Велика вода-2. Події й люди

Оголилися суперечності, болі, страхи. Хвороби... Оголилися як дроти... І все під напругою. Під щоденною напругою... Оголені дроти під напругою... Небезпечно.

* * *

Запитую в голови штабу з ліквідації наслідків повені:

— Що в роботі найскладніше?

— Найскладніше — коли тисячі запитань ставлять одній людині. З усіх боків: згори, збоку, телефоном, мобільним, Інтернетом, через плече, тикаючи пальцем у спину, смикаючи за рукав, благаючи... Криком, зі скандалом, зі сльозами, з погрозами, пошепки з останніх сил — запитують, запитують, запитують...

Найскладніше — відповісти на ВСІ ЦІ ЗАПИТАННЯ. БО ВСІ ЦІ ЗАПИТАННЯ — ПИТАННЯ ЖИТТЯ!

* * *

Будівництво Першого Великого Будинку

— Дідусю, вам у сільраду треба піти, заяву написати — вам будинок почали будувати в центрі села.

— Не треба мені ніякого будинку. Мені треба ящик два на метр, це скоро буде мій будинок...

Бабуся заголосила ще голосніше.

К. знав тільки один спосіб вивести людину з такого стану.

— Ану підводься! — волає К. — Встати негайно! Кому сказано!

Старий від несподіванки підхопився.

— У машину, діду! Хутко сідай у машину!

— А ти хто? — з підозрою. — З райкомпартії?!

— З нього! З нього, діду!

Дідусь як був босий — чалап-чалап великими ступнями — у машину. К. повіз його в центр села до вже залитого фундаменту, де житимуть самотні старі. У кожній квартирі — по дві просторі кімнати, кухня, вода, газ... Вовтузяться будівельники, працює кран. Із фундаменту вже зняли опалубку. (Наші люди, щоб ви знали, працюють добре. Вони взагалі дуже люблять працювати, їм аби не відпочивати. Вовтузяться, як мурашки.)

— А лазня? — причіпливо цікавиться дідусь, очі заблищали, повеселів.

— Буде, буде! Ванна буде...

Наступного дня поголений, у футболці з хвацьким написом на грудях «Босс» із гуманітарного вантажу, йде, урочисто під руку веде свою бабусю. Розмахує руками, як хлопчисько, бадьоро пояснює, де що буде, й додає:

— А лазню ми свою поставимо, так? Пенсію назбираємо й поставимо. Вони тільки ночви обіцяли. Як завжди, ця райкомпартія — наобіцяє, а замість лазні — ночви дають.

***

До речі, всіх стареньких, хто жив по сусідству, поселять у цей ось Перший Великий Будинок. Вони разом росли дружили, дорослішали, зріли, старіли... Знову будуть сусідами. Перший Великий Будинок будують у самісінькому центрі, поруч із крамницею, навпроти через дорогу — амбулаторія, автобусна зупинка, сквер, галявина за будинком.

Ходять майбутні мешканці Першого Великого Будинку навколо збуджені, галасують, обговорюють, бурчать, дають поради.

Аби тільки дожили потішитися, аби тільки дожили!

(Боженьку милосердний, га?)

***

Бабусю Палажку часто показували в хроніках повені на різних українських каналах. Її новий дім будують на тому ж самому місці, де вода зруйнувала старий, але для нього дуже високо піднімають фундамент. Коли сталася біда, бабуся витягнула на вулицю припасену заздалегідь труну, накрила її єдиним збереженим домотканим килимом, сіла поруч, посадовивши свою стару кішку на коліна, вп’ялася поглядом в одну точку й остаточно занепала духом.

— Палажко! Прибери труну! — просить наполегливо голова сільради. — Прибери, май совість, люди з Києва приїдуть, негарно, негостинно.

— А нічо-нічо... Це дім мій тепер... Нехай.

(Не вірила, не вірила, що їй дім будуватимуть.)

Приїхала Велика Людина з Києва. Палажка труни не прибрала, а навпаки, пересунула ближче до дороги — нехай усі бачать! — а сама похмуро всілася поруч. Килим на кришці труни гостинно, як ковдру на постелі, відігнула кутиком...

