ВИБІР ВІРНОГО КУРСУ ПОТРІБЕН КОРАБЛЮ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ТА СПОРТУ

22 листопада нинішнього року Президент України Леонід Кучма підписав Указ «Про реорганізацію Державного комітету молодіжної політики, спорту й туризму України». На це рішення давно чекали, бо воно продиктоване вимогами життя. Замість триєдиної структури, яка не виправдала себе, —Держкоммолодьспорттуризму — глава держави передбачив створення окремих відомств: Державного комітету України в справах сім’ї та молоді, Державного комітету України з питань фізичної культури та спорту, а також підтримав пропозицію уряду про створення державної акціонерної компанії «Укртур».

Несподіваним стало інше рішення: на посаду голови знову створеного Державного комітету, який має займатися питаннями розвитку фізичної культури та спорту в нашій країні, уперше призначили не колишнього комсомольського, партійного чи іншого функціонера або відомого спортсмена, а людину зі сфери освіти й науки. Ще несподіванішим виявилося, мабуть, те, що вперше не тільки в Україні, а й в історії колишнього СРСР, та й узагалі в незалежних державах, які утворилися на його території, керівником фізкультурно-спортивної галузі стала жінка: на цю посаду призначено Марію Михайлівну Булатову.

Вона народилася 1960 року. Має дві вищі освіти: у 1981-му закінчила Київський державний інститут фізичної культури, а в 1990-му — Київський державний університет імені Тараса Шевченка. Після закінчення 1985 року аспірантури КДІФК і успішного захисту кандидатської дисертації була науковим працівником у вузі, а потім пройшла там шлях до завідувачки кафедри інформатики й сучасних технологій у фізичному вихованні та спорті, а потім — проректора з міжнародних зв’язків Національного університету фізичного виховання та спорту України. Водночас з цією багатогранною роботою у вузі доктор педагогічних наук, професор, заслужений діяч науки й техніки України М.Булатова —один з ініціаторів створення в складі навчально-науково-спортивного комплексу університету Інституту новітніх технологій у фізичному вихованні та спорті і стала керівником цього НДІ. Марія Михайлівна — автор більш як 150 наукових праць із проблем теорії й методики спортивної підготовки, підручників і навчальних посібників, виданих як у нас в Україні, так і в низці зарубіжних країн. 2000 року її праці відзначено Державною премією України в галузі науки й техніки. Булатова є членом виконкому Національного олімпійського комітету України та президентом Олімпійської академії України, бере активну участь у діяльності різноманітних міжнародних організацій. У всьому цьому їй, крім знань і досвіду, допомагає також і те, що вона вільно володіє не лише українською та російською, а й кількома європейськими мовами.

Редакція газети «Дзеркало тижня» звернулася до голови Державного комітету України з питань фізичної культури та спорту М.Булатової з проханням про ексклюзивне інтерв’ю щодо найактуальніших проблем галузі. Марія Михайлівна люб’язно погодилася відповісти на наші запитання.

— Як ви ставитеся до відтворення самостійного державного органу управління фізичним вихованням і спортом у нашій країні та як сприйняли пропозицію очолити цей Держкомітет? Адже уся ваша попередня кар’єра — це діяльність у сфері науки й освіти...

— Вважаю, відродження такого Державного комітету — правильне та своєчасне рішення. Адже спорт є винятково динамічною галуззю діяльності, що багато в чому розвивається за своїми специфічними законами, які випливають із необхідності оперативно й ефективно керуватися міжнародними стандартами та критеріями. І найбільші спортивні успіхи на міжнародній арені, як правило, досягали ті країни, де за спорт відповідала компактна й динамічно працююча державна структура. Отож, на мою думку, з відтворенням в Україні Державного комітету з питань фізичної культури та спорту в нас з’явилася реальна можливість сконцентрувати всю увагу й зусилля на кількох основних напрямах розвитку спорту вищих досягнень.

Стосовно другої частини поставленого вами запитання скажу відверто: пропозиція очолити Держкомітет України з питань фізичної культури та спорту— цілковита несподіванка для мене, позаяк і вся моя попередня робота, і мої перспективні особисті плани на майбутнє ніяк не припускали такого різкого переходу. Але коли я отримала таку пропозицію, дала згоду, не вагаючись. Тут, очевидно, позначилося те, що я вже майже 25 років — починаючи ще зі студентської лави — з величезною зацікавленістю працюю в цій сфері.

