Велика шахівниця Збігнєва Бжезінського

Імперський інстинкт — це відображення минулого, і щоб його позбутися, потрібен час. Це нелегко було зробити Франції, нелегко зробити й Росії. Але я вважаю, що існує історичний шанс домогтися успіху.

Те, що відбувається в Росії і Україні, матиме вирішальне значення для майбутнього людства.

З ексклюзивного інтерв’ю
авторові статті, грудень 1992 року

Трохи особистого

Обмірковуючи, як писати ювілейну статтю, присвячену Збігнєву Бжезінському, я спробував позбутися людської схильності до особистого. Та повністю мені це не вдалося і ось чому. Моїм першим серйозним професійним випробуванням під час роботи кореспондентом ІТАР-ТАРС у Вашингтоні було інтерв’ю до першої річниці перемоги нової російської революції у серпні 1992 року. Заочне знайомство обернулося приємним сюрпризом: після повернення до Америки з колишнього Радянського Союзу Бжезінський вразив мене, окрім інтелекту, своїм етикетом.

Пам’ятаю, я зателефонував до Центру стратегічних і міжнародних досліджень. Відповідь була невтішна. Його помічниця Труді Ворнер повідомила: містера Бжезінського немає на місці. Як з’ясується згодом, він тоді завершував роботу над майбутнім політичним бестселером «Поза контролем: глобальне безладдя напередодні ХХІ століття». Та, попри зайнятість, менш як за півгодини в офісі ІТАР-ТАРС пролу­нав його телефонний дзвінок…

Який пихатий «совбур» чи представник новоявленої демократичної «еліти» в Росії або в Україні, що знахабніла заледве вилупившись з яйця, спроможний на такий вчинок? І кого з них цікавить думка того, хто перебуває на нижчому щаблі? Хіба що власна, почута з улесливих чужих вуст. І хто з них скаже, як Збігнєв Бжезінський, «Я з вами цілком згоден» чи запитає «А як вважаєте ви?».

Коли відбувалася моя перша зустріч з ним віч-на-віч, Бжезінсь­кий, дізнавшись, звідки я родом, поцікавився, куди я повертатимуся після завершення відрядження — в Росію чи в Україну? І, здається, був приємно вражений, коли я поділився з ним своїми намірами. Так мені відкрилася нова грань людини, яка, на перший погляд, справляє враження жорсткої й непроникної, позбавленої емоцій. Тоді ж Бжезін­ський запропонував мені стати посередником у його «діалозі з російською та українською інтелігенцією».

Цей експеримент, як на мене, виявився частково вдалим щодо Росії єльцинської доби, яка орієнтувалася на Захід. Щоправ­да, переважно у формі монолога. І, хай як це дивно, повністю провальним щодо України. Мої матеріали, пов’язані з Бжезінським, постійно передруковували російські видання, їх тиражували в інших пострадянських державах. Однак на них не звертали жодної уваги в Україні, хоч доволі часто йшлося саме про неї.

Бодай коротко про манеру спіл­кування Бжезінського… Під час публічних виступів він неодноразово посилався на дослідження Міністерства військово-морського флоту США, згідно з яким навіть добре натренований людський інтелект спроможний сприймати сказане щонайдовше 18 хвилин поспіль. Його ексклюзивні інтерв’ю тривали максимум 25 хвилин. Схоже, він досить високо оцінює журналістське IQ. За цей час Бжезінський устигав стисло висловити чимало оригінальних думок та обґрунтувати їх. Його фрази нагадували математичні формули й чіплялися одна за одну, мов коліщатка годинника. Чіткість думок вражала.

Спілкування з Бжезінським запам’яталося мені як одна з найбільших інтелектуальних насолод у моєму житті. Втім, для нього на тлі драматичних подій і важливих зустрічей — це, мабуть, забутий епізод. Тож ставлю крапку, аби не відходити від головної теми…

«Я — не поляк, а американець польського походження»

Збігнєв Бжезінський, який навіть зовні є втіленням амбітності і людської гідності, любить Америку і Польщу. Але є ще одна країна, до якої він має сентимент. Та про неї — згодом.

Афоризм «Платон — мій друг, але істина дорожча», мабуть, пасує йому більше, ніж будь-кому. Єдиний, до кого він відчуває благоговіння, це — Папа Римський Іван Павло ІІ — «перший справжній духовний і релігійний лідер в історії людства». Бжезінський найбільше цінує в людях «крім особистої мужності, зацікавленість і самовідданість». І додає: «Сподіваюся, я володію деякими з цих рис». Без почуття фальшивої скромності він стверджує: «Я вважаю своїм найвищим досягненням те, що зробив дещо позитивне для Америки, Польщі, для вільного світу і, можливо, для людства».

