Вернися, синку, додому

25 років тому, у час, коли так само, як і сьогодні, пахли півонії та заливалися співом солов’ї, молодий і безвусий, він переступив поріг батьківської хати. Волинське село Підманове проводжало Володю, сина Дмитра Хомича, до війська. Пісень співали, бажали служби гарної. І дівча синьооке віддано ловило погляд: «Повертайся». Він повернувся. Через рік. Із почестями та охороною. У цинковій труні. І тієї ночі затуманений горем батько споїв синову охорону, узяв сокиру й відкрив труну. Щоб попрощатися. Та тіла в труні не було, лежала лише новенька гімнастерка. Згодом до їхньої хати постукали: «Ваш син — живий. Він у полоні». І вони чекають. Розшукують сина й досі. Вже 25 років…

«Із солдатським вітанням i найкращими побажаннями пише ваш син Володя. В Афганістані вже все розцвіло, тут гарно. Зараз на аеродромі спокійно, навколо — ні. Піхота наша в горах воює, гинуть хлопці. А вдома також, як і тут, — весна… 14.06.1980». Як малу дитину пригортає Ганна до серця синові листи: «Він живий. Вже й діточок напевне має. Побачити б...», — умивається сльозами старенька мати. І де тільки ті сльозі беруться. «Сину, сину. Вернися. Я ж сил не маю жити і померти не можу не дочекавшись», — хилиться до столу. Хай буде проклята та війна…

Польова пошта № 82869-«а»

Американці знімали в Афганістані фільм про війну. У кадр потрапив український полонений. Фотографія юнака облетіла світ. У чорно-білій світлині чотири українські матері впізнали свого сина — Володю, Василька, Михайлика, Андрійка. Синів, могили яких, із п’ятикутною зіркою замість хреста, вінчає квіт. Цієї весни Володі Хомичу буде 46 років. «Було б» не вимовляється. Могила із зіркою на сільському цвинтарі — єдине місце, де Володині батьки не плачуть. 25 років поспіль i вже до кінця днів ніхто й ніколи їх не переконає, що син мертвий. Вони впевнені: Володя — живий.

— Вже не одного сина отак ховали, а він повертався додому живий. У Білорусії таке було, у Росії. А наших хлопців іще в 1996-му викупляли з полону. І наш повернеться. Знаю, що повернеться. Так само, як те, що завтра знову зійде сонце.

Рипнули хатні двері, Дмитро і Ганна так і прикипіли до них поглядами. Не він. Не прийшов.

Вулицю, де живуть Хомичі, перейменували на честь їхнього сина — 25 весен тому нею привезли до старої хати цинкову труну. «Привезли, а я душею чую — немає там мого сина. Місця не знаходив. Аби, думаю, стемніло. Сокиру наготував і чекав. На хитрість пішов, — сумно усміхається старий батько. — Не говорив про те нікому, боявся хлопцям нашкодити. Тільки тепер оце вперше кажу вам. Напоїв тоді хлопців, які труну охороняли. Не погоджувалися пити. Але так уже просив, щоб сина мого, за весілля його незгуляне, за дружину невикохану, за внуків моїх ненароджених келих підняли. Хай уже простять мене діти».

Темної ночі, коли охорона поснула, батько підважив замальоване віконечко цинкової труни: «Хотів побачити свого сина. Дарма що мертвого». Присвітив ліхтариком — у труні лише лежала акуратно складена новенька солдатська форма. Саме тоді й висохли батькові очі. I синова могила — єдине місце, де він не плаче. «Анi сльози. Серце моє каже — він живий».

Проте порожня труна ще не була доказом життя чи смерті синьоокого хлопчини з Волині. Їх тоді багато привозили з Афганiстану. Упродовж одинадцяти років. Були випадки, що поховані сини через якийсь час поверталися додому. Такi факти приховували. «Помилок» не оприлюднювали.

«Басмачі, гади — я їх ненавиджу»

Через місяць після похорону в Ковелi на вокзалі до Дмитра Хомича підійшла стара циганка. «Я їх дуже не любив i завжди проганяв. I того разу мало не відштовхував. А вона за мною — слід у слід: «Стій, чоловіче. Не треба мені від тебе нічого. Не хочу твоїх грошей, але мушу сказати те, що знаю: «У твою хату завезли несправжню труну. Мусиш те знати», — i пішла». На вокзалі була й Ганна. Чоловік наполіг, щоб вона без нього підійшла до старої циганки. «Циганка глянула на мене і каже: «Недавно вам було завезено чужу душу. Рідна вам душа — жива», — розгладжує синову фотографію старенька мати. «Мені б хоч раз на нього глянути. Ще дня такого не було, щоб не подивилася на його карточку й не заплакала», — каже пані Ганна.

Порожня труна i стара циганка спонукали батьків розшукувати сина. Пооббивали всі владні пороги. Познаходили дороги до всіх ворожок. Привозили синову фотографію, а тi наче змовилися: «Живий».

«Був я і Москві в екстрасенса, до якого всі кадебісти ходили. Він лише глянув на фотографію i зразу сказав: «Живий. Вони натрапили на засідку басмачів. Ваш син вискочив із палаючого автомобіля i скотився схилом. У нього був дуже сильний забій лівої частини голови, лівої ноги i зламане одне ребро. Непритомного його захопили в полон», — старий батько бере нитку з голкою i тримає над світлиною сина. Голка витанцьовує коло. «Бачите, — радіє. — Живий! Над мертвою душею голка — мов укопана».

