Відмороженість

"І немає такої долі, над якою не можна було б піднестися за допомогою презирства".

Альбер Камю. "Міф про Сізіфа"

Осінь - природний період підвищення загальної тривожності у тваринному світі. Політика, яка демонструє найпервісніші реакції людини за допомогою свого найвищого прояву - війни, точно так само підходить під опис тваринного світу. А може й більше, судячи з того, що відбувається. Сповільнюються життєві процеси, готуючи організми або до впадання у сплячку, або до виживання в умовах обмежених ресурсів. Організми линяють, тягнуть хмиз і мох у барлоги й гнізда і наповнюють ліс особливим цвіріньканням і ричанням, сповіщаючи сусідів про свою згоду підписати черговий мирний договір із невблаганною природою.

Світовий політичний ліс, він же "організація стурбованих націй", нині теж наповнюється особливими звуками й ритуалами. Монстри Старого Світу Німеччина і Франція вже скинули весняні войовничі роги і гучно закликають інших парнокопитних мирно шукати брусницю й морошку на соковитих газпромівських пасовищах.

Словаччина, Угорщина, Чехія і Кіпр тривожно щебечуть про свої недорогі, але теплі шпаківні, турботливо виділені їм кремлівськими лисами. Росія, вся в паруючих купах брехні, традиційно поводиться як велика горила, що використовує власні випорожнення і для будівництва кубла-гнізда, і для дієтичних добавок. Без цього шлунок людиноподібного не може перетравлювати жорсткі стебла трав. А в метафоричному, росіянському значенні - власну пропаганду. Усі інші глибоко хвилюються й жбурляють у нецивілізовану горилу міцні східноєвропейські шишки й дошкульно ронять на неї пальмові гілочки з безпечної висоти. Словом, усі при ділі.

Україна тут, хоч як поглянь, виглядає як бабак - і схильністю впадати в затяжну сплячку тривалістю 23 роки, і нудотними повторами сюжетів 2005-го, і очікуваннями всього світу, яку ж погоду ми напророчимо, коли остаточно виліземо з етнічної нори, яку тінь і на кого відкинемо ("цур не на мене!" здригається від недобрих передчуттів 28-країнний ЄС).

Це для того, щоб, перш ніж перейти до розмови про тривожне очікування зими українцями, ми розуміли спільну рамку настроїв і середньоєвропейський гормональний баланс. Після Дня Незалежності, коли Росія почала відкрите воєнне вторгнення в Україну, це здається не так уже й важливим. Але, як часто буває, особистий імунітет часом залежить від третьорядних чинників.

Відкрита війна відкриває й кордони соціальної тривожності, всіляко силкуючись перерости в паніку. Власне, задум ворога традиційний - приголомшити перевагою, блиском обладунку, брязкотом щитів і довжиною списів, посіяти зневіру, посилити відчуття неповноцінності й приреченості. Він розбивається об чудову структуру українського суспільства. Підтоптана його частина геть нічого не лякається, оскільки навіть не знає, про що йдеться, - бо сильно зайнята копанням картоплі, збиранням грибів та ягід, тобто працює не розгинаючись. Юна частина весело виспівує "ла-ла-ла" і лякатися ще просто за віком не привчена. Та й узагалі наша молодь - відважна. Середній клас сопе, воює, волонтерить, гнівається й ненавидить Путіна цілком свідомо й вдумливо, але ж раціоналізація, обмірковування з логічними висновками - кращий, бо єдино ефективний, метод боротьби з панічними настроями. Це та третина громадян, яка за війну до перемоги в будь-якому разі. Їм нервозність тільки додає нецензурної лексики та сили удару у вухо, але нічого не паралізує.

Залишається "ботанічна" мережева аудиторія, яка почасти складається з професійних сіячів паніки, які самі її творять, самі споживають і далі катають інформацію замкнутим циклом (див. про горилу). А почасти - зі щирих романтиків обох статей, для яких синхронне плакання є улюбленим командним видом спорту.

Тому панічний сигнал нібито вкидається професійно, але куди потім подінеться - це науці невідомо так само, як і те, яким чином панотець Федір із ковбасою потрапив на вершину неприступної скелі.

Загалом усе, що скидається нам як "лякалки", негайно здійснюється в сусідів. Щойно зайшлося про віялові відключення електроенергії, як у 90-х, і в Криму під 1 вересня взагалі світло пропало. Широкувате, мабуть, віяло було, і незграбно ним горили махнули. Уявляєте собі горилу з віялом? Так отож. А масове встановлення бойлерів - це як масове скупляння й пиття звичайного йоду в епоху Чорнобильської катастрофи. Адже третину з них однаково спалять через забудькуватість іще до Нового року, як електрочайники під час пиятики з приводу якихось інших страхів. Третину на Новий рік попсують. А ще третину не підключать, бо грошей забракне, їх на Новий рік відклали.