Велика Людина з Києва глянула, пограла жовнами, тихо віддала якесь розпорядження.

Будівельний майданчик для Палажки розчистили того ж вечора.

На фундаменті її хати вже почали класти цеглу. Палажка сидить поруч із будовою, покрикує на будівельників. А ті, молоді, білозубі, засмаглі, посміюються, називають Палажку «Наша телезірка!»

На Палажці нова ситцева кофтина й чиста біла хустина — причепурилася. Кішка церемонно проходжається біля її ніг.

Труна кудись зникла. А навіщо вона тепер?!

Жити.

***

Міліція в напрузі...

У район привезли немислимі суми грошей. Ці гроші — така спокуса, така... Як?! Просто так? Видають? Так просто? Йди й бери?! Та ні! Так? Дають? Прийшов і береш?!

Несуть у торбах, у кашкетах, у фартухах... Ті не гаючи часу починають будувати самі, інші наймають будівельників, треті купують будинки на високих ділянках і беруться ремонтувати, четверті... А четверті відразу напиваються й купують мотоцикли... Ось ці четверті — біда...

Міліція — в напрузі...

***

У район продовжує надходити гуманітарна допомога. Її приймають і розподіляють жінки з територіального центру.

Раїса Діц, як і багато хто, вже четвертий тиждень працює без вихідних. Вона й кілька її помічниць. Каже: «Ми допомагаємо найменш заможним, найменш соціально захищеним... Багатодітним сім’ям... Саме вони чомусь постраждали найбільше. Надивилася на сльози й біду... Приїжджаю додому ввечері, кажу сім’ї своїй: так, дорогі мої, нічого нам не треба — ні розкоші, ні грошей. Аби спокійно, аби всі були здорові, що є, тому й раді будемо. Тільки щоб ні війни, ні повені, ні пожежі... Щоб дах над головою. Щоб не треба було отруєної води боятися і в чужій хаті жити, а то й у наметі. Решту стерпимо — вибори, інфляцію, дідька лисого витримаємо — аби спокійно було».

***

Жителька села Д. у сільраді по мобільному телефону:

«...Нє-є, воду з криниць пити ще не можна. Та люди кажуть, що наше село фотографували з космосу! З космосу, кажу! Ну як-як... Запустили космона-а-авта туди, в небо... Він узяв фотопара-а-ата... Й у віконце — циньк! циньк! А як же! Звичайно, спеціально! Яку зачіску?! Навіщо мені зачіску? Та нє-є-є... Він же ж не людей, він річку фотографував і криниці.

Таж різниця між висотою річки й висотою води в криницях усього сорок сантиметрів. Отож воду з криниці ще пити не можна... Нє, не п’ємо. Слухаємося. Нам ще й щеплення роблять. Від живота. Так мій герой побоявся й утік. Упіймали, вкололи. От пар-ти-зан!»

Справді, вже тричі знезаражували криниці, а вода ще не придатна для споживання. У район продовжують привозити воду.

Для Чернівецької області — втім, як і для Одеси, — головні в житті люди після батьків і дітей, — звичайно, сусіди. Сусіди з Кам’янець-Подільського району надіслали транспорт, яким привозять питну й технічну воду.

Машини щодня об’їжджають усі подвір’я, залишаючи кожній сім’ї бідон зі свіжою водою.

***

Прикордонники орють. У поті чола.

Трактор розорює зруйновану водою контрольно-слідову смугу.

Відновлюють міст.

Зовсім же недавно вибудували новий міст — 118 метрів. Красень! Приїхав якійсь військовий начальник зі Львова — ой, ну не розуміюся я на зірочках, ні на погонах, ні на коньяках. Отож цей генерал, чи хто він там, гарно пружною ходою пройшовся першим цим мостом, любо-дорого. Краще не придумаєш: кордон, тиша, зелень навколо, птахи співають, річка швидка Прут і офіцер стрункий у формі карбує крок — кіно! А міст широкий, наче спеціально щоб шпигунами обмінюватися — Абеля там, наприклад, міняти на Пауерса.

