Вихід з абсурду: синтез як нова технологія мислення "Час блондинок"

"Британські вчені довели, що твердження, які починаються зі слів "Британські вчені довели...", ніколи не доводилися британськими вченими".

"Нове - це добре забуте старе". Це правило працює не тільки тому, що його "довели британські вчені".*

Історичні факти, до яких ми апелюємо, завжди є інтегральним результатом дії багатьох чинників. У факт завжди вкладається унікальна сума версій, що визначається специфічними умовами та обставинами прояву.

Коли в нашому "нині" ми аналізуємо події, то, безумовно, натрапляємо і на такі версії, які були в минулому. Вони тоді не проявилися чітко в сумі факту лише тому, що умови і обставини нашої дійсності відрізняються від таких самих умов і обставин минулого.

Нинішня технологія мислення ґрунтується на апеляції до минулого. Минуле переосмислюється в досвід, досвід становить основу наших уявлень про майбутнє.

Вадою такого підходу є те, що аналіз фактів минулого сприймається як доказ. І саме він формував досвід. Аналіз як технологія мислення "препарував" факти. При цьому упускалася принципова обставина. Те, що ми вважаємо достовірним фактом і єдиною правильною версією розвитку суспільства, насправді є лише результатом еволюційного відбору з незліченної кількості версій, що стохастично завжди генеруються у спільнотах.

Історичні події наше мислення зазвичай розглядає на тривалих горизонтах часу. Ми переосмислюємо вже результати еволюційного закону спроб та помилок. Але висновки робимо так, ніби ці факти є не результатом суми незліченної кількості чинників, а наслідком винайдених нами закономірностей.

Так було досі.

Сучасна цивілізація - це цивілізація несамовитого темпу. Обсяг наукових знань подвоюється не протягом кількох поколінь, як було раніше, а протягом одного року. Стохастичний характер генерування версій розвитку продовжує діяти, але метод спроб і помилок зберіг свою інерційність.

Ми живемо в часи, коли персональний комп'ютер перестає бути персональним; поняття суверенітету особи розмивається, розчиняється в Мережі і втрачається. Час людини узурпується обслуговуванням нею різноманітних гаджетів, а її приватне життя перетворюється на придбання "опцій приватності" за гроші, емісія яких здійснюється невідомо ким.

Це все веде до втрати індивідуальності. Як наслідок, зникає особиста відповідальність особи. Вона передоручається відповідальності колективній. У цих умовах трапляється, що речі, які індивідуальній відповідальності видавалися б недопустимими, колективною відповідальністю схвалюються, а вчинки, які особа вважала б аморальними, в колективних нормах культивуються як геройство. Відтак, людина втрачає власну міру буття, а натомість здобуває ситуативні темники.

Фактично, в сучасних умовах, формуючи досвід для подальшого планування, ми не маємо жодних підстав стверджувати, що взята нами за основу аналізу версія поведінки є продуктивною в сенсі подальшого життя спільноти, суспільства, цивілізації. Наукові критерії в цьому розумінні завжди "слабкіші" від еволюційних механізмів, тому що наука - це доктрина моменту, а еволюція - критерій істини, корпоративне виживання видів.

Не аналіз минулого, а синтез дійсного повинен стати новою технологією мислення. Образно кажучи, в аналізі ми враховуємо лише суспільні процеси (це дуже оптимістично), а в синтезі нас цікавитиме й те, як почуватиметься і Великий бар'єрний риф etc.

В умовах інформаційного шквалу, сповненого всеможливих інтерпретацій, часом і безвідповідальних, минуле як основа досвіду для прийняття рішень втрачає свою продуктивність. Ми просто перестаємо розуміти, де правда, де вигадка, де свідома маніпуляція.

Сучасний темп життя наше минуле впресовує у наше дійсне. При цьому втрачається механізм еволюційного відбору версій поведінки, бо в нього триваліші горизонти часу дії: його результати опиняються завжди "в майбутньому".

Залишаючись у доктринах аналізу як мислення, ми ризикуємо припуститися помилок, серед яких будуть фатальні, бо ми ж і забезпечимо збереження їх у часі, а еволюційні механізми спрацюють уже "по факту визначеного нами, а не еволюцією майбутнього". І не виключено, що, як наслідок, отримаємо гострий конфлікт між людиною та Ноосферою.

В сучасному світі поняття достовірне, в традиційному для нас сенсі, стає досить умовним. Достовірне вже не може бути доказом для формування досвіду і планування майбутнього.

Можна навести кілька невинних прикладів. Є величезна кількість цитат вчених, що починаються з "Ейнштейн казав…", або політиків - "Черчілль зазначав…", філософів - "Шопенгауер стверджував…", письменників - "Кафка попереджав…", тоді як насправді вони нічого такого не говорили. Вже через кілька років навряд чи можна буде створити якесь схоже бодай на нинішнє уявлення про цих авторів. Але ми ще прочитаємо висловлювання Конфуція щодо тарифів на послуги ЖКГ. Апеляція до авторитетів стає обґрунтуванням досить сумнівних висновків. А чого варта "реконструкція" історії під хворобливі масові психози, які цією ж "реконструкцією" й провокуються? Якщо маніпуляції не припиняться, то нас чекає глобальна дегенерація історичного досвіду, що зробить нас безпорадними перед викликами майбутнього.