Глибоко переконана: наука й освіта є основою прогресу в будь-якій сфері. І сподіваюся, знання й досвід, отримані за роки навчання та праці, допоможуть мені в цій новій, складній, відповідальній роботі, що зобов’язує багато до чого.

— Ви вже місяць очолюєте Державний комітет України з питань фізичної культури та спорту. Відомо, що за минулі десять років галузь постійно лихоманило: неодноразово змінювалася і структура органу держуправління фізичним вихованням і спортом, її керівники. У вітчизняному спорті й фізичному вихованні накопичилося чимало надзвичайно складних проблем. У чому їхні причини? І що, на вашу думку, потрібно зробити для того, аби врешті-решт забезпечити стабільність самого Держкомспорту й результативність його діяльності, ефективність управління галуззю?

— Стосовно причин недоліків і проблем у сфері фізичного виховання та спорту в Україні відповідь могла б бути дуже простою: це постійна зміна як самої структури управління галуззю, так і персоналій її керівників, а також, звісно, недостатнє фінансування цієї сфери й інші негативні чинники — занепад матеріально-технічної бази, втрати в кадровому потенціалі тощо. Так певною мірою вважають дуже багато фахівців, котрі працюють у галузі. Такої самої думки дотримувалася і я — доти, поки не зіштовхнулася безпосередньо з обов’язками голови Держкомспорту. Проаналізувавши ситуацію, яка склалася, переконалася: те, що досі сприймалося як причина, насправді є наслідком. А основна причина зовсім в іншому — в існуючій нормативно-правовій базі, відповідно до якої доводилося й доводиться діяти нашій галузі, в застарілих стереотипах організації справи.

За нормативними документами, що визначають характер діяльності органу Державного управління цією галуззю (передусім за положенням про Держкомітет або положенням про департамент фізичної культури та спорту в структурі Держкомітету молодіжної політики, спорту і туризму), Держкомітет — це організація, яка працює, на жаль, не так, як мають діяти міністерства й державні комітети. Положення про наш Держкомітет у жоднім разі не відповідає тим стрижневим завданням, які цей Держкомітет як орган державного управління повинен був би вирішувати — здійснювати вироблення загальної стратегії діяльності галузі, реалізовувати державну політику в сфері фізичного виховання та спорту тощо. Замість цього основні питання стратегічного характеру лише декларуються, а фактично Держкомітету (міністерству) в тому або іншому вигляді, відповідно до положення, наказувалося виконувати багато суто технічних функцій, зокрема проведення спортивних змагань і навчально-тренувальних зборів, забезпечення спортсменів і команд формою та спорядженням, визначення премій, вирішення транспортних питань тощо.

— Як же Держкомспорт України (й попередні структури) дійшли до такого життя?

— Річ у тім, що після утворення України як самостійної незалежної держави положення про Держкомспорт України (чи відповідне міністерство) було практично списане з аналогічного положення про Держкомспорт Української РСР. При цьому, хоч як це прикро, не врахували дуже істотної відмінності. Держкомспорт УРСР був структурою, яка реалізовувала стратегію розвитку фізичної культури та спорту, визначену в Москві — у ЦК КПРС і Держкомспорті СРСР. Потім її «спускали» інстанціями в союзні республіки, зокрема й в Українську РСР, для беззаперечного виконання.

Держкомспорту України (міністерству) як структурі управління було вже не до стратегічних функцій: вкрила хвиля інерції й безлічі поточних проблем і рутинних питань, пов’язаних із підготовкою збірних команд країни до Олімпійських ігор, чемпіонатів світу та Європи, із розробкою й реалізацією календарів спортивних змагань, із постійним браком фінансування, невиплатами зарплат, закриттям дитячо-юнацьких спортивних шкіл, безконтрольним відкриттям вузів і факультетів.

Незважаючи на принципово нові політичні, економічні й соціальні умови, що склалися в Україні, система державного управління фізичним вихованням і спортом майже цілком збереглася такою самою, якою вона існувала в колишньому СРСР. Приміром, так звані добровільні спортивні товариства (ДСТ) не створюються знизу, а нав’язуються згори. А це суперечить законодавству України про громадські організації.

