ВИГНАНЕЦЬ ВЕЛИКОЇ ДОЛІ

Скульптор Михайло Паращук на батьківщині, можна сказати, лише зареєструвався: у рідній Галичині провів молоді літа та три роки перебував у Києві. Доля закидала його в різні куточки чужини — Польща, Австрія, Німеччина, Франція, Естонія, Латвія, Болгарія. Але високий професіоналізм і постійний розвиток традицій народного мистецтва — риси, яких може бути удостоєний далеко не кожен українець. Паращук в основному працював у жанрі портрета та монументально-декоративної скульптури, навдивовижу майстерно переосмисливши засоби давніх мистецьких стилів — бароко та класицизму, — і досягнув великого розмаїття пластичної інтерпретації образу. «Паращук поєднав експресію, динаміку зі статичністю і рівновагою, синтезував традицію і новизну, розкрив боротьбу протилежних начал, через контрасти і трагізм дійшов до краси та гармонії. Проте в основі його пошуків завжди була людина як першоелемент народу, з якого він сам вийшов і в який перейшов», — так узагальнено виразили особливості творчості видатного скульптора тернопільські дослідники Богдан Хаварівський та Михайло Ониськів у щойно виданій книзі-нарисі «Українець Михайло Паращук: Ровесник болгарської волі, Страдник нашої долі».

Привід ще раз осмислити мистецьку спадщину талановитого українця справді є, бо в ці дні виповнюється 125 років з дня його народження. Тоді, листопадового дня 1878 року, у селі Варваринцях на Тернопільщині над однією селянською оселею яскраво засяяла зірка: на світ з’явилася дитина непересічного обдарування.

З галицького села — у широкий світ

Сказати, що Паращуки були типовою хліборобською сім’єю, означає замовчати важливий штрих — у роду по материнській лінії гарно вишивали як жінки, так і чоловіки. Церкви у Варваринцях і в сусідніх селах були прикрашені чудовими рушниками «від Бачинських», а всі члени роду мали по кілька вишитих сорочок — на будень і на свято. Отож «ген мистецтва» передався хлопчику з молоком матері і скоро заявив про себе.

До сусіднього села Струсова приїхали оздоблювати костьол польський різьбяр Кіндельський і фігураліст Станіслав Вуйцик. Вони доручили Михайликові, який був тоді ще учнем, допомагати у різьбярських справах на іконостасі. Невдовзі з’ясувалося, що він має хист не тільки до орнаментального різьблення по дереву, але й до фігурного. І Вуйцик вирішує взяти хлопчика помічником при виконанні ліплених оздоб у міській ратуші Нового Сонча (Польща). Паращук освоює практичні навички з пластики та просторового моделювання, вивчає властивості матеріалів. Перші вправи учня оцінили ще на початку 90-х років XIX століття. Якось голова міської управи Нового Сонча замовив Вуйцикові свій скульптурний портрет. Михась і собі спробував виліпити «голову голови». А коли з’явилося дві голови, то стало важко відрізнити, котра з них — вчителева робота, а котра — вдала вправа учня.

Вчителеві стало шкода відправляти здібну дитину назад у Варваринці, до безпросвітно важкого селянського господарства. Він пише рекомендаційного листа краківському реставраторові скульптури у Вавельському замку Ігнацієві Шопінському. Чотирирічне перебування у Кракові задало напрям його подальшої долі. Юнак набуває досвіду у реставрації старовинних скульптур, удосконалює знання з пластики, опановує техніку металевого лиття, ліплення, різьблення по каменю і одночасно відвідує скульптурні студії професора Барабаша в Краківській академії. Його манила свобода вибору тем і засобів ліплення, вічним помічником лишатися не бажав. І згодом Паращук вирушає до Відня, щоб вступити до відомої академії мистецтв. Але сталося так, що через матеріальні нестатки студент повертається до Львова і продовжує навчання в політехнічному інституті у професора Антона Попеля. Практичне мистецтво Паращука переноситься на будівельні майданчики оперного театру, де Михайло разом з іншими скульпторами оздоблює фасад. Пізніше учень Попеля створить високохудожні ордерні капітелі для колон і пілястрів, а також опрацює проекти капітелей для вестибюля музею етнографії та художнього промислу й університетської бібліотеки.

Висока ціна творчості

Навчання та практичні студії у відомих європейських скульпторів, серед яких були Венцель, Роден, Жульєн та інші, спричинили творчу еволюцію молодого скульптора. Серія портретів українських митців, зроблена у Львові (Василя Пачовського, Петра Карманського, Михайла Яцківа, Станіслава Людкевича…), позначена, як пише професор Дмитро Степовик у нарисі «Михайло Паращук. Життя і творчість», «оригінальною манерою ліплення, яка грунтується на поєднанні двох засобів — вигладження форми та пересічення її смугами і вм’ятинами». Така експресія форми допомогла митцеві якнайтонше передати характер.

А на роботи скульптора мюнхенського періоду відчутно впливав символізм. Паращук підкреслює в людях пошук чогось бажаного, але не завжди досяжного. Тепер образи інтелігентів позначені сумом і розчаруванням. Обличчя професора медицини Трумппа і письменника Станіслава Пшибишевського майже однаково виражають тривогу. Про захоплення символізмом свідчать і фігурні композиції «Без потіхи», «Після», «Материнство» та інші.

