Від радості у сім’ї — до безрадісного дитинства?

Молоде подружжя Ігоря та Ольги Мотиків мешкало у трикімнатній квартирі у селищі Підволочиську і виховувало двох дітей шкільного віку — Святослава та Маріанну. Проте переїзд до віддаленого від райцентру села Шельпаки, адаптація до життя в сільському будинку не стали для молодих людей несподіваним поворотом долі. Пан Ігор признався, що вони з дружиною давно хотіли мати більше рідних дітей. Але доходи не дозволяли планувати «ширшу» сім’ю. Отже, Мотики були морально готові взяти на виховання чужих дітей, які не знали батьківського тепла і ласки. Видно, сам Бог велів їм стати прийомними батьками. Заради цього сім’янин з великої літери пожертвував престижною роботою в податкових органах. І тепер з дружиною виховує, окрім двох своїх, ще п’ятеро дітей, які вже стали своїми, рідними.

— Ми відновили одне із напівзруйнованих приміщень і вирішили поселити в ньому прийомну сім’ю, щоб повернути цим дітям дитинство, — згадує президент Тернопільського обласного благодійного фонду «Салюда-Тернопіль», заснованого американським бізнесменом Куртісом Лофтісом, — Ігор Вовк.— Це розвинута у країнах Заходу форма утримання і виховання дітей-сиріт або позбавлених батьківського піклування. І добре, що нашу ініціативу зрозуміли і підтримали в місцевій адміністрації. А задумана прийомна сім’я стала повноцінним дитячим будинком сімейного типу.

Коли Ігор та Ольга Мотики пройшли курси «прийомних» батьків, працівники райвідділу у справах неповнолітніх рекомендували їм узяти на виховання дітей з того ж району — щоб місцевість була для них нечужою. У Коропецькій школі-інтернаті районна влада підшукала чотирьох дітей з однієї сім’ї — двох братиків, Степанка і Сергійка, і двох сестричок, Оленку та Юлю. Адже діти — рідні одне одному, отже, зможуть скоріше вжитися у нову родину.

Дитинство цих дітей було неймовірно важким — вони не знали, хто їхні рідні батьки. Тривалий час перебували в дитячих притулках російських міст та Києва, доки маленьких блукачів не віддали до школи-інтернату на Тернопіллі. У школі діти помітно відстали від своїх ровесників. А коли почули, що житимуть разом і в сім’ї, то щиро зраділи. Ігор та Ольга погодилися виховувати ще й дворічного Віталика, рідні батьки якого за рішенням суду позбавлені батьківських прав.

І ось улітку розширений будинок, за сприяння Підволочиської райдержадміністрації облаштований сучасними меблями та побутовою технікою, офіційно став дитячим будинком сімейного типу. Двоє рідних дітей Мотиків дуже скоро перестали сприймати прийомних мешканців як чужих. А діти, взяті на утримання, виховання та спільне виховання, уже називають Ольгу та Ігоря найріднішими словами — мама і тато. Вони відчули радість і тепло сім’ї! Власне, для цього і створюються прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу. А місцева школа для донедавна інтернатівських дітей стала своєю.

На Тернопіллі це перший дитячий будинок сімейного типу. Ще один цими днями було відкрито у Шумському районі. А, наприклад, у сусідній Рівненській області діють уже сім. Але навіть перша ластівка в області одразу відчула хворобу. Держава передбачила соціальну допомогу у розмірі двох прожиткових мінімумів на кожну «прийомну» дитину та зарплату одному з батьків. Логіка проста: зобов’язання, а надто ті, які пов’язані з турботою про дітей, треба виконувати. Та рядок урядової постанови має шанс перетворитися на голу декларацію. Сім’ї Мотиків гарантовані держбюджетні гроші виплачують із запізненням на… два місяці. Щастя, що дитячим одягом і оплатою за комунальні послуги допомагає згадуваний фонд, дещицю коштів додали місцеві підприємці. Та як дитячому будинку сімейного типу, який виявив бажання «розширитися» до десяти дітей, існувати далі, коли його по-справжньому відчайдушним господарям гостро бракує коштів на елементарні речі — харчування, одяг для дітей, оплату житлово-комунальних послуг? Не зайвим був би і просторий автомобіль, щоб у вихідні возити дітей на екскурсії, а влітку — на відпочинок…