Подібна ж ситуація склалася й у взаєминах Держкомспорту зі спортивними федераціями, які, особливо останніми роками, одна за одною з’являються в Україні, немов гриби після дощу. Ці федерації з видів спорту, як відомо, є громадськими організаціями. Але при цьому новоявлені федерації спочатку реєструються (як громадські організації) в Міністерстві юстиції України, а після цього ставлять перед Держкомспортом питання про розвиток відповідних видів спорту, що не завжди доцільно й відповідає Закону України «Про фізичну культуру та спорт». До того ж спортивні федерації перетворилися на певні «придатки» Держкомспорту й найчастіше чекають, коли він виконуватиме ту роботу, яку мають виконувати ці федерації.

Подібна «політика» призвела до того, що Держкомітет поступово відійшов від виконання своїх головних функцій, обумовлених вимогами реалізації державної політики в сфері фізичного виховання та спорту. Держкомітет не лише не зумів належним чином реалізувати свої головні завдання, а й виявився гальмом розвитку громадських організацій — передусім спортивних федерацій і добровільних спортивних товариств, уся діяльність яких повинна будуватися на принципово іншій основі, ніж у державних структурах.

До речі, серед нинішньої безлічі існуючих в Україні спортивних федерацій є й такі (приміром, федерація спортивних танців), які змогли самостійно, без державних дотацій, втягнути в заняття цими видами спорту величезну кількість людей, відшукали спонсорські й інші джерела позабюджетного фінансування, самі вийшли на відповідні міжнародні спортивні федерації, а головне — зуміли домогтися високих спортивних результатів і завоювати авторитет не лише в Україні, а й на світовій арені. Шкода, але ці приклади — скоріше, виняток. У більшості ж національних спортивних федерацій продовжують керуватися старими традиціями та сповідувати споживацькі принципи, звикли до такого порочного стилю роботи й не хочуть його змінювати.

А хіба ми не бачили, як у низці видів спорту, де олімпійська підготовка, організована федераціями, була профінансована державою в повному обсязі, виступи наших спортсменів на ХХVII Олімпіаді (2000 р.) у Сіднеї виявилися провальними? Хоч як це дивно, після цих Ігор — під час підбиття підсумків виступів спортсменів України — відповідним національним спортивним федераціям вдалося кінець кінцем залишитися осторонь, а відповідальність за невдачі на аренах олімпійського Сіднея поклали на керівництво Держкомспорту.

— У цьому зв’язку ще одне запитання: як Національний олімпійський комітет України, національні федерації з видів спорту допомагають зараз Держкомспорту на заключному етапі олімпійської підготовки?

— Запитання це дуже серйозне. Річ у тім, що відповідно до Олімпійської хартії не Держкомспорт, а НОК має виняткові права на репрезентацію своїх країн на Іграх, формує делегацію, очолює її, відповідає за екіпірування, проїзд, страховку спортсменів, за поведінку членів своєї делегації. Щодо національних спортивних федерацій, то вони відповідають за підготовку спортсменів, подають до НОК свої пропозиції щодо їхнього включення в делегацію.

На жаль, у нас ці функції федерації та НОК, в основному, переклали на Державний комітет, який взяв на себе практично все фінансування (понад 95 %) і вирішує більшість питань, що є функцією НОК, — транспортні витрати, страховка, фінансування підготовки, придбання інвентарю тощо.

Проте надалі нам хотілося б, аби НОК України й національні федерації під час підготовки до Ігор керувалися Олімпійською хартією та брали на себе значно більшу роль у справі підготовки й участі спортсменів в Олімпійських іграх, а також відповідали за результати виступів команди. Це, поза сумнівом, позначиться й на діяльності Держкомспорту, дасть йому змогу сконцентрувати увагу на інших важливих напрямах роботи.

— Якою ж, на вашу думку, має бути оптимальна структура управління розвитком фізичної культури та спорту в Україні?

— Вона повинна відповідати структурам, підтримуваним міжнародною олімпійською системою. За зразки нам варто взяти стан справ у цій сфері в тих країнах, де протягом тривалого часу стабільно й успішно функціонують відповідні управлінські структури в галузі фізичного виховання та спорту.

Але не можна забувати і про інший аспект цієї проблеми: керівники різноманітних державних і громадських організацій мають сприйняти створення нової управлінської структури як неминучий шлях, який потрібно пройти заради загальної справи державної ваги, а не як арену для суперечок і конфліктів, задоволення власних амбіцій і прагнення зберегти віджилі стереотипи, керуючись особистими інтересами.

