уряду до «уранової проблеми», активно брав участь у роботі Ядерної й Уранової комісій Академії наук СРСР, був науковим керівником теми «Вивчення поділу урану» в УФТІ. Цікаво, що як ентузіаст ядерної енергетики Олександр Ілліч уникав навіть розмов про атомну бомбу. Його аспірант Маслов, котрий хотів займатися цією темою, був змушений перейти в іншу лабораторію. Проте в 1949 році за участь у розробці першої радянської атомної бомби О.Лейпунського нагороджено орденом Леніна.

А потім розпочалася Велика Вітчизняна війна. В автобіографії, датованій 22 червня 1952 року, Лейпунський пише: «Разом з Академією наук УРСР у жовтні 1941 року евакуювався до Уфи. Там працював... директором Інституту фізики. Після реевакуації Інституту фізики до Києва продовжував працювати директором інституту. У 1946 році Харківським обкомом ВКП(б) був відновлений у партії без стягнень».

Після війни Лейпунський в основному зосереджується на роботі в знову створеному Фізико-енергетичному інституті в Обнінську. Він пропонує новий напрям у ядерній енергетиці — «Системи на швидких нейтронах» і стає науковим керівником проекту.

Сьогодні почали відкриватися й найтаємніші сторінки діяльності вченого. Лейпунський брав участь у розробці ядерних енергетичних установок із рідкометалевим теплоносієм свинець-вісмут для атомних підводних човнів. Виявляється, 1952 року на двох суднобудівних заводах, у Ленінграді та Сєверодвінську, було розгорнуто будівництво великої серії атомних підводних човнів. Мала водотоннажність, висока швидкість і маневреність, титановий корпус, комплексна автоматизація й нечисленний екіпаж — за ці якості човни називали тоді кораблями XXI століття.

Олександр Ілліч також керував розробкою ядерних енергетичних установок для космічних досліджень — на навколоземну орбіту було запущено 33 супутники з ядерними енергетичними реакторами на швидких нейтронах «БУК».

Видатному вченому виповнилося б нині 100 років. Тепер його ім’я носить Державний науковий центр РФ «Фізико-енергетичний інститут імені академіка О.І.Лейпунського».