ВІД ГКЧП — ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ ХРОНІКА СЕРПНЕВИХ ДНІВ 1991-ГО РОКУ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ТЕЛЕЕКРАНА

Недільного вечора 18 серпня у Жовтневому палаці культури (нині — Міжнародний центр мистецтв) відбувався концерт французького оркестру з дещо екстравагантною назвою як для такого колективу — «Броненосець «Потьомкін». Ще незвичнішою виявилася форма виступу цього колективу: задовго до початку концерту музиканти зустрічали публіку на сходинках біля палацу, «розігріваючи» її модерними естрадними мелодіями.

Сам концерт розпочався досить пізно. І затягнувся за північ, головним чином через величезний антракт, під час якого французькі кухарі прямо у фойє пригощали публіку ароматними гарячими стравами… з бичачих хвостів! На дармове частування вишикувалися величезні черги.

Оркестр той був із Марселя — міста-побратима Одеси. А головним у його програмі значився твір, який виконувався на фоні кінокадрів з фільму С.Ейзенштейна «Броненосець «Потьомкін». Почавши з виступу в Києві, оркестр мав намір теплоходом здійснити круїз Дніпром, далі — Чорним морем до Одеси, де на початку вересня (у день Одеси) виступити з власним програмним твором на знаменитих Потьомкінських сходинках.

Автор цих рядків, обіймаючи тієї пори посаду генерального директора Українського телебачення, члена колегії Держтелерадіо, з 19 серпня 1991 року офіційно значився у відпустці і збирався подорожувати разом з французьким оркестром, аби у місцях зупинок теплохода координувати організацію трансляції концертів обласними студіями телебачення.

Але…

… У СРСР ранок кожного дня розпочинався о 6 годині на радіо позивними «Широка страна моя родная…» і гімном «Союз нерушимый республик свободных…». 19 серпня 1991 року після такої традиційної увертюри Всесоюзне радіо видало новину, яка примусила здригнутися не лише «червону» одну шосту планети, а й увесь світ: у Москві до влади прийшов ГКЧП. Повна назва цього органу в українській транскрипції звучить як «Державний комітет з надзвичайного стану». Але в історію він назавжди увійшов саме під негативістською абревіатурою ГКЧП. Почувши повідомлення, я одразу зрозумів, що мрію про відпустку і романтичну подорож Дніпром разом із французьким оркестром треба відкласти до кращих часів…

Приїхавши на Хрещатик, 26, побачив, що всі приміщення Держтелерадіо заповнені міліцейськими підрозділами. Коридорами сновигали й вишколені люди в цивільному — певне, з КДБ. Ситуація невизначеності посилювалася ще й тим, що тодішній голова Держтелерадіо УРСР Микола Охмакевич перебував у відпустці, поїхавши до батьків у віддалене село.

А тоді, у серпні 91-го, «на господарстві» у Держтелерадіо залишився Анатолій Дикаленко. З самого ранку 19 серпня він був на нараді у свого колишнього керівника з ідеологічного відділу ЦК КПУ Леоніда Кравчука, який після В.Івашка очолив Президію Верховної Ради України. Повернувшись, Дикаленко небагатослівно переповів суть вимог Л.Кравчука до керівників центральних українських ЗМІ: ніяких відсебеньок в ефірі, максимум стриманості, власними діями й висловлюваннями не дати ГКЧП приводу ввести війська до Києва, як це сталося у Москві.

Але навіть і за бажання ми тієї миті нічого на телебаченні вдіяти не змогли б. Тут треба прояснити таку обставину. За календарем на 19 серпня 1991 випав понеділок (і справді символічно — важкий день!). А за традицією першого дня тижня на мережі Українського ТБ проводилася профілактика технічних засобів, коли до 16 години здійснювався ремонт і налагодження передавачів на всій території України. Відповідно, не велося і республіканське телевізійне мовлення. Коли ж я увімкнув у кабінеті телевізора, то із здивуванням виявив, що працюють не лише два загальносоюзні канали Центрального телебачення СРСР, але увімкнена й мережа Українського ТБ. На спробу з’ясувати, з чиєї вказівки це зроблено, у Міністерстві зв’язку УРСР (господарі телемережі) лаконічно відповіли: за розпорядженням з Москви. Найдивовижнішим було те, що на всі три канали заведено передачі першої програми ЦТ СРСР.