І техніка їздила потім мостом туди-сюди... І важковози — вантажівки.

І буквально через два тижні його прямо розвернуло й закинуло так, як дівчата закидають шарф навколо шиї на плече...

Яка інколи сильна й нещадна вода.

Отож прикордонники орють. У поті чола...

***

Діти відпочивають на півдні — в Артеку, в Скадовську, в Бердянську...

Спочатку не зрозуміла, що таке незвичне слухові... Потім здогадалася — не чутно голосів дітей — метушні, вереску, сміху, тупоту, дзвінків велосипедів... Немає яскравих майок, сарафанів, битих колінець, облуплених носів, кумедних панамок...

А знаєте, село без дітей, незважаючи на решту шумів — екскаваторів, кранів, тракторів, вантажівок, — це трохи моторошне видовище...

Добре, що вони невдовзі повернуться.

***

Шістнадцятирічний підліток Віорел... Він — один із небагатьох, хто залишився... Недавно батько подарував йому... екскаватор. Він усе життя мріяв мати не автомобіль чи мотоцикл, не комп’ютер чи крутий музичний центр — ну така в хлопчика була незвичайна мрія, — він хотів мати екскаватор!

Учора я півдня їздила селом — не змогла його знайти. Щойно був тут — закінчив викопувати котлован під фундамент, поїхав в інше місце. Викопав траншею для відводу води. Поїхала за ним слідом, а він помчав допомагати на старицю — старе висохле річище річки — там працює драглайн, викопує канал для стоку води з утворених повінню озер. А в роботі він — ювелір, він художник, розумієте? Так навіть професіонали не працюють. І від цього він такий кайф ловить! Ось такий хлопчик, невисокий, худорлявий. Прекрасний хлопчик... Ім’я хороше... Віорел. Грошей за роботу на будівництві Першого Великого Будинку брати не хоче. Батько йому каже:

— Бери! Люди тобі за роботу платять...

— Нє-є...

***

До речі, багато хто працює просто так... Ну народ!

Наприклад, Віктор Марценюк. Він на своєму власному КамАЗі їде куди кличуть. Перевозить що попросять. Хороша усмішка. Ніяковіє й шаріється. Очі тільки стомлені, запалені. Цілими днями на спеці.

Хороші в нас люди... Ну справді, дуже хороші.

***

Познайомилися вчора з чоловіком і жінкою. Він колись давно привіз її нареченою зі Смоленської області. Гарно вона говорить, розтягуючи й ковтаючи голосні.

Вода була на подвір’ї, на ґанок витягли корову. Та притулилася до господині, як дитина. А тим часом у хліві у воді опоросилася свиня. Господар із дванадцяти встиг врятувати двох поросят. Вони, звісно, слабенькі, їх гріють на сонці заради вітаміну Д.

— Ну й що робитимете з ними?

— А що? Жаліти...

***

Молодята, недавно одружилися.

Замість їхнього подвір’я — озеро.

Він каже: «Нема лиха без добра. Зате ми в цьому озері вже двічі о-о-ось (розводить руки) такенну рибу впіймали, дивну, носату!»

Вона підказує: «Осетер це, Митю, осетер».

Так. І осетри, і форель.

Гм... Звідки... Чого тільки не приносить вода.

***

Відлюдник на краю села. У селі його вважають диваком. Люди його називають Мандрівник.

Він єдиний заяви не написав. А будинок його розвалюється. Він сидить, як багато хто, погляд відсутній, руки опустилися, сльози течуть по щоках самі собою...

Каже, найкраще місце у світі — оце ось поле, як же ж я можу його залишити. Найгарніший час — весна на цьому полі. І довірливо додає, що найвродливіша жінка у світі... чаклунка...Марина Владі...

Привезли йому портрет Марини Владі з її автографом... (Це вже інша історія, як він у нас опинився.)

Притуляв руки до серця розчулено, хитав головою сумно...

Яка гарна... Таких і не буває на світі...

Пішов у сільраду писати заяву. Буде в нього новий будинок подалі від річки.