— Якими ви бачите найоптимальніші та найреалістичніші в сьогоднішніх економічних умовах шляхи поліпшення фінансового забезпечення діяльності галузі?

— Позаяк в нинішніх важких умовах одними асигнуваннями з держбюджету не обійтися, наша галузь шукає різноманітні позабюджетні джерела фінансування. Використовуючи їх, за останні півтора року нам разом із Національним олімпійським комітетом і партнерами вдалося сформувати сучасну систему медичного забезпечення підготовки спортсменів, котрі входять в основні склади збірних команд України. Система поєднує в собі обладнані на сучасному рівні лабораторію допінг-контролю, клініку спортивної травми, реабілітаційно-відновний центр, лабораторію харчування спортсменів і використання дозволених стимулюючих препаратів, центр функціональної діагностики й низку інших структур. Це коштувало кілька мільйонів доларів США.

Але це зовсім не виключає необхідності чіткого виділення затверджених — нехай і дуже скромних — коштів із держбюджету України. Причому надходити за призначенням ці гроші мають регулярними порціями — в суворій відповідності до ухваленого графіка. Адже специфіка спортивної галузі в тім, що протягом усього року щомісяця в системі підготовки та змагань, які проводяться як у нашій країні, так і за її межами, знаходяться близько 500 провідних спортсменів України та приблизно 300 тренерів, науковців, технічних фахівців. І ефективне забезпечення їхньої повноцінної щоденної діяльності просто немислиме без своєчасного фінансування.

Нерозуміння такої специфіки спорту вищих досягнень спричиняє сумні наслідки. Наведу лише окремі, найхарактерніші приклади.

Колишній прем’єр-міністр України Віктор Ющенко, підбиваючи підсумки участі спортсменів нашої країни в ХХVII Олімпіаді восени 2000 року в австралійському Сіднеї, сказав, що бюджетне фінансування олімпійської підготовки уряд України виконав на сто відсотків. Проте левова частка держбюджетних коштів, виділених на підготовку українських спортсменів до Олімпіади в Сіднеї, надійшла занадто пізно — лише за півтора-два місяці до цих Ігор.

Справді, за рахунок грошей із бюджету вдалося оснастити сучасним обладнанням гімнастичний центр на олімпійській базі в Кончі-Заспі. Але ж зроблено це було — саме через невчасне виділення коштів — тільки тоді, коли наші спортсмени вже виїхали з України на олімпійські змагання. Через це збірні нашої країни зі спортивної гімнастики, котрі не мали можливості готуватися до Ігор на сучасних снарядах, недорахувалися, як мінімум, двох олімпійських медалей.

Лише до липня—серпня 2000 року Держкомспорт України зміг розрахуватися з багатьма провідними спортсменами нашої країни та їхніми тренерами за колишніми боргами (зарплата, відрядні, транспортні витрати, витрати на харчування на зборах тощо).

— Не секрет, що багато українських спортсменів більшу частину року тренуються на зарубіжних спортивних базах. Це нерідко породжує серйозні фінансові й організаційні проблеми. Як ви до цього ставитеся? І як, на вашу думку, можна охарактеризувати нинішній стан вітчизняних спортивних споруд і перспективи їхнього розвитку?

— На превеликий жаль, спортивні споруди в нашій країні, за рідкісним винятком, не відповідають сучасним вимогам. Ми не можемо забезпечити належні умови для високоефективної підготовки спортсменів. А споруд для більшості зимових видів спорту, які відповідали б сучасному рівню, в Україні взагалі немає, або вони давно не працюють. Лише в останні два-три роки ситуація почала поліпшуватися: реконструюються й оснащуються деякі старі спортивні бази, а в різних містах України побудовано кілька нових об’єктів.

Але поки що багатьом українським спортсменам — особливо провідним — доводиться значну частину року готуватися до змагань у різноманітних зарубіжних спортивних центрах. Бо інакше вони просто не зможуть конкурувати з сильнішими суперниками з інших країн.

Потрібно терміново будувати, реконструювати й обладнувати власні спортивні споруди в Україні. Незважаючи на серйозні фінансово-економічні труднощі в країні, цей процес, хоч і не вельми організований, уже йде.

Держкомспорту України потрібні 5—6 сучасних комплексних баз олімпійської підготовки. Це дозволило б практично повністю розв’язати проблеми наших національних команд.

Останніми роками я мала змогу ознайомитися з системами олімпійської підготовки в таких країнах, як Франція, Італія, Іспанія й Польща, чиї спортсмени в різноманітних видах спорту успішно виступають на міжнародній арені.