Розуміючи відверту ненормальність ситуації з повною блокадою республіканської телемережі, ми з А.Дикаленком кинулися обдзвонювати «інстанції». Офіційно Держтелерадіо тоді підпорядковувалося Раді Міністрів УРСР. Глави уряду Вітольда Фокіна на місці не було: пора літніх відпусток (кажуть, відпочивав десь аж на Байкалі…). Неформальний (зате — реальний) куратор — відділ пропаганди і агітації ЦК КПУ викручувався: «дійте відповідно до обставин…».

Тож самі вирішили відключатися від Москви, переходити на УТ на власне мовлення. Та зробити це було непросто: саме опівдні на всіх каналах одночасно у розпалі була трансляція «Лебединого озера». О, цей геніальний балет П.І.Чайковського, який відтоді безневинно став музичним уособленням ГКЧП! Через багато років після вказаних подій я розмовляв з тодішнім головою Держтелерадіо СРСР Леонідом Кравченком (нині він головний редактор російської «Парламентской газеты»). Запитав його: «Леоніде Петровичу, що ж ви тоді накоїли: назавжди пов’язали у свідомості мільйонів телеглядачів «Лебедине озеро» зі спробою державного перевороту». На що Кравченко спокійно відповів: «Ви гадаєте, що я «Лебедине озеро» запустив на ЦТ спеціально? Тоді візьміть у бібліотеці підшивки газет того часу, знайдіть опубліковану на 19 серпня 1991 р. програму ТБ (а складалася вона, як завжди, за два тижні наперед), і ви переконаєтеся, що там оголошено цей балет П.І.Чайковського — вранці й увечері». І додав: «Я ж просто не став ламати програму…».

А ми на каналі УТ поламали. Десь о 14 годині перервали ретрансляцію ЦТ СРСР і перейшли на мережі УТ на видачу власних передач — головним чином кінофільмів нейтрального, як і рекомендував Л.Кравчук, змісту — видових, науково-популярних стрічок, музичних кінороликів. До речі, у більшості тодішніх союзних республік телевізійники на своїх мережах справно «слідували» за Москвою ледь не весь період владарювання ГКЧП.

Тим часом у Києві події розгорталися стрімко. Після відмови емісару путчистів генералу Вареннікову у введенні надзвичайного стану в Україні Леонід Кравчук наказав своєму помічникові: «Негайно телефонуй на телебачення! Я зараз туди виїжджаю. Скажи: хай готують ефір!».

Правда, Леоніду Макаровичу довелося дещо зачекати з поїздкою на УТ. Враховуючи невизначену ситуацію з роботою екстренно увімкнених зранку на території України телепередавачів, ми порекомендували Голові Президії Верховної Ради зачекати з виступом у прямому ефірі до 16 години, коли гіпотетично завершиться запланований час профілактики передавачів, і можна бути певним, що вся мережа Українського телебачення працює. Він погодився.

За півгодини до ефіру я зустрічав Леоніда Макаровича на вході до телецентру (Хрещатик, 26). З ним був лише помічник. Ніякого почету чи то охорони. Пішли прямо до студії. Ось як цей момент згадує сам Л.Кравчук:

«… Коли йшов коридором вже в телецентрі, все думав: як звернутися до людей, з якими словами? У мене було одне завдання: не розбурхати людей до такого стану, до такої міри, що вони вийдуть на вулицю. Бо тоді все. Такої ситуації генерали тільки й чекають. Вийдуть люди на вулицю, а військові дадуть у Москву телеграму: в Україні почалися безпорядки, треба вводити військовий стан… Головна теза була така: Україна — держава. І те, що робиться в Москві, на нас не розповсюджується, бо в нас свої закони. Ми будемо вирішувати, ми, а не Москва. Та й ГКЧП у Москві, а не в Києві. Що ми окремо, що у нас свої закони. І ще я закликав працювати, зберігати спокій. Треба було, як кажуть, приспати лихо. Не розбудити його. Бо з того лиха виліз би кривавий звір… Я страшенно не хотів дати привід, щоб промосковські генерали в Україні ввели надзвичайний стан. Бо відразу почалися б арешти і все таке інше. Я розумів, коли б вони навіть ввели військовий стан, то довго б не протримались, але… але кров була б…».