За цим усім наступний за рейтингом, за часом іще не актуалізований і злегка фрейдистський, - страх того, що Росія не випускатиме справно газ. Ця фіксація спонукає людей на прискорене прийняття і впровадження в життя європейських методів теплоізоляції, опанування прикладної арифметики та люту нещадну війну з тупими й зажерливими бюрократами місцевого масштабу, що, зрештою, скидається на гігантський всеукраїнський флешмоб, знову-таки з підсумковою користю для країни.

Страх глобальної російської окупації ніби теж існує, але при докладнішому його аналізі він посідає місце десь між "Війною світів" Герберта Веллса та американським фільмом "День Незалежності" (в якому місцевий коломойський між нежитем і випивкою придумав, як знищити прибульців). Спроба зрозуміти, наприклад, чи експропріюватиме окупант сало, заборонятиме чи, навпаки, примусово годуватиме ним полонених, гарантовано призведе до мегаржачу та бажання побоятися в такий спосіб іще.

Поєднується із цим небезпідставний страх втратити дах над головою, страх руйнування житла, бо на фото з війни видно, як зникають будь-які будівлі, попередньо послуживши (хоча й недовго) вогневою точкою. Насправді це не стільки страх втратити житло - воно в нас у масі своїй далеко не хороми, - а відсутність перспектив знайти нове.

Це переживання нібито серйозніше, але за сюжетом страху воно передбачає тотальні руйнування повсюдно, для всіх понад сорока мільйонів людей, тоді як будинки, навіть у зоні найактивніших боїв, руйнуються, коли в них або за ними є активно воюючі. Хоча, з огляду на національний характер, це цілком може бути заміщення прихованого бажання спалити хату сусідові. І до того ж частина людей цілком успішно трансформувала цю рису, романтично приміряючи її до північного сусіда загалом.

Є страх втратити близьких, друзів, родичів. Попросту кажучи, тих, кого можуть убити на війні незалежно від того, тримала людина в руках зброю чи просто повз війну проходила. Ті, які "повз", зазвичай страждають більше - від безтурботності й упевненості, що особисто їх це не стосується. Осколки й елементи ураження про цю впевненість нічого не знають. Тому тут одна з форм зцілення від страху - взяти в руки зброю. Не м'ятний льодяник, але розпалену уяву вона охолоджує. Як тому, хто направляє, так і тим, на кого направляють. Усе-таки вони теж поки що наші громадяни.

Іноді ці співчутливі тривожності проявляються в листах і дзвінках бійцям, які на війні. Це дуже велика благодурість - розповідати, як у всіх у нас тут болить серце, як ми не можемо спати й плачемо дні і ночі невтішно. Це злочинне невігластво, вчинюване зазвичай з найкращих, тобто егоїстичних, спонукань. Головне, що хочуть знати бійці про вас, - це те, що вдома все гаразд, усі здорові, щасливі, впевнені в собі, в них і в завтрашньому дні. Саме задля цього вони й воюють, саме цей спосіб життя й захищають.

Є і страх зрадників, які повсюдно. Це трішки правда, трішки параноя. Переважно на зрадництво списують звичайну людську тупість і некомпетентність. Бо набагато приємніше уявляти, що ти весь цей час був оточений підступними джеймсами бондами, а не репаними ідіотами. Є мародери тилу, вони гірші за зрадників. А національна традиція заплющувати очі на "несунів" і на тих, хто має те, що охороняють, поміщує їх у моральну "сліпу пляму".

Тут важливо пам'ятати, що зрадниками мимоволі стаємо ми самі, коли боїмося. Бо зраджуємо пам'ять загиблих за те, щоб ми не знали страху. Війна заливає наші серця холодком, який мусимо нині перетворити на тимчасову анестезію. Потрібно жартувати, радіти життю, боротися й пам'ятати, що немає долі, над якою не можна було б піднестися. Піднестися веселим самовладанням, "відмороженістю", хоча б тому, що брат біля воріт обіцяє нам світову пожежу, прикурюючи від вогню наших сердець. Не тішмо його незаслужено й не порімо гарячки.

Самовладання - здатність людини ухвалювати адекватні рішення, які об'єктивно відповідають дійсності в напружених стресових ситуаціях. Люди, котрі зберігають самовладання, здатні одночасно й практично миттєво ухвалювати найбільш прийнятні для них рішення про вихід з неприємної або небезпечної ситуації.

Це тільки повалений ворог ображено називає холоднокровну людину жорстокою і негуманною, оскільки розраховував уразити її в самісіньке серце, а там виявився безсердечний бронежилет.

Відтанемо, коли потеплішає.