Віконце з найчистішого у світі скла

Віра Річ — відомий англійський перекладач. Народилася в 1936 році, у Лондоні, який залишився її рідним містом на все життя, хоча вона подорожувала і працювала приблизно у 35 країнах (неточність пов’язана зі зміною кордонів!).

Віра Річ багато працювала з українською та білоруською поезією (антологія білоруської поезії в перекладі англійською мовою «Як вода, як вогонь» (ЮНЕСКО, 1971 рік) була першою, що вийшла західноєвропейською мовою). Також пані Віра перекладала з польської, російської, чеської, хорватської, норвезької та іспанської мов. Вона є засновником і редактором журналу Manifold Magazine of New Poetry.

Віра Річ, яка добре знає, що таке радянська цензура, — активний поборник правди у літературі. Про це і не тільки — наша розмова з людиною, що присвятила своє життя поезії і світові перекладу.

— Я достеменно можу назвати дату, з якої розпочалася моя кар’єра перекладача, — 24 квітня 1956 року. В той час я навчалася у коледжі, і нас заохочували перекладати французькі та латинські вірші. Так от, на моєму двадцятому дні народження серед гостей був українець Володимир Микула. Друзі попрохали мене перекласти якогось вірша, а під кінець дня Володимир запитав: — Ти не проти перекласти одну українську поезію для публікації у журналі? — Добре. Але я... не знаю української мови. — Це не проблема. Ти вивчиш!..

Отже, послуговуючись словником і антологією поезії, я почала вивчати українську.

У мене були тоді теплі стосунки із білоруською спільнотою в Лондоні, і коли вони дізналися, що я перекладатиму для українського часопису, то запропонували мені перекладати ще й з білоруської. Мовляв, «якщо українцям подобається твоя робота, то вона має бути справді доброю».

Моїм першим опублікованим перекладом був «Пролог» до поеми «Мойсей» Івана Франка, надрукований 1957 року в «Українському віснику», який виходив у Лондоні. На сорокаріччя цієї події Спілка письменників України нагородила мене премією імені І.Франка, чим я й досі дуже пишаюся.

Перша збірка перекладів, вірші Тараса Шевченка, вийшла в 1961 році, коли відзначали сторіччя смерті поета. Відтоді я почала працювати з українською, білоруською поезією і прозою, а також перекладати з польської, румунської, чеської, російської, давньоанглійської (хоча останні важко назвати перекладами), переклала цикл поезій з іспанської.

Понад сорок років я працювала на журналістській ниві у Центральній і Східній Європі — ця робота також була пов’язана із перекладом.

— Пані Віро, з якими «труднощами перекладу» вам як фахівцю доводилося зіштовхуватися?

— Мій принцип: перекладач має створювати свою версію твору у максимально наближеній до тексту-оригіналу формі. Переклад має відтворювати як зміст, так і стиль оригіналу. Наприклад, у поезії мають бути збережені ритм, ритмомелодика, система римування, алітерації тощо. І також потрібно зберегти, я би назвала це «спецефекти вірша»: особливості його стилю, насамперед професіоналізми, сленг, жаргон, релігійну, академічну лексику тощо.

Насправді жоден переклад не буває досконалим. Проте я відкрила для себе те, що його можна дуже наблизити до оригіналу.

Наведу приклад. У «Заповіті» Шевченка є ключове слово «окропіте». Як перекласти його англійською мовою? Словники рекомендують уживати слова sprinkle чи spatter (забризкувати, розпорошувати. — Д.Д.), але знавці англійської зрозуміють, що ці слова мають трохи інший зміст. Отже, я була змушена шукати щось нове.

Кілька місяців я намагалася віднайти потрібне слово-образ, аби якнайточніше передати мовлення Шевченка у «Заповіті». І збагнула, що мені потрібне слово, яке використовують священики, коли святою водою мають «окропити» тих, хто хоче наблизитися до Божої благодаті, відчути Божий дух у собі. Це символізує духовне очищення.

І я знайшла! 1500 років тому в англійській мові було потрібне мені слово. Згідно з лінгвістичними дослідженнями, воно прийшло в англійську від мови германських племен. У давньоанглійській мові (англосаксонській) це слово звучить як bletsian. А далі це «поганське» слово піддалося процесові християнізації і перетворилося на bless («благословити». — Д.Д.). Саме ним і дотепер послуговуються священики, саме його я і намагалася віднайти.

Отже, мені довелося віднайти для свого перекладу слово, яке сьогодні знає невеличка група людей, яке ледь не загубилося в історичному вирі подій... Це, я вам скажу, досить-таки важка і марудна праця. Проте для перекладача головне —результат.

— Розкажіть про суть конфлікту, пов’язаного із білоруською літературою, а точніше, з вашими перекладами. У своїй статті ви написали: це війна, в якій зачепили вашу репутацію як перекладача. Тож що, власне, сталося?

— Мої проблеми з Білоруссю розпочалися іще на початку 70-х. 1971 року уперше з’явився том перекладів білоруської поезії західноєвропейською мовою — збірка «Як вода, як вогонь». Книжка вийшла під патронатом ЮНЕСКО. Після того, як декілька місяців московський головліт (не мінський!), вимагав, щоб цю збірку «розсипали», оскільки моє переднє слово не було узгоджене із політикою партії, що визначала радянські стандарти.