На базі Національного інституту фізичного виховання в Парижі створено потужний, чудово оснащений центр олімпійської підготовки з широкою й розгалуженою інфраструктурою. Там створено належні умови і для підготовки провідних французьких спортсменів, і для підвищення кваліфікації фахівців. Вони, крім усього іншого, оперативно одержують новітню інформацію, а в центрі функціонує система науково-методичного й медичного забезпечення. Є ще близько 20 спортивних залів та інших споруд (зокрема велотрек, закритий легкоатлетичний стадіон тощо). А результати в наявності: лише вихованці цього центру, котрі виступали в складі збірних команд Франції на Олімпійських іграх у Сіднеї, виграли 23 із 38 медалей, завойованих там французькими спортсменами.

Приблизно такий самий центр працює й у столиці Італії Римі, аналогічні і спортивні результати його вихованців на міжнародній арені. А загалом зараз й у Франції, і в Італії систему олімпійської підготовки забезпечують в основному по 5—6 спортивних баз загальнонаціонального масштабу.

Якщо звернемося до історії, то, запевняють досвідчені фахівці, котрі стояли свого часу біля витоків створення й реалізації систем підготовки в колишніх СРСР і НДР (збірні яких у 70—80-ті роки на Олімпійських іграх були явними фаворитами, найчастіше набагато випереджаючи інші країни в неофіційному загальнокомандному медально-очковому заліку), тоді в Радянському Союзі функціонувало майже десять олімпійських баз, а в НДР — шість.

Відносно скромні фінансові кошти, передбачені бюджетом Держкомспорту на 2002 рік на реконструкцію й оснащення спортивних споруд для олімпійської підготовки, нам пропонують розподілити між більш як 100 об’єктами різноманітної відомчої приналежності. Неважко уявити, до чого призведе реалізація такого підходу: хоча косметичні ремонти трохи уповільнюють процес руйнації цих спортивних споруд, але використовувати їх для повнокровної олімпійської підготовки навряд чи буде можливо.

Ми повинні змінити систему використання коштів, виділених нашій галузі на спортивні споруди: всі гроші слід спрямовувати на потреби двох-трьох центрів олімпійської підготовки й доводити їх до сучасного рівня. А наступного року — братися за такі самі наступні об’єкти. За такої політики фінансування ми вже через 4—5 років зможемо одержати спортивні бази практично з усіх олімпійських видів спорту.

Якщо говорити про літні види спорту, то, крім дооснащення олімпійської бази в Кончі-Заспі, нам слід активніше розвивати і спортивні бази в Криму — в Ялті й Алушті, а також уже діючий олімпійський спортивний комплекс у Києві на базі Національного університету фізичного виховання та спорту України й деякі інші об’єкти.

— Крім так званих олімпійських видів спорту, існує ще багато інших, так чи інакше культивованих в нашій країні та з відповідними федераціями. Як ставитиметься до перспектив розвитку в Україні цих видів спорту очолюваний вами Держкомспорт?

— Традиційно культивовані технічні види спорту — автомобільний, мотоспорт, парашутизм, літаковий спорт, планеризм, дельтопланерний спорт і низка інших — не лише вирішують відповідні спортивні завдання, а й сприяють підготовці фахівців, здатних управляти різноманітною технікою як у різноманітних цивільних галузях, так і в оборонних і деяких інших структурах. Ці види спорту — сфера діяльності Товариства сприяння обороні України, за підтримки спортклубу Міністерства оборони України. А Держкомспорт готовий усіляко сприяти їхній координації й цілеспрямованому системному розвитку. Стосовно ж гольфу, боулінгу, гімнастики ушу й деяких інших популярних у тих або інших країнах, але які в Україні не мають ані традицій, ані належної спортивної бази, то вони, як і пляжний волейбол, цілком можуть існувати в нашій країні, в основному, з оздоровчо-рекреаційною спрямованістю — у місцях масового відпочинку, різноманітних клубах тощо. А залежно від рівня їхнього розвитку можна буде говорити про входження цих видів у сферу діяльності системи спорту вищих досягнень.

