ВІД БАНДУРИ — ДО ПОВНОГО ЕМІ

Цнцга — вірменський давній ударний інструмент, асукусук — труба з Уганди, абвес — кубинський різновид мараки — гарбузового брязкальця. Б’юся об заклад, що навіть багато музикантів уперше чують ці назви. Зате дніпродзержинець Микола Іванов здатний сипати ними без паузи. Колись це заняття було чимось на кшталт розваги дипломованого композитора. Але сьогодні йдеться ні багато ні мало про Енциклопедію музичних інструментів, аналогів якої у світі немає.

Микола Олегович Іванов із породи людей, яких я назвав би реліктовими. Навіть якщо вони не домагаються світового визнання, то все одно залишаються в повному ладу із самими собою. І зовні Микола виглядає по-дитячому безтурботним. Через що мимоволі здригаєшся, почувши: «Цього року полтиничок відзначу...»

Виходить, цілу вічність назад він уперше взяв у руки музичний інструмент. «Це була скрипка. Батько, Олег Олександрович, був гарним скрипковим майстром. Після смерті його не забули: багато хто досі зітхає, мовляв, звернутися тепер немає до кого. Мені було п’ять років, коли тато зробив скрипку 1/32 — крихіточку. Я намагався грати, але виходило не дуже. Дітей не можна мучити в цьому віці. Паганіні? Я думаю, в описі його життя більше белетристики. І щодо батька, котрий змушував грати годинами, теж. Змушував, поки Нікколо раптом не став генієм? Все це в дусі радянської підневільщини: на все свій час. Як на мене, і роботі час, і потісі теж. Жити і творити треба в радості».

Однак корені взяли своє. Микола закінчив музичну школу за класом скрипки. На той час його мама Галина Володимирівна вже була директором місцевого музичного училища, котре фактично і створила в промисловому гіганті. Сольфеджіо у неї навчався не тільки син. Її пам’ятають багато талановитих учнів. Наприклад, московський композитор Володимир Бєляєв.

Микола Іванов йшов до музики звивистим шляхом. Академічним змістом цього не поясниш. Після стусана системі від «Бітлз» занурився в стихію перших радянських ВІА. Був лідером-гітаристом дуже популярної в місті та за його межами «Фортуни». Електронна музика і завела Колю Іванова в Харків, де він вступив до авіаційного інституту: «У ХАІ я навчався недовго. У явний позитив можна занести оволодіння флейтою. Та й ансамбль «Блик», де я грав на гітарі, місцева молодь шанувала. Ми не вилізали з гарячої п’ятірки — це було круто».

У Харкові Микола Іванов закінчив консерваторію. Але колишня столиця надовго потрапила в опалу. Харківська прописка для естрадного виконавця була на кшталт діагнозу. Навіть на загальному тьмяному тлі безкультур’я з махровим «не пущать!»

Яскравою кометою пронеслися в «духоті української ночі» чудові пісні Володимира Івасюка. Пізніше пробувала відстояти національні традиції на сучасній естраді самобутня «Кобза»... Микола намагається згадувати похмуру епоху вибірково: «У будь-які часи можна і потрібно шукати моменти для кайфу. Наприклад, влада не лише душила, а й робила презенти. Звісно, більше для показухи. Наприклад, міністр культури Фурцева на моїх очах подарувала студентському ансамблю набір інструментів. Складалися пісні, які донині залишаються затребуваними. Усім відомий шлягер «На пероні» я полюбив так, що зробив аранжування».

Маючи офіційну професію композитора, Микола Іванов невизнаним генієм себе не відчуває. З уже написаної симфонії він готовий і сьогодні викинути половину... А от друзями не розкидався ніколи. Перш ніж узятися за Енциклопедію музичних інструментів, він відвідав близько п’ятисот більш-менш солідних сайтів у Світовому павутинні. І переконався: ніхто і ніколи не робив спроби об’єднати музичні інструменти планети в єдине ціле.

Справою життя Микола Іванов майбутню енциклопедію не називає — не любить гучних фраз. Такі ж у нього і друзі, із якими Микола Олегович листується через Інтернет. Його «заморочки» і «ех, недовірялки» знають від американського узбережжя Атлантики до оазисів Середньої Азії. Є дуже вдалі спостереження, а саме: «И вечный бой... какой нам только снится». Микола Іванов не приховує, що в даній спадщині десь ховається і власне кредо.