***

Вода принесла в село смітник — поліетиленові пакети щільно налипнули на колючий дріт і утворили греблю, через яку вода не змогла піти далі, а зупинилася в селі й почала розливатися вшир...

Слухайте, і навіщо нам зброя?! Міномети, винищувачі, танки, бомби атомні, водневі, нейтронні, бактеріологічна, хімічна зброя?

На-ві-що?

Знаєте, що нас усіх легко вб’є?

Нас уб’ють поліетиленові пакети.

Смітники, обгорнуті незнищенними поліетиленовими пакетами, рівним пластом накриють країну, і нам скоро ніде буде жити, нічим буде дихати... І все.

Я геть не розуміюся на економіці — інвестори там, переробні заводи... Ні, в економіці — ні. Але, як мені видається, я розуміюся на красі.

Усі жінки розуміються на красі... Чоловіки, вони ж більше на військових парадах і установках «Град» тямлять... А жінки — вони на красі...

Ось, Юліє Володимирівно, сукня ця ваша вчора — ого! яка сукня... І ось у цій сукні і в черевичках невагомих перламутрових ходою вашою королівською по смітнику... Це як? Комільфо?

***

Через водні канали перекинули дошки. Дідусь на велосипеді — камікадзе! — розігнався, хотів по дошці проїхати й бовтнувся у воду. А глибина — близько трьох метрів. На його лемент прибігли три солдати-будівельники. Покидали лопати й кинулися діда рятувати. Витягли. Відбувся легким переляком. І вимогливо:

— А бічіклет?! (Це велосипед по-молдавському.)

— Що?!

— Лісапед!

Солдати й «лісапед» дістали. Ні, ну хлопці ж які!

Нагородили орденом «За врятоване життя».

Одного тільки...

Кажуть, три герої — це забагато.

Нагородженому ніяково — рятували ж усі троє. Два інших засмутилися. Вони ж хоч і солдати, але зовсім діти ще...

Та гаразд, хлопці! Увага!

Називаю тут ваші імена й прізвища, щоб ваші мами пишалися й сльозу пустили з радощів.

1.Назар Богданович Остап. (Назар — ім’я, Остап — прізвище. Пощастило хлопцеві з ім’ям-прізвищем.) Водій-електрик. Львівська область, місто Червоноград.

2.Віктор Ференцович Шепентал, водій-електрик, електромеханік. Закарпатська область, місто Мукачеве.

3. Денис Олександрович Саган, командир відділення спеціальних робіт ремонтного батальйону, муляр-монтажник, зварник. Дніпропетровська обл., Верхньодніпровський район, село Мішурин Ріг.

Правильні хлопці.

***

У країні армія правників, економістів, фінансистів...

А, як з’ясувалося, найбільше потрібні не сумнівні чиновники з папками, а будівельники. Дуже потрібні фахові будівельники.

А найдефіцитніший фах, знаєте, який?

Пічник.

У нас в області їх кілька — нарозхват.

***

В області все ще надзвичайний стан. Блискавично мчать дні. Час, час...

Стільки ще треба зробити, стільки встигнути. З кожним днем усе змінюється — ремонтують і будують будинки, відновлюють траси, рівняють шляхи, відводять і відкачують воду, чистять криниці, в кожному селі пробурили глибинні артезіанські свердловини.

Усі служби насторожі...

Яке важке літо... Мокре, задушливе, жорстоке літо... Літо нашої розплати, літо відплати.

Невдовзі настане осінь. Осінь нашої спільної надії.

— Ой людино, людино, — казав колись мій улюблений герой Боря Гадай із п’єси великого грузина, грузина міжнародного, міжпланетного значення, Реваза Левановича Габріадзе. — Засліплена ти силою своєю, людино! На що не подивишся ти своїми порожніми осмисленими очима — все остигає, все знаходить кінець. Слабка ти, людино! Хіба так чинить сильний?

Боря Гадай мав право так казати про людину. Тому що Боря Гадай був птахом... Тобто частиною природи, нам, людям, довіреної...

***

Знову ж, я не аналітик і не вмію робити висновки. Вмію засмучуватися, вмію радіти... А висновки нехай кожен робить сам...