Те ж саме стосується й різноманітних теорій, які інакше ніж дотепними фантазіями назвати не можна. Анекдоти про "британських вчених", які все довели, можуть бути продуктивною світоглядною моделлю для величезної аудиторії. Раніше це були закони Паркінсона, Мерфі. При цьому вони зберігатимуть свою стійкість у вигляді наукоподібних забобонів, тоді як наукові знання будуть постійно доповнюватися, спростовуватися і змінюватися. Ми вже не кажемо про спокуси брутальної маніпуляції з дійсністю, трагічні наслідки якої переживає Україна.

Усе разом це руйнує звичну для нинішньої технології мислення процедуру прийняття рішення. Ми просто перестаємо розуміти, що таке факт. Він, своєю чергою, перестає бути доказом. Відтак руйнується ланцюг нашого переосмислення минулого в досвід і плани.

У таких трансформаціях технології мислення надзвичайно важливою стає зміна апеляцій. Якщо раніше ми апелювали до історичного факту, то тепер ми муситимемо шукати нові критерії достовірності. Ними мають стати позитивні мотивації - Віра.

Сукупність різноманітних мотивацій становить сенс будь-якої віри. Але тільки ті мотивації, котрі пройшли через еволюційний сепаратор спроб та помилок і забезпечили стійке виживання спільноти, ми визначатимемо як позитивні. Саме вони і ляжуть в основу поняття Віра з великої літери.

Мистецтво синтезу як нову технологію мислення слід розуміти так. Серед всеможливих версій поведінки ми обиратимемо не ті, які координуються до історичних фактів минулого та їх завжди кон'юнктурного аналізу, а ті, які координуються до позитивних мотивацій, що дали можливість у цьому минулому вижити. Віра має стати основою синтезу різноманітних версій поведінки спільноти у солідарні дії наступного поступу.

Нагальна потреба таких змін підтверджується різноманітними спонтанними порядками, які виникають в інформаційному просторі, наприклад ті ж анекдоти про "британських вчених, які довели, що…". Це своєрідний спротив проти доктрин, котрі вже не виконують своїх світоглядних завдань, послуговуючись формалізмом старої технології мислення.

Спираючись на тему анекдотів про "британських вчених", ми можемо стверджувати, що: "Британські вчені довели все. Тільки британські вчені не мають до цього жодного стосунку". Цей жарт є прикладом того, як інформаційний простір, розкладений аналізом на факти, втрачає свою відповідальність, продуктивність і доказовість. А масовість Мережі миттєво доводить уже й реальні факти до абсурду.

Ми стали свідками, як уже в нашій історії з'явилися нові семантичні спонтанні порядки "жидобандерівець", "укроп", "цинічний бандерівець". Вони виникли як результат синтезу і, з'явившись як семантичний мем, відразу перетворилися на мем когнітивний, а відтак набули нової смислової стійкості. Це - противага і спротив аналізу як технології мислення. Технології, що не впоралася з брутальними маніпуляціями інформаційного простору. Та, власне, ці маніпуляції й були породженням аналізу як технології мислення.

Якщо ж ми свої версії будуватимемо на основі альтруїстичних мотивацій піклування, турботи, взаємодопомоги, категоричних засторог внутрішнього сумління проти лукавства та брехні тощо, то "інформаційний розгардіяш", який нині переживає цивілізація, втратить свою деструктивну дію. Тому що важливим стає не те, що довели чи чого не довели "британські вчені", і британські вони чи ні, а те, що ми при цьому всміхаємося.

Аналіз (чоловіче начало) як технологія мислення і його логіка породжують спокуси до конструювання дійсності. Відсутність моральних засторог (Віри) можуть зробити такі конструкції небезпечними, а їх подальша реалізація - становити загрозу життю людини, суспільства, цивілізації. Аналіз може перетворити життя на конструювання абсурду, часткові приклади чого ми спостерігаємо.

Натомість синтез (жіноче начало) завжди буде не конструкцією - вигадкою дійсності, а її органічним продовженням. Таке продовження стає прихильним до людей, якщо в основі синтетичного відбору всеможливих версій розвитку лежатиме Віра.

Аналіз як технологія мислення шукає факти, коли й чому нам було добре в минулому, а синтез уже забезпечує втіху й поступ у дійсному. Відтак, головним стає не те "Що було?", а те "Як ми будемо?".

Коли ми спостерігаємо численні сюжети "про блондинок", то, мабуть, потрібно не кепкувати над "логікою" героїнь, а замислитися про тотально нав'язану логіку нашої поведінки, що перетворює життя на фантасмагорію виконання регламентів і норм чужої волі, які слід виконувати лише в певній послідовності, й лише так, а не інакше. Поведінка "блондинки" завжди органічна. А чи можна те ж саме сказати про нас - роботів чужої доцільності, вигаданої з голови, яка може виявитися, до того ж, несповна розуму?

То чи не настає "Час блондинок"?

* "Британські вчені довели…" - традиційний початок серії псевдонаукових анекдотів, які здобули широке розповсюдження в Мережі.