Велика Вітчизняна чи Друга світова?

У 23-му, червневому номері «Народної газети» йдеться про те, що Україна втратила у Другій світовій війні 8 мільйонів людей. Цікаво, звідки такі відомості? Чи не переплутав автор війну з голодомором 1932—1933 років (як не зважати на те, що голодомор цей був, по суті, теж війною проти України)? Ті ж самі 8 мільйонів українців — жертв війни (5,5 мільйона цивільних і 2,5 мільйона військових, що загинули на фронті) — назвала «Україна молода» в числі від 7 травня. На думку ж британського історика Нормана Дейвіса, яку подало у червні «Українське слово» (№ 24), Україна втратила не менше 20 мільйонів населення. Де ж правда?

Хоч би яким ностальгійно-радянофільським було нинішнього року офіційне святкування перемоги над нацизмом — тієї перемоги, що не принесла свободи Україні, — але понад два тижні (так би готувалися до дня народження Кобзаря чи до Дня Незалежності!) з рекламних екранів київського метро не сходила статистика переписів населення України, проведених у січні 1941 року, коли нас тут було 41,6 мільйона осіб, і 1946 року, коли людність в Україні становила 27,4 мільйона. Різниця, отже, — 14,2 мільйона, кияни вже це добре затямили. Зважмо й на те, що майже півроку 1941-го жорстокої війни між двома тоталітарними режимами ще не було і населення в Україні за цей час зросло, а також на «корективи» в лінії кордону УРСР у 40-х роках. Вочевидь, ближче до істини ті аналітики, котрі називають 16 мільйонів людських втрат України у Другій світовій війні. Та й це лише так звані прямі втрати. Демографія лічить і тих, хто міг народитися, але через певні обставини не народився. Коли додати й непрямі втрати — ще мільйонів 8—10, — прикметник «велика» стосовно цієї війни може видатися нам занадто спрощеною оцінкою.

До речі, хоч би що казали граматисти, але в поширеній ідеологемі «Велика Вітчизняна війна» слова поєднано не логікою відмінка, а емоційно за суміжністю, тобто близькістю слів з великої букви. Така лексична сполука навіює ідею великої вітчизни, великої битви на великій території — попри те, що навіть конституційно це був союз вітчизн, поіменованих республіками, отже, й війна мала би бути союзницькою. Суперечність понять лише загострюється, коли ці так звані республіки перекласти з латини грецькою демократіями або по-тутешньому, на слов’янський кшалт — народовладдями (державами народів, самоврядними суспільствами). Прихований парадокс не зразу й помітиш. Як і те, що не може для поневоленої країни будь-яка війна бути вітчизняною. Крім хіба що війни визвольної — за свою незалежність.

Із приводу терміна «ВВВ» автор «Криголама» історик і екс-розвідник В.Суворов так іронізував у сенаті Польщі. Уявімо, казав він, повідомлення ТАРС зразка 1945 року, що «в Берліні вчинив самогубство ворог усього прогресивного людства, потвора в людській подобі, учасник Великої Вітчизняної війни Адольф Гітлер...». Чи вважати учасником її Америку, «студебеккери» якої возили «катюшу»? А прибалтійські держави, яких 1940 року, за змовою Москви і Берліна, позбавлено суверенітету? Фінляндію і Румунію, які намагався проковтнути Радянський Союз? Протягом двох років СРСР вчинив напад на Польщу, Фінляндію, Естонію, Литву, Латвію, Румунію, загарбавши землі з 23 мільйонами населення. Це так собі, «передвоєнний період визвольних кампаній», щоб виставити себе невинною жертвою (за «Україною молодою» від 7 травня).

Насправді до 22 червня 1941 року Сталін і Гітлер були союзниками, що по-хижацькому ділили Європу. Вітали один одного з військовими перемогами, влаштовували спільні паради вермахту й Червоної армії, як-от у Бресті, Гродно, Ковелі й Пінську після загарбання Польщі. Дружба комуністів із нацистами була скріплена чужою кров’ю. СРСР постачав Німеччину необхідною для ведення війни стратегічною сировиною, забезпечував їй пільговий транзит товарів, а з його бази «Норд» біля Мурманська німецькі підводні човни вирушали топити британські кораблі в Атлантиці. Мета автора «Майн кампф» і теоретика «злиття націй», найбільшого злочинця світу, який поклав на вівтар ідеології десятки мільйонів життів, полягала, зокрема, і в тому, щоб стерти з обличчя землі Україну і знищити українців як народ.

Старалися наввипередки. Вогненний каток Другої світової прокотився Україною двічі, але це навіть не дві війни, а три, бо тим часом по всій території України йшла ще й війна громадянська, тобто нав’язана українцям війна за утвердження певного суспільного ладу. В Росії, до речі, відбувалося хай не те саме, але щось схоже: на боці Гітлера проти Сталіна воювало понад 1,5 мільйона самих лише росіян з «РОА» генерал-лейтенанта Власова, які вірили, що їхня війна священна, вітчизняна й визвольна. Утім, аналогія тут надто приблизна й кульгава, бо на рух опору в тилах і на два фронти росіяни не спромоглися. Але на Росію 22 червня 1941 року Гітлер достеменно не нападав, як про це одноголосно заявляють московські видання, адже Росію затуляли собою від володінь Рейху союзні республіки, які й витримали підступний перший удар. Треба бути геть сліпим, щоб не бачити цього, бодай глянувши на географічну карту.