Нас дуже турбує ситуація з поширенням у нашій країні великої кількості воєнізованих видів спорту, різноманітних бойових мистецтв (включаючи й їхні крайні прояви). Не можна не замислюватися над тим, хто, де й як готує нині таких специфічних спортсменів, котрі опановують бойові мистецтва, прийоми яких необхідні в основному у правоохоронних органах, спецслужбах та інших силових структурах. Це, на нашу думку, має передбачати обов’язкове ліцензування та, звісно ж, суворий контроль із боку МВС і СБУ за діяльністю таких структур.

— Відомо, що останніми роками з України за кордон — у пошуках кращих умов для життя й роботи — поїхали багато відомих тренерів й інших досвідчених фахівців. Що необхідно зробити, аби призупинити цей дуже небажаний процес?

— Так, ми зазнали тут великих і багато в чому непоправних втрат. На жаль, слід усвідомити: навіть якщо когось і вдасться повернути, то, як показує практика, ці люди вже не працюватимуть з тим ентузіазмом, із якими вони працювали тут раніше, до від’їзду за кордон. Тому, гадаю, основне, що нам слід зробити, — створити сприятливе середовище для підготовки молодих фахівців і підвищення кваліфікації тих, хто вже працює. Потрібно створити їм тут такі умови, за яких ці спеціалісти не прагнули б виїхати за кордон.

А взагалі в нас є чимало молодих талановитих тренерів, здатних працювати на найвищому світовому рівні. Є передова спортивна наука, праці якої широко відомі далеко за межами України. Ми почали інтенсивно розвивати спортивну медицину — і вже багато чого домоглися в цій області. Є в нас визнані школи й їхні лідери, а також перспективна молодь, що вселяє оптимізм.

— Зовсім трохи часу залишилося до XIX зимових Олімпійських ігор 2002 року, які пройдуть у Солт-Лейк-Сіті. Не за горами й Ігри XXVIII Олімпіади в Афінах (2004 р.). Дуже багатьох цікавить питання: що ж очікує спортсменів України на цих олімпійських аренах? Які перспективи наших збірних команд?

— Я особисто не вважаю нормальним таке гостре сприйняття спортивних перемог і невдач, як це склалося в нашій країні останніми роками. Погано, коли досягнення в спорті є найважливішим чинником національного престижу, національної самосвідомості, а спортивні поразки, невдалі виступи спортсменів сприймаються в суспільстві як національна трагедія. І я мрію про ті часи, коли ці позиції в свідомості загалу поряд із спортом займуть і інші сфери — охорона здоров’я, освіта, наука, література, мистецтво.

Але це анітрохи не применшує ролі спорту, який у різні роки відіграв дуже важливу роль у різних країнах у розв’язанні найгостріших проблем як зовнішньої, так і внутрішньої політики. Так це відбувалося, приміром, у 60-х роках у Японії, у 70-х — у НДР і на Кубі, у 80-х — у Республіці Корея. Нині це відбувається в Китайській Народній Республіці.

Несе таке навантаження спорт вищих досягнень і в Україні. Проте ми повинні тверезіше оцінювати виниклі ситуації, менш категорично й не так болісно сприймати невдачі наших спортсменів і команд. Досі в ставленні до спорту ми не можемо перебороти в свідомості багатьох людей стереотип часів колишнього СРСР — комплекс представника супердержави, котра постійно прагне бути завжди та скрізь лише першою. Але ж Україна сьогодні — не Радянський Союз у добу його розквіту. Ми витрачаємо на розвиток спорту вдесятеро менше коштів, ніж багато економічно благополучніших країн.

В Україні практично немає інфраструктури для зимових видів спорту, а всі наші спортивні споруди в Карпатах не становлять і 3% від кількості спортспоруд у Австрії, Швейцарії, Франції чи Італії, не кажучи вже про їхню оснащеність. Немає в нас у зимових видах спорту й ефективно працюючих дитячо-юнацьких спортивних шкіл, замало кваліфікованих тренерів. Та й у літніх видах спорту — величезна кількість проблем, в основному матеріально-технічного й економічного характеру.

Ми збираємося в Солт-Лейк-Сіті на XIX зимові Олімпійські ігри та прогнозуємо для збірної України в неофіційному загальнокомандному заліку місце наприкінці першої двадцятки (за очікуваної кількості країн-учасниць понад 80). Це те місце, яке ми реально можемо зайняти за умови цілковитої мобілізації всіх внутрішніх ресурсів і найвищої самовіддачі наших спортсменів.