Але є й інший досвід. Сьогодні скромну квартиру Іванових взяли в облогу журналісти. Усе почалося з репортажу на одному з національних телеканалів. Довірливим співгромадянам Микола Іванов був представлений як володар більш ніж... півтори тисячі музичних інструментів. Микола сміється: «Ніякий я не колекціонер. Хоча, якщо постаратися, то можна сотню і виявити. Починаючи від скрипок, зроблених батьком, до інструментів, виконаних вашим покірним слугою. Але особливої системності в цьому зібранні немає. Основний інтерес полягає в роботі над картою світу, якою я готовий поділитися. Адже дуже складно розібратися в тонкощах вимови, коли мова йде про суахімі чи прислівники острів’ян маорі».

Велику допомогу і технічну підтримку Миколі надає його друг — киянин Георгій Градов. І хоча в роботі над створенням Енциклопедії музичних інструментів світу не завадив би цілий інститут, поки що друзі справляються. До кожної букви алфавіту в середньому віднесено понад триста найменувань із усіх куточків планети. З посиланнями і коротким описом!

Дивуєшся, чому в сумовитому індустріальному місті, прикрашеному лише слізливою, розпущеною зимою, раптом народився такий зухвалий, глобальний проект. Втім, погоду і батьківщину не вибирають. Сподіваюся, фраза не здалася занадто пишномовною.

Немов почувши мої думки, Микола Олегович знімає зі стіни цитри: «Ось цим бабусям по сотні років. Цитра давно завоювала світ. І одну шосту частину його теж. Наприкінці ХIХ — початку ХХ століття в царській Росії була справжня цитроманія. Чудовий багатострунний інструмент. Зайві струни закриваються і щипком набираються акорди. Крім того, є басові і грифові струни, на яких можна грати мелодію. Але я не виконавець. Для цього потрібно займатися щодня мінімум по годині».

Коли хочуть представити минуле як епоху суцільного безкультур’я, то можна згадати про цитру і зауважити, що 1905 року будь-хто міг передплатити журнал «Русский цитрист». А сьогодні тільки й чуєш з екрана: «Центристи, ліві, праві...»

На Миколу Іванова ця «музика» не поширюється. Україну він батьківщиною слонів не вважає, хоча слонячий індійський дзвіночок у нього є. Заговорили в Миколі Олеговичі і батьківські гени, хоча явно з домішкою екзотики. Творець всесвітньої енциклопедії спеціально до 2004-го спорудив мавпячий барабанчик.

Барабани, до речі, бувають різні. Ледь не в кожній культурі присутні пащеві. Є і більш звичні форми, але підняті на голову статуеток, схожих на дівчат Конго. Окрім того приємно зауважити, що українські барабани були одними з найбільших. Це підтверджує і Микола Олегович: «Військові барабани часів Запорізької Січі вимагали сильних і витривалих рук. Довбиші підходили їм. Бойовий дух вони піднімали розміреними ударами по інструменту з натягнутою на нього свинячою чи воловою шкірою. Використовували ці барабани і як сигнальні. Сурми? Це духовий інструмент. Та його не можна плутати з древньою і явно азіатською зурною. Різницю зрозуміє навіть поганенький сурмач, оскільки зурна — інструмент язичковий».

Якщо комусь ці міркування здалися для наших базарних часів неприкладними, то нехай не засмучується. Микола Олегович все одно залишається при своїх інтересах: «Якщо я радію життю, то моя радість буде цікава багатьом хорошим людям. Але при цьому хотів би показати їм, наскільки безмежний світ краси музичних інструментів. Людство задовго до ігор у політику почало грати мелодії. Як і чим? Та всім, чим завгодно. Грати можна ступнями, колінами, ліктями... У народів Океанії є навіть носові флейти, що вставляються в ніздрі».

...Заздрити далеким остров’янам із великими ніздрями не хотілося. Але, прощаючись із дивною людиною Миколою Олеговичем Івановим, раптом захотілося, щоб Україна стала не тільки батьківщиною бандури, а й країною, що дала світу повну Енциклопедію музичних інструментів.