Від «Нестерпних законів» до згортання НЕПу

Будьте обережні: у них є зброя, але немає виходу.

Ришард Капусцинський, 1932—2007

Останні події в Україні, пов’язані з прийняттям парламентом Податкового кодексу, підприємницьким майданом-2010 та вето президента В.Януковича на цей документ (і миттєве «прозріння» народних обранців, які знову дружно проголосували — вже за його нову редакцію), примушують задуматися про близькі й далекі події, які мають прямі — і не дуже — аналогії з днем нинішнім. У світовій історії економічні вимоги часто йшли в «одній колоні» з політичними; а інколи — і в авангарді. Революції, повстання, державні перевороти, акти непокори стрясали самі основи державної машини багатьох країн. Як не згадати Французькі революції 1789, 1830 і 1848 років, Англійську революцію середини XVII століття, рух левелерів, Російську революцію 1905 року і Жовтневий переворот 1917 року. У ближчій перспективі — останні антиурядові акції у Греції, Ірландії, Франції, Іспанії, Італії, які стали відповіддю трудящих на економічний диктат урядів, спекулятивного банківського капіталу та МВФ.

Розглянемо дві по-справжньому доленосні віхи світової історії. Це знамените «Бостонське чаювання» 1773 року і реакція на нього метрополії, яка вилилася у прийняття парламентом Великобританії в 1774 році «Примусових актів» (англ. Coercive Acts), або «Нестерпних законів» (Intolerable Acts), що стали тієї іскрою, з якої розгорілося полум’я переможної Війни за незалежність американських колоній. А також навальне згортання Нової економічної політики (далі НЕП) у сталінському Радянському Союзі в 1929 році, яке, втім, не викликало аналогічної реакції з низки причин (про що нижче).

«Сини свободи»

…На початок 70-х років XVIII ст. суперечності між Лондоном та його американськими колоніями сягнули апогею. Порожня скарбниця імперії — далися взнаки непосильні витрати на Семилітню війну — примушувала уряд шукати додаткові надходження. Податки і збори, які накладалися на американських підданих корони, лягли важким тягарем на їхні плечі. Каменем спотикання став… чай, який колоністи отримували виключно від Англійської Ост-Індської компанії. Колоністи ж віддавали перевагу контрабандному голландському чаю.

Крім того, вони бойкотували в 1765 році Акт про гербовий збір. Буквально з усіх угод, випуску газет тощо мав стягуватися податок. Відповіддю стали заворушення в Бостоні. Влада відступила — 1766 року дію акта скасували.

«Чайний закон», виданий 1773 року, убив клин між колоністами та метрополією. Ост-Індська компанія тепер могла продавати чай у колонії «без жодних мит або зборів». Чайні торговці і контрабандисти опинилися на межі банкрутства. Але потужне лобі Ост-Індської компанії в лондонському парламенті й гадки не мало відступати. У відповідь Семюель Адамс, який очолював організацію під багатозначною назвою «Сини свободи», закликав припинити розвантаження ящиків із чаєм. 16 грудня, після багатотисячних мітингів у порту Бостона, було досягнуто домовленості, що власник корабля «Дартмут» повернеться з вантажем чаю в Англію. Але губернатор Хадчінсон опирався цьому, і в ніч на 17 грудня 1773 року переодягнені в індіанців кваліфіковані портові вантажники спустошили трюми цього корабля і ще двох, які стояли на рейді, викинувши в море 45 тонн чаю. Інших товарів вони не чіпали.

Відповіддю Лондона стали «Нестерпні закони», або «Примусові акти», прийняті британським парламентом 1774 року. Перший із них (Бостонський портовий акт) забороняв суднам заходити в порт Бостона, доки місто не виплатить компенсацію Ост-Індській компанії. Винними оголошувалися всі містяни — брали вони участь у «Бостонському чаюванні» чи ні. Було прийнято також: Массачусетський урядовий акт (призначення в уряді колонії ставали виключною прерогативою короля та губернатора); Судовий адміністративний акт (Джордж Вашингтон назвав його «актом убивць», тому що губернатор Массачусетса мав право переносити судові засідання в інші колонії і навіть в Англію); Квартир’єрський акт (про розквартирування британських солдатів, що могло викликати невдоволення місцевих жителів) та Квебекський акт, який безпосередньо не стосувався англомовних колоній, але дозволяв Лондону заручатися підтримкою нещодавно завойованого франкомовного Квебека.

Зупинити запущений маховик повстання метрополії не вдалося. У квітні 1775 р. в округах Бостона відбулася перша сутичка регулярних королівських військ і ополчення колоністів. Четвертого липня 1776 року депутати колоній прийняли Декларацію незалежності і утворення США. Війна за незалежність США (1775—1783) завершилася підписанням миру у Версалі, а 3 вересня 1783 року Великобританія визнала США.