З режисерського пульту через вікно апаратної я спостерігав за приготуваннями Леоніда Макаровича до ефіру. Помітно було, що він хвилювався, нервово гортаючи нотатки виступу. І лише коли пролунала команда режисера: «Увага! Тиша! Ефір!», він зібрався, мов пружина, і почав говорити. Зокрема, сказав:

«Отже, наша позиція — це позиція виваженості і ще раз виваженості. Це захист конституційних норм, захист законів. Все, що йде всупереч цій позиції, яку схвалив народ, є для нас несприйнятливим. Ми маємо відстояти закони, захистити демократію, утвердити в суспільстві законний порядок, захистити інтереси людей. Ми маємо діяти так, щоб не пролилася невинна кров…

… Я хочу висловити сподівання, що ми будемо єдині у своїх діях в ім’я демократії, громадянського миру, які є надійною передумовою утвердження і розвитку суверенітету в Україні. Саме наша єдність стане запорукою проти будь-яких спроб і з будь-чийого боку діяти проти Конституції, повернути суспільство до владних чи інших структур у центрі і на місцях, які б стали над законом» (Із виступу Голови Верховної Ради Української РСР Л.М.Кравчука на Українському телебаченні 19 серпня 1991 року).

Розуміючи непересічне значення цього виступу, я дав команду звукорежисеру записати його на магнітну стрічку (і, як пізніше виявилося, цілком доречно). Вело свій запис і Українське радіо, яке через годину відкрило ним вечірній випуск новин.

Коли прямий ефір на УТ завершився, до Кравчука звернувся власний кореспондент ЦТ СРСР з проханням дати ексклюзивне інтерв’ю. Ось як це коментує Леонід Макарович:

«Тоді ж я дав інтерв’ю для програми «Время». Але Москва зробила з того інтерв’ю те, що їй хотілося, що їй вигідно було. І тому я змушений був узяти повний текст мого виступу — стенограму — і дати його журналістам. Там усе ясно, що я говорив. Більше того, мені пропонували закрити газети, а я сказав, що ніколи на це не піду. Бо це не наша лінія, не лінія демократичного і правового розвитку».

Уже після провалу путчу на прес-конференції деякі «ультрареволюційні» журналісти почали нападати на Л.Кравчука щодо його виступу у програмі «Время» 19 серпня. Довелося стати на захист Голови Президії Верховної Ради і повідомити колегам, що тоді до Москви був переданий радіорелейною лінією повний запис інтерв’ю Леоніда Макаровича. А «монтаж» робили в Останкіно на «кравченківському» ТБ. Причому монтаж грубий, методом «висмикування». «Я одразу ж хотів виступити з протестом, — сказав Л.Кравчук на прес-конференції. — Але вже ввечері 19-го мені стало абсолютно ясно, що таке ГКЧП. Якби я вранці знав, що вже введена цензура, то ніколи б не давав інтерв’ю для програми «Время».

… Після виступу на УТ і того злополучного інтерв’ю для програми «Время», я провів Л.Кравчука до автомобіля, який стояв біля телецентрівського входу. Прощаючись, побажав: «Мужаймося, Леоніде Макаровичу». Він мовчки потиснув руку і поїхав на роботу.

Повернувшись до свого кабінету, я став спостерігати на екрані телемонітора за подіями у Москві. Ні, на каналах ЦТ, окрім зачитування офіційних заяв ГКЧП та показу прес-конференцій путчистів, нічого путнього не було. Але справжнім «вікном у світ» виявився американський канал CNN (Сі-Ен-Ен). Досить незвична історія його появи в столиці України. За радянських часів заборонялося виготовляти чи ввозити з-за кордону обладнання для прийому передач із супутників. Проте навіть партноменклатурному начальству кортіло хоча б іноді зазирнути: а що там, за «бугром»? І тоді у Києві пішли на хитрість: дозволили Держтелерадіо встановити на даху будинку Хрещатику, 26 величезну приймальну антену, націлену на супутниковий канал CNN. Мовляв, з метою ознайомлення українських телевізійників зі світовим досвідом підготовки інформаційних програм. Звичайно, до рядових журналістів ці передачі не доходили, бо внутрішньою телецентрівською розподільчою мережею передачі CNN заводилися лише на монітори у кабінетах начальства. І туди нерідко вечорами заходили й працівники з ЦК КПУ, аби подивитися «заморські новини» в натурі.

