Вільгельм І завойовник: початок нормандської доби в Англії

Є в історії людства події, які внесли в її хід новий, свіжий струмінь. Для Великої Британії 1066 рік став поворотним. Від нього фахівці ведуть відлік так званої нормандської (або норманської) доби.

Наприкінці ІV століття від Різдва Христового Римська імперія, що знаходилася під постійним тиском варварів, починає втрачати контроль над своїми далекими колоніями. Чи не першими стали незалежними від Риму острови на північному заході Європи, які називалися британськими (бритти — місцеве кельтське плем’я, яке ще на початку IV ст. від Р.Х. прийняло християнство).

Майже відразу після того, як римляни на початку V століття від Р.Х. залишили країну, Британію завоювали германські племена саксів, згодом іменовані англосаксами. Прибульці з материка нещадно пригноблювали християнське кельтсько­римське населення; частина аборигенів еміґрувала, частина була асимільована. На початку VI століття від Р.Х. стараннями римського Папи Григорія І та численних місій, англосакси приймають хрещення.

У англосаксонському суспільстві тривалий час зберігалися елементи демократії. Королями фактично керували аристократи («високородні»), служиві дворяни, а також «уїтани» (мудреці) з числа єпископів. 836 року король Уессексу й Суссексу Екберт нарешті завершив об’єднання всієї Англії (саме тоді найбільший острів британського архіпелагу отримав цю назву). Багатовладдя, що підточувало силу королів, змінилося на єдиновладдя. Але цей острів, чи не раніше за інші землі Старого Світу, починає зазнавати нападів відчайдушних завойовників-норманів (ці мешканці Скандинавії вже тоді називалися данцями, шведами й норвежцями). Боротьба англосаксів із данцями тривала до 1066 року з перемінним успіхом (так у 1016—1035 роках і Данією, і Норвегією, й Англією правив данець Кнут Великий). Чи не найголовнішою причиною падіння англосаксонського короля Гарольда, а отже й кінця п’ятивікової англосаксонської доби, стали виснажливі війни з вікінґами.

А от головною причиною того, що у вересні 1066 року в Англії висадилися нормани з північних берегів Франції — нормандці, стало те, що їхній герцог Вільгельм ще за часів правління англосаксонського короля Едуарда Сповідника отримав від нього підтримку своїх претензій на корону Англії. Цю згоду було підкріплено тим, що Вільгельм деякий час утримував у заручниках брата королеви Гарольда Ґодвіна Уессекського. І саме по смерті Едуарда в 1066 році Гарольд відмовився від своєї обіцянки (до речі, даної на святих реліквіях) й був проголошений королем Англії. Таким чином Вільгельм отримав вагомі юридичні підстави для вторгнення до «свого» королівства.

Нормандський герцог Вільгельм І Завойовник (1027—1087) пройшов важкий шлях до вершин влади. Після смерті батька Роберта ІІ Диявола в Палестині нормандські барони й родичі небіжчика підняли повстання проти його бастарда (позашлюбного сина). Лише втручання Генріха І Французького — опікуна й сюзерена 8­річного Вільгельма — зберегло за ним престол Нормандії. Проте Вільгельм скоро «віддячив» сюзерену, перемігши його та графа Ґодфруа Мартела Анжуйського у тривалій, виснажливій війні й анексувавши графство Мен (1060 р.).

Інтерес Вільгельма до Англії ґрунтувався не тільки на честолюбстві, але й на багаторічній традиції. Король Едуард Сповідник був сином нормандки; на острові знаходилися чималі нормандські колонії. Тож вибір парламенту англосаксів (вітенаґемоту) на користь графа Гарольда Ґодвіна, який не мав прямих родинних зв’язків із правлячою династією, що перервалася, викликав, можна сказати, законний гнів Вільгельма. Він вважав себе ошуканим. Тож відповіді цього вправного воїна узурпатору довго чекати не довелося.

Звернення до суду римського Папи Олександра ІІ (Ґільденбранда) у цій справі відіграло важливу роль у наступних діях герцога, який отримав широку підтримку Риму (Вільгельм був ревним християнином і навіть самостійно керував духовними соборами; крім того, він палко підтримував клюнійську реформу церкви). Олександр ІІ відлучив Гарольда Англійського від церкви й вислав Вільгельмові корогву святого Петра з благословенням на похід. Нормандці, заручившись підтримкою герцога Фландрії Балдуїна, розпочали підготовку до висадки в Англії. Вільгельм залучив до своєї армії декілька тисяч авантюристів із усієї Франції й навіть Німеччини.