З літніми видами спорту ситуація в нас значно краща, ніж із зимовими, адже тут є система, спортивні споруди, фахівці високої кваліфікації. У складних умовах багато чого робиться в регіонах України. Чимало наших тренерів буквально творять дива: маючи в багато разів менші можливості порівняно з основними зарубіжними конкурентами, досягають результатів, які західним колегам здаються просто фантастичними.

Візьміть, приміром, лише досягнення плавців і велосипедистів-трековиків України, котрі завоювали п’ять золотих медалей на чемпіонатах світу 2001 року (три вищі нагороди — в плаванні та дві — у велоспорті). Між іншим, ці п’ять золотих нагород становлять понад 12% від загальної кількості медалей найвищого достоїнства, розіграних на тих двох чемпіонатах світу. І завоювали ці золоті медалі наші спортсмени в тих видах спорту, які на найвищому рівні розвинені в багатьох провідних (і в економічному, і в науково-технічному відношенні) країнах (США, Австралії, Франції, Німеччини, Італії, Канаді й ін.). Хочу відзначити і той утішний факт, що наші велогонщики виступали на велосипедах, рами яких було розроблено й виготовлено з використанням сучасних матеріалів і технологій в Україні — в Авіаційному науково-технічному комплексі імені О.К.Антонова в Києві.

І наші позиції підтверджуються не лише тим, що багато українських тренерів і ряд учених, котрі, на жаль, виїхали працювати за кордон, виявилися затребуваними в різних країнах, а й тим, що, приміром, за останні десять років у таких самодостатніх (і в економіці, і в спорті) державах, як Німеччина, Італія, Франція, Іспанія, Китай та інші, видано написані провідними українськими фахівцями кілька десятків книг (наукові монографії, підручники тощо) з теорії й методики спорту вищих досягнень. Деякі з цих книг здобули там таку популярність, що видавцям довелося перевидавати їх по 4—6 разів з інтервалами в півтора-два роки.

Ми маємо зробити все для того, аби підтримати ініціативи регіонів, вселити в людей впевненість у перспективи галузі фізичного виховання та спорту й конкретною підтримкою показати, що наша країна поступово виходить з економічної кризи. Потрібно підвищити роль науки й освіти, а також оперативно відбирати кращі вітчизняні й зарубіжні наукові, методичні, технічні й інші досягнення та без зволікання практично реалізовувати їх у нашому спорті.

Якщо ми ретельно й наполегливо працюватимемо в цих напрямах, то в перспективі Україна в змаганнях з так званих літніх видів спорту цілком зможе стабільно посідати гідні місця в групі таких країн, як Великобританія, Франція, Італія, Іспанія, Японія.

А в зимових видах спорту, де в нас немає таких багатих традицій, як у літніх видах, явно мало фахівців і відсутня необхідна матеріально-технічна база, шлях спортсменів України до успіхів буде значно складніший і довший.

— Які ще гострі проблеми стоять перед Держкомспортом України та як ви з вашою командою збираєтеся їх розв’язувати?

— Таких проблем багато. Але одна з найгостріших — у системі підготовки кадрів. У нашій країні протягом уже багатьох років відсутня дійова система підвищення кваліфікації. Окремі разові заходи (семінари, конференції тощо), проведені епізодично в Києві й інших містах України, проблему не вирішують. А в результаті рік у рік кваліфікація багатьох наших спеціалістів дедалі нижчає. До того ж становище погіршується матеріальними труднощами людей і, відповідно, їхнім прагненням використовувати свій вільний час для додаткових заробітків, а не для підвищення професійної кваліфікації.

Проте, на нашу думку, стан справ можна поліпшити в досить короткий термін. Ми маємо намір створити розгалужену мережу підвищення кваліфікації, використовуючи для цього й потенціал наших навчальних закладів, і науково-дослідних закладів, і кошти «Олімпійської солідарності» Міжнародного олімпійського комітету, і допомогу інших міжнародних організацій, зацікавлених у розширенні освітніх програм. Використовуватимемо й систему контрактів і ліцензування.

Ми сподіваємося, що ініціативи Держкомспорту в цих сферах підтримають і Міністерство освіти й науки, і Вища атестаійна комісія. Тоді нам разом, гадаю, вдасться впорядкувати систему підготовки кадрів фахівців фізичного виховання та спорту, яка відповідала б реальним запитам галузі, й систему підготовки й атестації науково-педагогічних кадрів у цій сфері, що, звісно, сприяло б підвищенню загальної ефективності роботи нашої галузі.