Великий голод у Криму

Про Голодомор 1932—1933 років в Україні нині говорять і пишуть багато. Голод 30-х років, який забрав мільйони людських життів, безперечно, є однією з найстрашніших трагедій XX століття й водночас одним із найжахливіших злочинів, скоєних радянським режимом.

Віддаючи данину пам’яті загиблим у той страшний час, варто згадати і про голод початку 1920-х
років, який за масштабами та наслідками був також жахливим.

Як і Голодомор 1930-х років, голод 1921—1923 років був наслідком людиноненависницької політики радянського керівництва. Так, якщо за період 1918—1919 років організовані більшовиками продовольчі загони вилучили в селян 107,9 млн. пудів продовольства, то в 1920—1921 роках реквізовані в сільських трудівників «надлишки» становили 367 млн. пудів. Усі ці заходи влади спричинили до того, що селяни почали вирощувати рівно стільки, скільки їм було потрібно самим, аби не померти з голоду.

Як наслідок, коли в 1921 році після суворої зими вдарила посуха, жителі бідуючих областей просто не мали де роздобути продовольства. Голод охопив 35 губерній із населенням 90 млн. чоловік. Гуманітарна катастрофа, що почалася біля Поволжя, поширилася на всю Лівобережну Україну, Центрально-Чорноземний район, частину Уралу.

Страшна біда не оминула і багатостраждальну кримську землю. У період із 1920-го по 1922 рік на півострів упала низка кліматичних катаклізмів, серед яких були страшна посуха 1921 року, за нею — навала сарани й затяжні заливні дощі. Влітку 1921 року внаслідок посухи в Криму загинуло 42% посівів, дві третини великої рогатої худоби, а вцілілі посіви давали лише кілька пудів із десятини.

Додаткову причину для голоду створювала висока концентрація на території півострова частин Червоної армії, постачання яких здійснювалося виключно за рахунок місцевих жителів. Щоб забезпечити себе продовольством, окремі червоноармійські загони займалися грабунками. Тяжке становище, яке склалося, погіршувала безграмотна політика влади, що ігнорувала місцеві умови, була націлена на «подолання» кризи шляхом грізних розпоряджень, розстрілів та конфіскацій.

Ще однією причиною майбутньої катастрофи був режим надзвичайного стану, встановлений у Криму відразу ж після приходу більшовиків восени 1920 року, внаслідок чого населення не змогло поїхати в сусідні області й було, по суті, приречене на неминучу загибель.

Після ліквідації Південного фронту на півострові залишалося багато офіцерів та солдатів Білої армії, які повірили обіцянкам про амністію, що їх дало напередодні радянське командування; цивільних і військових чиновників, біженців. На думку більшовицького керівництва, всі ці люди становили джерело потенційної загрози. Відоме висловлювання тодішнього голови Кримревкому Бели Куна:
«...Крим — це пляшка, з якої жоден контрреволюціонер не вискочить».

Точна кількість жертв жахливої бойні вслід за цим навряд чи коли-небудь буде відома. Називають різні цифри: від 20 до 120 тисяч. Масові вбивства тривали щонайменше до травня 1921 року, проте заборона на вільне переміщення для жителів півострова зберігалася й після згортання цієї м’ясорубки.

Продрозверстка, скасована Х з’їздом РКП (б) у березні 1921 року, тривала в Криму до червня. При цьому вилучення в населення продовольства проводилося у фантастичних масштабах: постановою Кримревкому було затверджено такі обсяги продрозверстки на 1921 рік: 2 млн. пудів продовольчого хліба, 2,4 млн. пудів кормових культур, 80 тис. голів великої і малої худоби, 400 тис. пудів фуражу. Навесні 1921 року як надлишки вилучали навіть посівний фонд.

У листопаді 1921 року в Криму було зафіксовано перші випадки смерті від голоду. За період із листопада по грудень загинуло близько 1,5 тис. чоловік. Голод швидко охопив міста і степову частину півострова. Спираючись на явно завищені дані кримської влади (у Москву доповіли, що отримано врожай 9 млн. пудів зерна, тоді як, фактично, було зібрано лише 2 млн. пудів), центр довго відмовлявся визнавати півострів голодуючим районом. Звернення кримчан у столичні інстанції залишалися без відповіді: їхні пристрасні благання й заклики про допомогу тонули в бюрократичній тяганині.

Тільки 16 лютого 1922 року, коли від голоду вже померло багато тисяч, на засіданні президії ВЦВК Кримську РСР визнали районом, охопленим голодом. Але навіть після цього Наркомат продовольства РРФСР встановив для кримського села продподаток на 1,2 млн. тонн зерна. Причому селянам забороняли засівати поля.

Внаслідок чого в травні 1922 року в Криму голодувало вже понад 400 тис. чоловік, із яких 75 тисяч померли голодною смертю. Інформаційні зведення тих років рясніли повідомленнями про самогубства на грунті голоду і масове людоїдство. Так, у Бахчисараї міліція заарештувала сім’ю циган, яка зарізала чотирьох дітей і з їхнього м’яса зварила суп. У Карасубазарі (нині – м. Білогірськ) мати зарізала свою шестирічну дитину, зварила її й почала їсти разом із 12-річною дочкою. Жінку заарештували, і на допиті в міліції вона збожеволіла. Після відправки в лікарню жінка померла. Дитяче засолене м’ясо знаходили всюди. У тому ж таки Карасубазарі міліція виявила склад, на якому було знайдено 17 засолених трупів, переважно дітей.