CNN же почало готуватися до серпневих подій 91-го в Москві… ще за кілька років перед тим. Обираючи місце для свого корпункту в радянській столиці, сіененівці, які вже до того уславилися висвітленням у прямому ефірі початку війни у Перській затоці, розрахували, що рано чи пізно наслідки протистояння Горбачов — Єльцин виллються у події, епіцентром яких стане «Білий дім» — резиденція тодішнього керівника парламенту Росії. І на відміну від московських кореспондентів інших західних телекомпаній, які прагнули облаштуватися поближче до центру столиці, до Кремля, співробітники CNN під свій офіс орендували два горішні поверхи висотного готелю «Україна». Встановивши там телекамери з потужною оптикою, вони через Москва-ріку «прострілювали» простір аж до майдану перед будинком Верховної Ради Російської Федерації. На даху готелю змонтували й передавальну антену космічного зв’язку, яка через американський супутник ретранслювала сигнал до штаб-квартири CNN в Атланті. А вже звідти інформаційною мережею Теда Тернера картинка йшла на увесь світ. І коли 19 серпня 1991 р. розпорядженням ГКЧП зарубіжним знімальним групам було блоковано доступ до «гарячих точок» поблизу «Білого дому», CNN за допомогою заздалегідь прорахованого плану і свого потужного телевізійного арсеналу давала на всю планету багатогодинні прямі репортажі, включаючи знаменитий виступ Б.Єльцина з танкової вежі. Чи не єдиним місцем у Києві, де це можна було побачити, і став телецентр на Хрещатику, 26.

Що ж до ЦТ СРСР, то воно 20 і 21 серпня продовжувало вести «спарену» програму на обох каналах. Ось тут Леонід Кравченко «поступився власними принципами». Адже з 13 травня 1991 р. на ІІ каналі ЦТ здійснювалося мовлення новоствореної проєльцинківської телекомпанії РТР. Проте з першими ж указами ГКЧП розклад передач на другому московському каналі різко змінили, фактично зробивши його дублем першого. А ще 20 серпня пам’ятне телевізійникам тим, що вранці керівництво путчистів обнародувало рішення про заборону мовлення недержавними теле- і радіостанціями. Вони тоді ледь-ледь спиналися на ноги, але у найбільш сміливих уже «прорізався» власний голос, в інтонаціях якого вчувалася відмінність від офіціозу. Хоча далеко не в усіх. Уже після путчу я розмовляв з керівниками однієї з «незалежних» київських телекомпаній. На моє запитання, як вони діяли вранці 20 серпня, зачувши указ ГКЧП про заборону діяльності комерційних ТРО, відповіли: «А ми швиденько зібрали апаратну, завантажили авто і гайда з Києва!». І такі ось теж були серед «борців» з путчистами…

Українське телебачення і радіо у ті гарячі серпневі дні 91-го не піддалося тискові ні компартійних структур, не стало й рупором певних деструктивних сил, які симпатизували ідеям ГКЧП (зокрема, із середовища армійських генералів). Натомість, в ефірі з’явилися репортажі з трудових колективів, де засуджувалися дії московських путчистів. Випади деяких політиків щодо «збочень» УТ не підтвердилися і висновками спеціальної парламентської «комісії Гайсинського», яка розслідувала дії посадових осіб України у дні ГКЧП. До речі, саме тоді й знадобився магнітозапис виступу Л.Кравчука у студії УТ 19 серпня 1991 р. як об’єктивний документ.

Під вечір 21 серпня стало очевидним, що путч у Москві провалився. Російське телебачення, якому негайно повернули ефір на ІІ каналі ЦТ, почало наступного дня пряму трансляцію з’їзду народних депутатів РФ. У «живому» ефірі показувалося повернення з «кримського ув’язнення» М.Горбачова. Вперше країна побачила свого Президента у курточці, без краватки, якогось пом’ятого… То був початок кінця його кар’єри як лідера радянської імперії.

А у Києві на засіданні Президії Верховної Ради України було прийняте рішення про скликання 24 серпня позачергової сесії українського парламенту. Ще звечора Українське телебачення встановило свої камери у сесійній залі. Ні в кого не було сумніву (а тим більше заборони) щодо необхідності прямої трансляції цього засідання. Всі розуміли: настав доленосний для українського народу час. О 9 годині 50 хвилин розпочався прямий ефір із сесійної зали. Майже всі десять годин трансляції я провів за пультом центральної апаратної хрещатицького телецентру, переживаючи разом з депутатами, разом з усім народом зовсім непростий хід обговорення питання про самостійність України. І коли повідомили про результати голосування — 321 «за» — увесь депутатський загал піднявся в єдиному пориві. Аплодували й мої колеги за режисерським пультом, в очах у багатьох блищали сльози радості. Збулося! Народилася Незалежна Держава Україна.