Весна. Повертаються «перелітні птахи»

Третього березня за сприяння Президента України Віктора Ющенка рейсом Вільнюс — Київ прибув на Батьківщину генеральний директор видавництва «Такі справи», член партії «Батьківщина» Олександр Данилов.

Майже два роки він мешкав у Литві, яка надала йому у важкі часи захист і статус політичного біженця. У травні 2003 року, під загрозою кримінального переслідування та фізичної розправи з боку влади, він прийняв пропозицію партнерів — литовських інвесторів, ставши другим вигнанцем, якого прийняла незалежна Литва (перший — колишній голова парламенту Білорусі Семен Шарецький).

Олександр, який вважає себе якщо не буревісником, то хоча б ластівкою помаранчевих громів, революціонером наших днів, із легкою сивиною у свої ледь за тридцять, прагнув повернутися на Батьківщину до суворо визначеної дати. У його дружини Наталки день народження 5 березня. Саме тому десь місяць тому він звернувся до керівництва нової України з листами про готовність і бажання повернутися.

Прес-конференція українського «поверненця» в останній день перед відльотом зібрала чимало литовських журналістів. На їхнє запитання: чи не заздрить він тим, хто стояв на Майдані, Олександр відповів, що його Майдан почався значно раніше.

У період передвиборної кампанії в парламент України 2002 року його видавництво було єдиним, що погодилося співробітничати з командою Юлії Тимошенко і надрукувало мільйонним накладом її книгу «Невиконане замовлення», а також всю агітаційну продукцію. У результаті потрапило в найжорстокіші політичні лещата. Перевірки, арешт документації, візити податківців і слідчих закінчилися тим, що проти Данилова порушили кримінальну справу «про відмивання тіньових коштів» і несплату податків.

— Попри те, що ми звернулися з позовом у Міжнародний центр врегулювання інвестиційних спорів у Вашингтоні (підприємство має стовідсоткові багатомільйонні литовські інвестиції), а випадок із видавництвом «Такі справи» потрапив у річний звіт міжнародної правозахисної організації Human right Watch за 2002 рік, тодішній офіційний Київ на це ніяк не відреагував. Влада відверто розправлялася з неугодними, йшла ва-банк, тому справжня бійка почалася вже тоді, — стверджує Олександр Данилов. — Саме в ті дні я зрозумів, який тонкий гумор заклав український народ у поняття «посадова особа» — була б особа, а посадити за що знайдеться.

Литва висловила готовність допомогти, попри те, що зробити це на тлі традиційно теплих взаємин із Україною було непросто. За словами Олександра, поки вирішувалося питання про надання йому статусу політбіженця, в Литві перебували два комісари ОБСЄ, переконуючи литовців, що це питання їхньої честі та перевірка на демократію.

Коли після недовгих, але хвилюючих процедур Олександру таки видали офіційний документ, він, дорослий чоловік, не зміг стримати сліз. Прочитав рядок: «Дозволено в’їзд у всі країни світу, за винятком», і від руки вписано — Україна.

За іронією долі його притулок виявився поруч із будинком по вулиці Пілес, де колись прожив теж два роки Тарас Шевченко.

Змужнілий Тарас повернувся на Батьківщину — писати полум’яні вірші, будити «заснулий люд». Олександр повертається в Україну, щоб створити благодійний Фонд політичних біженців. Стверджує, що не заспокоїться, поки не зможуть повернутися на Батьківщину Мирослава Гонгадзе, Микола Мельниченко й інші політемігранти-українці. На його думку, поки цього не буде, революцію не можна вважати завершеною, вважає він. Бізнес покидати не збирається, але й не приховує, що піде в політику.

Перебування в Литві в такий поворотний для неї момент (Олександр називає себе першим українським громадянином, який пережив вступ країни в ЄС) він вважає дуже корисним досвідом.

Весна почалася для Данилова того дня, коли він отримав довгождане підтвердження про можливість повернутися від Президента України, із яким, до речі, сподівається незабаром зустрітися.

Перед від’їздом його прийняв у себе інший президент — Валдас Адамкус. Олександр подарував йому картину з київським пейзажем і щиро подякував за внесок у вирішення кризи в Україні і допомогу, подану йому особисто. Рукостискання Адамкуса супроводжувалося найтеплішими побажаннями.

Зайшов Олександр і в Посольство України в Литві, на територію якого ще недавно й ступити не міг. Посол Борис Климчук, розмовляючи із земляком, щиро радів динаміці взаємних контактів між нашими країнами. Говорити про необхідність налагодити обопільний обмін — наших молодих амбіційних держслужбовців направляти на стажування до Литви і запрошувати литовців, які напрацювали корисний для нас досвід, в Україну.

— То, може, будемо вважати ваше перебування таким «стажуванням»? — пожартував посол. Олександр Данилов погодився з таким формулюванням.

Литва прощалася з нашим «поверненцем» 20-градусним морозом. «Ну й весна», — не стерпіли проводжаючі. «Справжня весна!» — вигукнув він так щиро, що не повірити було не можна: він так і відчуває. Залишаючись у пальті нарозхрист... Загартована людина!