Ось що згадував про той час видний радянський учений-біохімік В.Кретович: «...Це були роки страшного голоду в Криму — навіть траплялися випадки людоїдства. Пам’ятаю, в місцевій газеті було повідомлення, що в Сімферополі встановили факт торгівлі пиріжками з людського м’яса. Я на власні очі бачив, як жінка їла сире м’ясо дельфіна. Люди помирали з голоду прямо на вулицях. Коли я йшов вранці до школи, то зустрічав віз, у якому везли трупи людей, що померли від голоду прямо на вулиці. Їх везли на братський цвинтар…»

Не менш шокуючі подробиці наводить у своїх спогадах дочка царського генерала М.Квашніна-Самаріна: «Навколо був страшний голод. Татари їли котів, собак і навіть трупи людей. Ми харчувалися лободою та цибулею з нашого саду... Одного разу до мене підійшла маленька дівчинка — донька нашої санітарки — і сказала із захопленням: «Сестрице, яке смачне людське м’ясо я їла!» <...> А то прибігла до мене наша татарка Айша й запитала, чи не хочу я подивитися на жінку, яку розстрілювали за людоїдство, але вона врятувалася тим, що впала, прикинувшись мертвою: її поранили тільки в руку. Вигляд цієї татарки справляв жахливе враження: це був скелет зі звірячим виразом, з очима, які горіли злобою...»

Член секції Помголу (центральна комісія допомоги голодуючим при ВЦВК під головуванням М.Калініна) І.Крамник свідчив про те, що відбувається у Сімферополі: «циганська слобідка, населена циганами, майже вся вимерла. Моторошно ходити безлюдними вулицями. Безліч голодних дітей тиняються містом і підбирають покидьки; тужливо-благаюче «дядьку, дай хлібця» не вщухає ні на хвилину. Населення звикло до картин голоду. На базарі в Сімферополі помирає молодий татарин, його передсмертний стогін губиться у вигуках торговців та покупців, які байдуже відвертаються від помираючого».

18 лютого 1922 року «Правда» писала: «Фунт хліба в Алупці коштує до 160 000 руб. Усі жахи Поволжя є в Криму: повністю з’їдено всю худобу й коней, сільське населення покидає свої житла і наводнює міста, відсоток смертності прогресивно зростає. На шосейних дорогах Севастополь — Сімферополь — Євпаторія, у містах, на вулицях і біля вокзалів валяються трупи... та залишені матерями діти».

Лікарні півострова були переповнені голодуючими, які помирали від виснаження. У 1921—1922 роки в самому тільки Феодосійському повіті, за офіційною статистикою, голодувало 49 тис. чоловік. У Севастополі голодувало понад 37 тис. чоловік. Упродовж першого півріччя 1922 року від голоду загинув 18191 чоловік.

«У різних частинах міста Севастополя, — повідомлялося в добовому зведенні НК від 18 лютого 1922 р., — лежать трупи, яких не прибирають по двох діб. Обивателі, що проходять повз трупи, посилають прокльони Радвладі. Смертність на грунті голоду день у день збільшується, наприклад за минулу добу було 20 випадків голодної смерті. Їх (мертвих. — Д.С.) ховають без жодної реєстрації і без обрядів». Першого червня 1922 р. севастопольська газета «Маяк комуни» писала: «Це був не просто голод, це голод, що веде до вимирання цілих селищ і безумства людоїдства».

На літо 1923 року кількість жителів півострова, які загинули голодною смертю, перевищила 100 тисяч чоловік.

Не можна сказати, що влада зовсім нічого не робила для боротьби з цим лихом. Першого грудня 1921 р. було створено Центральну республіканську комісію допомоги голодуючим (КримПомгол), яка впровадила низку податків, провела збір добровільних пожертвувань, організувала пункти харчування.

На початок 1922 року КримПомголом для голодуючих було закуплено 30 тис. пудів хліба всередині країни і 60 тис. пудів за її межами, 20 тис. пудів зернофуражу. У травні 1922 року на утриманні КримПомгола перебували 200 тисяч голодуючих. За весь 1922 рік комісія видала 1 481 127 пайків.

Допомогу голодуючим надавали і закордонні організації, насамперед Американська адміністрація допомоги (АРА). АРА відкрила 700 їдалень по всьому Криму. Як дар від народу США голодуючому населенню було пожертвувано 1 млн. 200 тисяч пудів продуктів. Станом на перше вересня 1922 року американці годували 117 276 тисяч дорослих, 42 293 дитини, 3100 хворих.

Крім АРА, допомогу голодуючим також надавали Міжнародний комітет робітничої допомоги голодуючим у Радянській Росії при Комінтерні (Міжробпомгол), міжнародне товариство «Верельф», єврейський «Джойнт», місії Фрітьофа Нансена, Папи Римського, американські квакери, німецькі меноніти, закордонні кримськотатарські, мусульманські благодійні товариства. Тим часом реальні результати діяльність усіх перелічених організацій почала давати лише з квітня 1922 року, коли на території півострова голодною смертю вже померло багато десятків тисяч жителів.

Штучно створений голод 1921—1923 років мав для Криму воістину катастрофічні наслідки. Населення півострова зменшилося із 719 531 до 569 580 чоловік. У запустінні опинилися багато населених пунктів. У Карасубазарі чисельність жителів упала на 48%, у Старому Криму — на 40,8, Феодосії — на 35,7, у Судакському районі — на 36%, багато сіл гірського Криму вимерли повністю. Остаточно подолати наслідки голоду вдалося лише до середини 1920-х років.

Таким чином, після закінчення Громадянської війни Крим пережив справжню катастрофу, яка забрала більше життів, ніж півострів втратив за всі попередні роки. Попереду був нетривалий період відносного благополуччя і затишшя, що скоро зміниться новими потрясіннями.

Автор висловлює подяку досліднику проблем історії Громадянської війни в Кріму, члену Спілки російських, українських і білоруських письменників Автономної республіки Крім, В'ячеславу Зарубіну.