На противагу мені з’явилися переклади маловідомого Волтера Мея, які (я можу про це говорити з усією відповідальністю) були зроблені через посередництво російської мови. Тобто білоруського колориту там було дуже і дуже мало. Ці переклади взагалі не мали жодної мистецької ваги.

Нещодавно я дізналася: ЮНЕСКО розпочало проект щодо створення СD-диску «Білоруська поезія англійською мовою». Я здивувалася, оскільки мене про це ніхто не повідомив. І там збиралися розмістити переклади саме Волтера Мея, а не мої. У мене склалося враження, що мене навмисно хотіли усунути від цієї справи. Коли я почала бити в усі дзвони, вирішили-таки, що мої переклади також мають бути розміщені. Та мені просто не дали часу для підготовки якісних перекладів. Хтось «нагорі» залишив усього кілька тижнів для завершення проекту. Я розглядаю це просто-таки як спробу вилучити мої переклади з білоруського літературного ринку.

— Ви бачите тут політичні мотиви?

— Так, кілька моїх статей у журналі Times Higher Education Supplement були досить критичними щодо політичного режиму пана Лукашенка. І це, зокрема, пов’язано із закриттям Ліцею гуманітарних наук, закриттям Європейського університету гуманітарних наук, політичною цензурою академічних досліджень тощо. Я могла б і далі продовжувати цей перелік.

Принаймні я зробила усе можливе для того, щоб люди з усього світу могли відкрити для себе світ білоруської літератури.

— На вашу думку, мають література і політика безпосередній зв’язок? Чи відбиває література, стан її розвитку тощо політичну ситуацію у країні?

— Я переконана: будь-який митець відреагує на несправедливість навколо себе. Митець — теж суспільна істота... І ця реакція, це занепокоєння й є тим політичним моментом, про який ви кажете.

— Не могли б ви сказати кілька слів про роботу над перекладами видатної української поетеси Ліни Костенко? Чи важко було працювати над її поезією?

— Уперше я почала працювати з творами Ліни Костенко ще у 60-х роках. Потім був проект, пов’язаний з перекладом антології творчості шістдесятників... З різних причин це так і не здійснилося. Але я тоді переклала багато її віршів, які вважаю надзвичайно витонченими, багатогранними і високохудожніми. Таке сприйняття віршів, звичайно, є величезним поштовхом до перекладу.

У 2000 році, коли тривала робота над антологією української поезії ХХ сторіччя, я надіслала упорядникам свої переклади поезії Ліни Костенко, але перевагу віддали деяким досить слабким версіям із США (маю на увазі переклади М.Найдана та інших) — які не зберегли витончену форму й ритмомелодику оригіналу. Упорядник пояснив мені це тим, що «американці не розуміють рими».

— Чи не могли б ви дати універсальної поради: що потрібно для того, аби стати професіональним перекладачем?

— Перекладач, маючи вроджений хист (талант від Бога, генетичну детермінованість), має тренувати свої мовні якості так, як атлети тренують свої м’язи перед виступами на Олімпійських іграх. Він має працювати з мовою, з літературними текстами, збагачувати себе новими словесними відтінками, щоб якнайточніше передати зміст і стиль кожного слова у творі і, що найважливіше, має бути поетичний «інсайт», дуже тонке відчуття слів... Аристотель пише про це у «Поетиці»: «Інсайт (він називає це «метафорою») — єдина річ, якої не можна навчитися. Решта — це результат сумлінної праці, вивчення мови, мистецька практика тощо...

А також перекладач мусить мати здатність ховати себе у перекладі, не вставляти свої слова, свої думки тощо. Переклад — це немовбито вікно, крізь яке повинне сяяти світло твору-оригіналу. І це віконце має бути створене із найчистішого у світі скла.

Саме це перетворює переклад у мистецтво, чого не може дати комп’ютерне перекладання. Ви, мабуть, знаєте багато анекдотів із приводу комп’ютерного перекладу, зокрема про переклад прислів’їв. Наприклад, «Out of sight, out of mind» (повністю викинути когось зі свого життя, забути про когось. — Д.Д.) комп’ютер перекладає як «телепень-невидимка». І таких прикладів можна навести чимало.

— Я знаю, що багато талановитих людей не люблять таких запитань, проте... Які ваші плани на майбутнє? У вас наближається ювілей. Який подарунок ви хотіли б собі зробити?

— Ви знаєте, мій день народження — за два дні до страшної події для цілого світу, трагедії на Чорнобильській АЕС, нинішнього року її двадцята річниця. Це величезна пересторога людству, це той трагічний кадр нашої історії, рана, яка навряд чи зможе загоїтися... Це постійна пам’ять. Ліна Костенко дуже багато і дуже правильно про це писала, вона жила в тій зоні відчуження, а це багато про що говорить!

2006 року я мушу багато чого зробити... Але, якщо вдасться, то я би дуже хотіла провести кілька святкувань із моїми друзями в Україні — у Києві та Львові. І, звісно, якщо мене не оголосять цілковито персоною non grata, у Мінську...

— І насамкінець. У чому для вас полягає вічність перекладу?

— Вічність... Знаєте, у моєму віці вічність уже є близькою, але я ще маю дуже багато роботи, яку мушу виконати перед тим, як зустрінусь із Св. Петром... Адже на небесах мені доведеться відповідати не тільки перед сонмом янголів за свої земні гріхи, а й перед моїми авторами, яких я не встигла перекласти...