Гарольд 25 вересня 1066 року у виснажливій битві біля Стемфордбріджа переміг ще одного претендента на престол — свого брата Гостіґа, якого підтримував Гаральд Гардрада Норвезький; лише 300 норвезьких воїнів врятувалися на 24 човнах. І Гостіґ, і Гаральд Гардрада загинули в бою. Але майже одночасно, вже 28 вересня, Вільгельм без перешкод висаджує з 700 суден своє військо (до 12 тисяч осіб: важко озброєна рицарська кіннота, піхотинці-найманці та лучники) на південному березі острова в графстві Суссекс, поблизу містечка Гастінґс. До речі, це містечко й сьогодні відоме у світі, але передусім знаменитими щорічними шаховими фестивалями.

Саме тут 14 жовтня й відбулася знаменита битва. Вільгельм спокійно очікував на появу армії супротивника, хоча міг за два тижні зайняти декілька навколишніх містечок. Він свідомо готувався до битви саме біля Гастінґса, поблизу стоянки свого флоту; в разі невдачі нормандці могли швидко ретируватися на судна.

Англосакси Гарольда за два тижні пройшли півкраїни. Вкрай виснажене військо налічувало до 15 тисяч воїнів; але вони не мали кінноти, а частина англосаксів була озброєна навіть кам’яними сокирами. Дружина Гарольда (а це максимум 3—4 тисячі воїнів) діяла під час битви лише у пішому строю, навіть за наявності коней. Англосакси зайняли вигідну позицію на пагорбі Сенлак і зі значними втратами відкинули воїнів Вільгельма, що атакували їхні позиції. Через відсутність кінноти англосакси не переслідували ворога. Нормандці, завдяки цьому, отримали змогу відступити, перешикуватися й знову атакувати. Проте з їхнього боку на першому етапі битви діяла лише легка піхота й частково — рицарі; кінноту й своїх лучників нормандський герцог беріг.

Ще двічі Вільгельм наказував атакувати позиції англосаксів. Нарешті останні вирішили контратакувати, й це був хибний хід — сильні в строю, вони явно поступалися супротивнику в поєдинках віч­на­віч. До того ж, лучники нормандців були більш вправними і завдали англосаксам значних втрат. В останній фазі бою англосакси кинулися зі своїх укріплених позицій на ворога, і лучники Вільгельма в чистому полі разом із герцогською гвардією буквально розтрощили їх. Одночасно нормандці продовжували обстрілювати з луків дружину Гарольда; стрілою було смертельно поранено й короля, який встиг дати наказ про відступ. Проте його дружинники зімкнули стрій навколо тіла Гарольда й билися до останнього воїна. Переслідуючи відступаючих, Вільгельм розгромив їхні розрізнені групи. 25 грудня 1066 року, перед тим спустошивши землі навколо столиці, він вступив у Лондон, і на Різдво коронувався у Вестмінстері. Прикметно, що Вільгельм постійно наголошував: він отримав корону в спадок, а не був звичайним завойовником.

Перемога біля Гастінґса вирішила подальшу долю Англії. Вільгельм І поділив усю країну на 700 великих і 60 малих ленів, які віддав нормандським баронам і деяким простим воїнам. Вони повинні були нести військову службу й сплачувати грошову подать. Ще багато років розрізнені загони англосаксів продовжували турбувати замки нормандців, але влада останніх утвердилася в Англії назавжди. 1068 року біля берегів Англії з’явився флот данського короля Свена, який хотів підтримати повстання в Західній Англії та Вельсі. Проте Вільгельм зумів домовитися з північними одноплемінниками-норманами й підписав з ними мирну угоду. У 1071 році розгорілося останнє велике повстання англосаксів, яких підтримав шотландський король Малькольм ІІІ, придушене нормандцями з нечуваною жорстокістю.

Останні роки життя Вільгельм І провів у постійних походах, здебільшого в Нормандії. 1087 року він почав війну з французьким сюзереном Філіпом, який підтримував нормандських баронів у їхньому бажанні позбутися обтяжливих повинностей. І от після штурму міста Манте 7 вересня цього ж року король Англії впав із коня й отримав смертельні поранення. Цікаво, що Вільгельм, як і один з його наступників на лондонському престолі Річард ІІ Левине Серце, знайшов свою смерть там, де народився, — у Франції.