На столі — листи, листи. То батькам писали воїни-афганцi, якi воювали на чужій війні разом із їхнім Володею: «Наша колона здійснювала марш. У районі Баглана була обстріляна басмачами...». На конвертi: «польова почта 82869 «а». Саме там служив водiєм рядовий Володя Хомич із Волинi. «У тому бою було пiдбито два БТР, один БРДМ. Ми відійшли до Баглана, решта — у Кундуз. Був хаос. Нiхто не знав, де хто. У Кундузi думали, що всі, хто пропав, — у Багланi, а там вважали, що — в Кундузi. По правдi сказати, убитих пiдiбрати не було можливостi. Над нами кулі перебивали гілля, не давали підвести голову. Вдалося винести лише Пашу...» — листи водночас давали i забирали надiю... «Першим знайшли хлопця з Ростова-на-Дону. Вiн прослужив тиж­день чи два. Басмачi страшенно познущалися над його тiлом: повиколювали очi, вiдрiзали нiс, вуха, вибили зуби й розтяли живіт. Ми знайш­ли Володю i старшого лейтенанта. Вони згоріли вже мертвими. У кабiнi ми нарахували 58 дірок від куль...»

Ластівками летіли листи у віддалене поліське село: «Я хочу вам написати, що бачив своїми очима. Три машини, обгоріли всі три. Моя, Володимирова та Павликова. Можливо, ви думаєте, що наплутали, і Володя живий? Ні. Переплутати ніхто не міг. Мене поранило, і нас везли разом із мертвими в одному вертольоті. Я не міг підвестися й попросив друга підняти над мертвими простирадла. Першим мені показали труп Юри Іванова з Ростова, потім — Володин і старшого лейтенанта. Обох, звичайно, не можна було впізнати. Майже наполовину згоріли. У них на шиї були бирочки з прізвищами. У мене був друг. Він служив у розвідці. Його теж убили. Басмачі, гади, душмани — я їх ненавиджу...».

Батьки не втрачали надії. Написане від руки прізвище на бирцi — не солдатський жетон. Анi тiла їхнього сина, анi смертi його нiхто не бачив. I врештi: якщо солдат бачив ту бирочку на шиї обгорiлого тіла, то чому цього тіла не було в цинковій труні?

Повернення

Запитання. Самі запитання без відповідей. I знову батьки топтали стежки до ворожок, оббивали пороги чиновницьких кабінетів. Через три роки після того, як прийшла похоронка i цинкова труна, до хати Хомичів постукали: «Чоловiк просив, щоб вам переказали. Уночi вiн слухав «Америку». Передавали, що українці Канади викупили з афганського полону чотирьох українських солдатів. Він добре запам’ятав — Хомич Володимир Дмитрович з Волині, і ще одного хлопця — на прізвище Коваль­чук, інших двох не запам’ятав». Був 1984 рiк. Хомичi знову заходилися робити запити. Знайшли й полковника у Києвi, який відправляв хлопців до Афганістану: «Він живий. Ваш син — герой. Він велика людина для країни. Більше нічого не можу сказати». Батько хотiв докладнiше розпитати про сина. Прийшов через тиждень, але полковника знайш­ли за столом мертвим. Сказали — серце. Батька викликали до Луцька в КДБ. Високопостав­лені начальники заборонили йому розшукувати сина. Один з них сказав: «Не шукайте його. Не заважайте йому служити і працювати». Потім якісь люди понаїжджали до села. На відеокамеру Володину могилу знімали. Допитувалися в людей: хто до Хомичів ходить?

Через чотири роки у Пiдманове на адресу Хомичiв надійшов лист без зворотної адреси. На конверті — лише штамп, з якого видно, що відправлено з містечка Дружкiвка Донецької області. Це здивувало Хомичiв: там не було нi родичів, нi хлопців, котрі служили з їхнім сином. У конверті не було листа. Лише газетна вирізка під назвою «Возвращение». У тексті йшлося про поневіряння двох воїнiв-афганцiв, яких басмачі взяли в полон, а потім перепродали англійській розвідці. Їм вдалося втекти. Хто i чому надіслав цю вирізку у волинське село батькам, котрі поховали сина, — невідомо. Ця вирізка в редакції. Нам вдалося встановити, що текст — із газети «Известия»…

— Нещодавно знову були ми з матір’ю у старої віщунки. Стукаємо, а вона з порога: «Прийшли про білявого дізнатися? Живий він. Має двох дітей. Працює під землею. Робота в нього — натискати кнопки на коробці. Він повернеться до вас через рік на шостому місяці...». Знову жевріє надія в материнських очах: «Може, ще й досі у полоні його тримають. У рабстві. Чи пам’ять втратив i не знає, хто він». — «Ні. Він у розвідці. Я сам колишній розвідник. Знаю, що то таке. Раз туди ступив — вийти важко», — каже на те батько.

Уже й ранок постукав у вікно хатини. За спогадами незчулися, як і ніч минула. За столом, припавши до синових листів, спить старенька мати. Усміхається щасливо: іде до неї її син. Іде з чужої далекої війни. Хай навіть уві сні…