У нас в Україні громадянська війна, яку вели в основному карателі-енкаведисти проти Української повстанської армії, закінчилася аж 1955 року. Власне, це була війна проти української незалежності, тож і вели її не так самі українці з власної волі, як Росія зі своїм тутешнім радянським васалом, що постачав «стрибків». Це ще відкрите питання — до якої міри ця війна була внутрішньою, громадянською і до якої міри — повторною агресією на зразок муравйовської. Певна річ, із погляду тоталітарної Совдепії, повернення її режиму було звичайнісінькою реконкістою. Однак перейменування Освенціма на Гулаг і зміна варти в «тюрмі народів» не приносить гнобленим жаданої волі. Відступаючи, радянські війська нищили в Україні все — щоб не дісталося ворогу. Втікаючи, як згадував професор М.Шарлемань, випили навіть спирт із банки, в якій зберігався мозок письменника В.Короленка. Вже за німців підірвали Успенський собор, Хрещатик і ледве не весь центр Києва. Гітлерівці дограбовували країну і так само трощили все перед відступом. За війну Україна втратила половину свого господарства, а культурних цінностей — дві третини від загальних втрат СРСР.

Відомо також, що українці становили найчисельнішу частку вивезених гітлерівцями в рабство остарбайтерів, — 2,4 мільйона. Далеко не всі повернулися додому з 3,5 мільйона евакуйованих на схід. Рабами війни, «гарматним м’ясом» стали й понад 6 мільйонів українців, мобілізованих до радянської армії. Згадаймо й винахід червоних генералів, які свідомо проводили етноцид, кидаючи сотні тисяч українців у бій проти німців без зброї в 1943—1944 роках. Як живий заслін або на покару — за те, що вижили на окупованій противником території. Решту, як відомо, мали вивезти до Сибіру — вагонів би вистачило, Л.Берія і Г.Жуков уже й наказ підписали. Але план Сталіна змінився, бо треба було здобути ширше представництво в ООН. Радянські архіви, які в Росії вивчають історики на чолі з О.Яковлєвим, засвідчили й те, що за час війни близько мільйона червоноармійців (це десять загальновійськових армій) було розстріляно «своїми», переважна більшість — без суду й слідства.

Та й почалася Друга світова війна, власне, загарбанням самостійної Карпатської України фашистською Угорщиною 15 березня 1939 року. Звичайно, ця військова операція на Закарпатті, у якій проти хортистів стояла Карпатська Січ, була меншою за масштабами, ніж напад гітлерівців на Польщу, але політично це таки був початок світової війни, в якій першими кривавими жертвами стали саме українці. Гинули українці й під час окупації Польщі Німеччиною та СРСР у вересні 1939 року, а відтак під час масових репресій, що їх проводили агресори задовго до літа 1941-го. Серед розстріляних у Катині, Осташкові, Старобільську польських офіцерів було близько 800 українців (за Р.Крохмалюком). Близько 2000 українців воювало у сформованому в СРСР польському корпусі генерала В.Андерса, що, надивившись сталінських жахів, перейшов на бік Англії.

З радянського боку, поділ Польщі прикривався ідеєю возз’єднання України, але ж сама Україна у складі СРСР була бутафорною державою. Згадаймо історію із судетськими німцями і чим Гітлер виправдовував загарбання Чехо-Словаччини. Це урок для нас і сьогодні. З цього приводу ветеран-фронтовик В.Шпарик у «Літературній Україні» 19 травня ц. р. сказав мудро: «Історія Другої світової війни вчить, що військова експансія прикривається «турботою» про своїх співвітчизників, які проживають у сусідніх державах. Треба дуже уважно стежити і давати належну відсіч «турботам» Російської Федерації про «російськомовне населення» України, про захист російської мови (невідомо від кого). Усе це дуже нагадує передвоєнну політику Німеччини і СРСР, тому, можливо, є більш небезпечним, ніж спорудження насипу на острові Тузла та військового десанту російських солдатів поблизу Феодосії. Мусимо чітко усвідомити, що спочатку народу нав’язують чужу мову, а вже потім і чужу державу».

Тільки тепер історики різних країн визнали, що людські втрати України у Другій світовій війні — найбільші. Мало того, за всю історію воєн у Європі, коли не у світі, вони — безпрецедентні, як безпрецедентні і сплановані насильницькі голодомори в Україні ХХ століття.

Що ж ми за народ такий, коли після таких втрат таки здобули собі державну незалежність і маємо силу жити? Питання тільки в тому — як?