Війна як краш-тест Культури

10 жовтня, 2022, 13:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Оптимістичний фаталізм

Війна як краш-тест Культури
© Getty Images

Війна виразно засвідчила, наскільки безглуздо бути кимось, а не собою.

Так говорив вуйко Дезьо

Культура — це координація між дійсним і уявленням про дійсне, між Світом і моделлю світу. Якщо така координація втрачає адекватність відображення, приходить війна.

Деякі актори світової інтелектуальної думки часом обговорюють війну в Україні як коментар до художнього фільму про війну або навіть просто війну, перебуваючи в стереотипах минулого, полоні власних доктрин і особистих принципів, які в сучасних умовах розгнузданого насильства вже стали непродуктивними.

Вони не усвідомлюють і не відчувають цієї війни в усій її повноті. Цього, мабуть, не може і не зможе зробити ніхто ні тепер, ні потім.

Ми маємо особливу війну, відмінну від усіх нам відомих попередніх із часів модерну. В неї немає ані економічних, ані політичних, ані ідеологічних мотивів. Це війна гріха гордині і гніву, доведеного умовами Росії до абсолюту, проти життя за власними вподобаннями і колективними моральними настановами. Тому це війна без формальних кордонів. Вона лише ілюструється лініями фронтів.

Читайте також: Прорив фронту на Херсонщині: ЗСУ звільнили ще низку населених пунктів – карта

Кожен, хто прислухається до Путіна або закликає враховувати його інтереси, стає не на бік Путіна, а на бік уже неперсоніфікованого абсолютного зла.

Мабуть, схожою була війна за Трою.

Тож не дивуймося появі «троянських коней», навіть породжених пацифізмом чи наївністю. Головне, що ми цей фокус уже знаємо.

Нам своє робить, і наша роль — на боці праведності, що повстала проти зла.

В Україні час довіри до авторитетів (бо в самого обмаль інформації, вражень, спостережень) відступив за горизонт подій.

Війна завжди сприймається без авторитетної думки, через власний пережитий страх, біль, гнів і спільне очікування помсти ворогові.

Тому авторитетам не потрібно особливо зважати на крайнощі в оцінках їхніх дій. Ми в Україні потрапили в унікальний стан суспільства, коли кожен став сам собі авторитетом.

Читайте також: Занурення черепахи. Якими українці вийдуть із війни

Наша Перемога і час приведуть усе до рівноважних станів, нових оцінок і висновків.

Настане час, і з-за горизонту подій знову виникнуть, повернуться авторитети. Хоча б тому, що людям просто бракуватиме снаги і бажання всім перейматися.

Але не факт, що авторитети будуть ті ж самі.

І це — нормально.

Війна — крім усього, глибинна трансформація суспільного досвіду.

Можна вважати, що людина — це постійна відповідь у режимі реального часу на сім запитань: «Що хочу?», «Що можу?», «Що маю?», «Звідки?», «Куди?», «Що є Світ?» і «Що є Я?».

У просторі перших трьох запитань зазвичай формується уявлення людини про успіх. І якщо до війни відповіді на них пов’язувалися здебільшого зі статками, майном, посадами, грішми, владою, то війна внесла істотні деформації, і тепер людина більше починає думати про родину, друзів, любов, затишок і особисте.

Питання «Звідки?» стосувалося раніше історії, минулого, а «Куди?» —торкалося планів і майбутнього. Війна й тут втрутилася, скоротивши історичні бази порівняння і горизонти планування, а в екстремальних ситуаціях — звівши їх у точку буття.

Україна перебуває в ситуації, коли формується ще один із її Головних фактів національної свідомості (ГФНС). Відтак, для нас самих та нащадків цей час стає і визначальним минулим, і дороговказом у інше майбутнє. Усе, що було й планувалося до війни, стає вторинним, тому що визначальна Історія формується саме зараз, і ми всі є учасниками цього процесу.

На відміну від усього світу, українці нині приймають кожен прийдешній день як дарований, а настанову «Завтрашній день не обіцяний нікому» вони не сприймають як величну мудрість попередніх поколінь, а втілюють як буденну практику сьогодення.

Звідси — фаталізм.

Українці зараз перебувають в унікальній ситуації: у них немає вагань з приводу прийняття рішень щодо майбутнього, бо цю справу вони передовірили ЗСУ.

Звідси — оптимізм.

Оптимістичний фаталізм — ось нині геній українського суспільства, що об’єднує, зв’язує відповіді на запитання «Звідки?» і «Куди?» в єдину суть: «До Перемоги!» В цій суті війна дивним чином звела в єдиному фокусі минуле і майбутнє. Це може видатися парадоксальним, але саме війна забезпечила цю єдність часів, які в інший час лише скоординовані, але не споріднені, як нині.