Михайло Паращук творив навіть за вкрай несприятливих обставин. Через посилення впливу реакційного чиновництва та інтелігенції, які активізувалися після поразки першої російської революції, проект пам’ятника Шевченкові в Києві (автори — Михайло Паращук та барон фон Мецензеффі), на жаль, не зміг отримати перемогу на конкурсі. «Добро» дістала суха академічна робота. Та Паращук не розчарувався. Не злякав його навіть сумнозвісний табір для полонених Австрії — Талергоф. Організовує з групою в’язнів втечу, прибуває до Відня і у помешканні українського парламентаря Миколи Василька знову творить. Навіть у тижні невизначеності (заберуть чи ні до діючої армії, відправлять на фронт?) Паращук встиг створити скульптурний портрет митрополита Андрія Шептицького, з перервами завершує погруддя поета Богдана Лепкого. А трохи згодом починає навчати полонених різьби, ліплення в іншому таборі — у Раштаті…

У Раштаті та Вецлярі Михайло Паращук створює незвичайні пам’ятники на братських могилах померлих українських полонених. Їх архітектурна частина має вигляд почленованої стіни. А скульптурні зображення у нішах — зажурена мати, постать замисленого воїна — відразу навіюють спогади про втрачену батьківщину, родинне вогнище, друзів та знайомих.

Друга батьківщина — Болгарія

Так уже склалося, що у найважчі періоди історії, коли воскресала українська державність, митці ставали законодавцями, урядовцями, дипломатами. Не оминула ця місія і Михайла Паращука. У роки УНР він працює на дипломатичній роботі в Естонії — секретар місії та перекладач, згодом — радник українського посольства в Латвії. А після ліквідації посольств УНР в балтійських республіках Паращук проживав в Бадені у колишнього українського посла Вальдемара Кедровського. Він облаштовує невеличку майстерню. І починається новий творчий підйом — скульптор-вигнанець ліпить погруддя письменників Олександра Олеся й Спиридона Черкасенка, керівника уряду ЗУНР Євгена Петрушевича, тодішнього голови еміграційного уряду УНР Андрія Лівицького. А відвідавши Мюнхен, Паращук, як і десять років тому, отримує запрошення викладати скульптуру. Але ж ні, український емігрант задумав повернутися на батьківщину. І лише інтуїція врятувала його від репресій.

Нарешті в 1921 році Михайло Паращук виклопотав дозвіл на постійне проживання в Софії, куди прибув у складі гуманітарної місії Міжнародного Червоного Хреста. Треба було починати все спочатку. І наче відчувши нетерпіння талановитого українця до творчості, до нього звернулися перші в Болгарії замовники — лідери соціал-демократів Георгій Димитров і Васил Коларов — з проханням виліпити погруддя керівника партії болгарських соціалістів-радикалів Димитра Благоєва, який тоді лежав хворий. Паращук за короткий термін зробив скульптурний портрет: Благоєв виглядав вольовою людиною, яка перемагає старість та хвороби. Далі були погруддя заклопотаного міністра освіти Стояна Омарчевського, натхненних поетів Пейо Яворова, Христо Ботева та інших… Скульптор понад усе прагнув побачити неповторність людської особистості. І ось — грубувате обличчя генерала Николаєва; напружене, зосереджене, замислене — вченого Михаїла Арнаудова; сухорлявого, імпульсивного власника кондитерських фабрик Пеєва і нахмуреного, напівсонного текстильного фабриканта Командарева.

А сам скульптор-монументаліст у нових пошуках. Барельєфи для шоколадної фабрики Пеєва нагадують дві казки про далекі південні краї. Скульптури цікаві декоративним вирішенням із застосуванням принципу симетрії, градацією об’ємів, грою світла і тіні.

Талановитого майстра запрошують оздоблювати будинок пошти у Варні, головний фасад Торгово-Промислової палати у Бургасі. Паращук робить архітектурно-скульптурне оздоблення Болгарського національного банку. Туристи довго не можуть відвести погляди від величезних металевих дверей. А саме Паращук зробив з них своєрідний нумізматичний музей: поділив на квадрати, і в кожному вмістив копії старовинних болгарських монет.

Українського емігранта пам’ятають відвідувачі та співробітники Болгарської національної бібліотеки, вчені академії наук (це ж він створив проекти декоративних прикрас для будинків цих установ!) і мали б хоч здогадуватися про нього дипломати Югославії, Франції, Угорщини в Софії (бо саме Паращук оздоблював будинки їх посольств).

Видатному скульпторові так і не вдалося здійснити мрію життя — повернутися в Україну, — хоча б для того, щоб померти на батьківщині. У грудні 1963 року Михайла Паращука не стало. Спочинок українець знайшов на софіївському цвинтарі поряд з могилою Михайла Драгоманова. «Велика доля — велике рабство», — античний поет і драматург Софокл у тисячний раз не помилився.

Нещодавно тернопільське вище професійне училище №4, де учні навчаються різьблення, подало у Кабмін документи для присвоєння імені Михайла Паращука. А в Тернополі і Теребовлі уже декілька років є вулиці Паращука. Великий емігрант справді повертається на батьківщину — принаймні в імені своєму…