«За що боролися?»

У своїй книжці «Більшовики» американський політолог та історик Адам Бруно Улам стверджує, що якби Ленін прожив ще кілька років, він би знищив НЕП навіть раніше, ніж Сталін. У цих словах немає й дещиці перебільшення. Практично з 1923-го по 1928 рік Сталіну доводилося боротися з не такими численними, але агресивними «опозиціями». Коли ж противників було знищено або усунуто на третьорядні посади, Коба згорнув у 1929 році НЕП, прийнявши перший п’ятирічний план. Він повернувся до методів «військового комунізму», до масового терору (благо ОДПУ не розгубило своїх «бойових рис», а лише нарощувало м’язи). Будівництво соціалізму продовжувалося з потроєною енергією, і на порядку денному стояло питання примусової колективізації сільського господарства, яка в Україні, на Кубані, в Казахстані призвела до страшного голоду 1932—1933 років. На тлі небаченого підйому індустрії проходив і перший акт «культурної революції». Насамперед це стосувалося України, де, на думку всесильного генсека Сталіна, «засели сплошь петлюровцы», а також національних околиць, на просторах яких знищувалися найменші ознаки «коренізації».

Лібералізація режиму в епоху НЕПу жорстоко пожартувала з «лібералізованими»: найменші паростки невдоволення придушувалися ще на «кухонному» етапі. А там уже недалеко й до етапу реального... Про жодні «майдани» не було й мови. Повторимо, ОДПУ не дрімало, та й засоби комунікацій перебували в чіпких руках влади. А багато співвітчизників, насамперед ті, котрі пройшли горнило громадянської війни, залишалися затятими противниками НЕПу. Гасло «За що боролися?» пронизувало всю нетривалу — семирічну — економічну «відлигу». Ні непман (який часто жив на широку ногу, не зважаючи на мораль і совість), ні куркуль-«мироїд» (найчастіше це був міцний власник і трудяга) не вписувалися в жорстку систему регламентування держекономіки. Партійний і адміністративний апарат тільки й чекав часу Х.

«Більше держави!». Це гасло стало основним уже наприкінці 20-х років. Настала ера всеохоплюючого планування господарської діяльності із застосуванням насильницьких методів; усевладдя фіскальних органів, режим економії в держапараті (знайома ситуація, чи не так?)... Усе це відбувалося на тлі розгортання світової економічної кризи. Кошти й капіталовкладення почали вилучатися з легкої і харчової промисловості й перекачувалися у важку індустрію. Диспропорція була разючою. І такими ж вражаючими були успіхи радянської економіки: канули в минуле інфляція, безробіття. Але на іншій чаші терезів – повне безправ’я громадян, мільйони ув’язнених ГУЛАГу, масові репресії. Молох терору не розрізняв ні звань, ні заслуг.

«Відсутність уяви у класу, який живе у світі доступних благ і внаслідок цього не визнає законних посягань інших, поєднується з його корисливим прагненням зберегти своє власне становище», — писав іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет. У ситуації початку XXI століття все видається дуже простим і впізнаваним. На купку скоробагатьків та їхню обслугу (якихось 3—4% населення) працюють усі соціальні інститути та інструменти — кишеньковий суд, прокуратура й МВС. А також закони, які трактуються відповідно до гаманця, бездарний парламент (незалежно від «забарвлення» сидільців), що приймає такі суперечливі закони протягом тижня. Нарешті, армія, над боєздатністю якої можна тільки співчутливо позітхати. Для абсолютної більшості співвітчизників — свій набір: безумовна «рівність перед законом», принизливі пенсії та зарплати і, нарешті, ось такий Податковий кодекс. Але попереду — ще прийняття Житлового кодексу, Пенсійна реформа і Бог знає які нововведення «реформаторів», що нагадують слона в посудній крамниці.

В українських громадян є два варіанти: реагувати на бездарність і нахабство «правлячої верстви» (якщо хочете — класу) як американські колоністи наприкінці XVIII століття — чи як радянські громадяни наприкінці
1920-х рр. на згортання НЕПу і закручування гайок сталінською системою. Третього не дано? Але третій шлях є. «Особливість нашого часу в тому, що пересічні душі, не маючи ілюзій щодо власної пересічності, без боязні утверджують своє право на неї і нав’язують її усім і повсюди», — писав Ортега-і-Гассет. Можливо, ми зможемо загнуздати ці самі «пересічні» (в іншому варіанті перекладу — «вульгарні») душі?