Так само війна об’єднала відповіді на питання «Що є Світ?» і «Що є Я?» Вона засвідчила, що розрізнений пошук відповідей на них призводить до пастки егоїзму. «Без спорідненості все — ніщо», — зазначав наш геній Григорій Сковорода. Саме такою спорідненістю — незбагненною й неосяжною — є нині українці. Воїн в окопі, волонтер у машині, фермер у полі, робітник у цеху, службовець у кабінеті, журналісти, письменники, дітки у сховищі, в яких зупинилися уроки, бабуся в старенькій хаті ввечері перед образами — всі ми разом втілюємо один із проявів такої спорідненості, а отже, і є — Усе! Це й стає відповіддю на найзагадковіші та найпотаємніші питання, що визначають людину. Коли я чую сирену, дивлюся у смартфоні на карту повітряних тривог, то думаю не про механічний прилад на даху, з якого вона лине, а про всіх у всіх куточках зображення, яке світиться в мене на екрані.

Ця спорідненість нині і є бог України.

Це навіть не єдність, це — неподільність у розмаїтті, ознака народження нації, яка культивує спільні Головні факти національної свідомості з часів Володимира Великого.

Один із засновників соціології, Еміль Дюркгейм зазначав, що суспільство — це і є релігія. Він вказував, що бог постійно з нами, і пояснював, що це антропоморфна персоніфікація реального досвіду, але не дитячого досвіду спілкування з батьками, а повсякденного досвіду взаємодії з суспільством. Дюркгейм зазначає, що стосовно кожного індивіда суспільство виступає як усезнаюче, величне, всемогутнє. Всіма знаннями, уявленнями, особистістю та досвідом індивід зобов’язаний суспільству.

Але війна в Україні, через зазначену спорідненість, витворила унікальну ситуацію: кожен став невід’ємною часткою всього суспільного досвіду, кожен з нас наблизився до бога. Або віддалився від нього.

Тож можемо зауважити, що війна робить людину цілісною і виставляє її на оглядини в усій повноті: величі або нікчемності.

Та повернімося до найпотаємнішого із зазначених запитань — загадки «Що є Я?»

Візьміть у руки смартфон.

Перегляньте його сторінки.

Відтак вимкніть його, відкладіть і роззирніться.

А тепер уявіть, усвідомте, що весь цей огром інформації, який ви спостерігали — новини, статті, музика, книги, ігри тощо, — зараз присутній тут навколо вас, хоча його ви не бачите. І, де б ви не перебували — на кухні, в парку, в транспорті, в лісі тощо, — він супроводжує вас, присутній у вашому житті щомиті. Смартфон — лише інструмент, який його виявляє.

Заплющіть очі й запитайте себе, що ви думаєте про множинність всесвітів.

Колись, ще в добу кнопкових телефонів, я написав, що наше тіло — це тільки термінал, який виявляє лише одну складову з неосяжного громаддя всесвітів. Але, якщо порівняти людину зі «смартфоном», що відтворює відомий нам Всесвіт, відразу постає наступне питання: «А хто є Володарем цих «смартфонів»? Хто завантажує в них різноманітні опції?»

Війна не дає відповідей на запитання, які виникають у людини. Вона лише спрямовує до правильних шляхів пошуку відповідей на них.

Одне з таких запитань: «А що є сама війна?».

Культура — це координація між Світом (Задум щодо людини) і моделлю світу (задумом людини).

Мистецтво — це досконалість такої координації.

Креатив — це творення моделі світу як продовження Світу, його доповнення.

Життя — це тест Культури на продуктивність.

Війна — це прояв критичної невідповідності між моделлю світу і Світом. Це своєрідний краш-тест Культури на її продуктивність.

Відтак Перемога — це тест Культури на стійкість.

Можемо стверджувати, що війна між Україною і Росією є зіткненням двох культур, світоглядних моделей, які ці культури витворили, хай одна з них — потворна вигадка.

Культура, яка в масовій свідомості людей пробуджує чудовиськ, приспаних цивілізацією, має бути поставлена поза цивілізацією. Це і є головним завданням людства в цій війні.

Українці мають розуміти: хто думає про помсту, той забуває про Перемогу.

Помста — доля переможених. Проти ворога — шабля, проти диявола — хрест! Зло має бути покараним.

Війна зруйнувала звичні різні бази порівняння для оцінок та відповідей і впровадила спільну трагічну міру буття.

Ми зараз ставимо перед собою багато питань і шукаємо на них відповіді, координуючись уже до цієї нової міри.

Та відповідь на одне з таких питань, що виникає час від часу, для себе я вже встановив.

Що я робитиму, коли настане Перемога?

Я подивлюся на вічне небо і скажу хмарам, які є свідками всіх часів: «Ми перемогли».

І про нашу Перемогу дізнаються всі, хто до неї не дожив, а також довідаються минулі, сущі й прийдешні покоління українців. І вже ніколи про неї не забудуть.

Related video

Більше статей Валентина Ткача читайте за посиланням.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК
}