Його дитячі мрії стати президентом Польщі, а в молоді роки — міністром закордонних справ Канади нині викликають у нього усмішку. Його враження про перші після Другої світової війни відвідини Польщі були такі: «Я зрозумів, що більше не поляк, а американець польського походження». «Польща — дім мого дитинства, джерело моєї історичної та культурної ідентичності», — говорить Бжезінський, але разом з тим визнає, що саме Америка, яка стала для нього батьківщиною, відкрила перед ним «величезні можливості». У цій країні, вважає він, доброзичливо ставляться до того, що «іноземці» досягають найвищого становища в державі.

Чи не найвідоміший факт з біографії Бжезінського: у 1977—1981 роках він був радником президента Джиммі Картера з національної безпеки. А фактично — найвпливовішою фігурою в американському політичному істеблішменті. Його політика за своєю суттю — це сплав новаторських ідей, втілення яких вирізняється неабиякою сміливістю. Він особисто підтримував рух «Солідар­нос­ті»; попри протидію Держде­пар­таменту, здійснив ризиковану поїздку до Варшави, зустрівся там з кардиналом Вишинським і оголосив Римсько-католицьку церкву законною опозиційною силою. Жорстка позиція США, інспіратором якої був Бжезінсь­кий, значною мірою запобігла військовому вторгненню СРСР у Польщу і відвернула трагедію, подібну тим, що сталися в Угор­щині (1956 р.) і в Чехословаччині (1968 р.) Величезна заслуга Бжезінського і в тому, що Польща стала членом НАТО і ЄС, а її історичні перспективи є чітко визначеними. Хочеться вигукнути: «Дай Боже, і нам, українцям, свого Збігнєва Бжезінського!».

Коли невдача обертається фантастичним успіхом

Яким же був шлях Бжезінсь­кого на політичний олімп? Він народився у Варшаві в родині дипломата. Ще в дитячому віці залишив батьківщину. У Німеч­чині став свідком приходу до влади Гітлера, в СРСР — великих сталінських чисток. Подаль­ше життя родини Бжезінських пов’язане з Канадою: батько був польським генеральним консулом у Монреалі, де вимушено залишився після комуністичного перевороту на батьківщині. У грудях Збігнєва, вихованого в патріотичному дусі, завжди билося серце поляка, але його гострий розум шліфувався у вільному західному світі.

1945 року Збігнєв вступає до університету Макгілла (Монреаль) і здобуває там ступені спершу бакалавра, а потім магістра. Готує себе до кар’єри дипломата. За успіхи отримує стипендію для навчання у Великій Британії, але не зміг нею скористатися: він — не канадський підданий. Ця несподівана прикрість дає Бжезінсь­кому величезний шанс у житті. Він переїздить до Сполучених Штатів, продовжує навчатися у Гарвардському університеті. У 25-річному віці захищає докторську дисертацію, присвячену формуванню тоталітарної системи в СРСР. Стає професором найпрестижнішого на Заході навчального закладу. Але невдовзі — прикра несподіванка: у Гарварді чомусь відмовляються подовжити йому контракт. Він переїздить до Нью-Йорка, де очолює науковий центр з дослідження проблем комунізму при Колумбійському університеті.

Однак Бжезінський далекий від того, щоб бути кабінетним ученим. Громадський темперамент виводить його на інший шлях. Він включається у велику політику. Під час президентських перегонів 1960 року стає радником із зовнішньополітичних питань Джона Ф.Кеннеді. На виборах 1964-го сприяє перемозі Лін­дона Джонсона і в період його пре­зидентства стає членом ради з політичного планування Держдепартаменту. 1968-го Бжезінський зму­шений розділити гіркоту поразки з кандидатом у президенти від Демократичної партії Г’юбертом Гемфрі. Але вже в 1970-х роках він стає одним із засновників Тристоронньої комісії — групи видатних політичних діячів, бізнесменів та представників академічних кіл США, Західної Європи і Японії, які ставлять за мету зміцнити відносини між промислово найрозвиненішими країнами для вирішення проблем нестабільності у світі.

З.Б. кидає виклик «імперії зла»

Вихід у світ фундаментальної книги Збігнєва Бжезінського «Радянський блок: єдність і конфлікт» (1961 р.) засвідчує: на американській і світовій арені з’явився геостратег першої величини. Він наголошує, що у так званому соціалістичному таборі почалася «ідеологічна ерозія», і робить прогноз: «Історія висуває на чільне місце в порядку денному питання про те, що невдовзі радянський блок спіткає доля інших імперіалістичних систем». Бжезінський доходить і іншого важливого висновку: цілком імовірно, що Радянський Союз перестане існувати і на його теренах постануть незалежні національні держави.

Збагнувши тенденцію світового розвитку, він безпомилково визначає пріоритетність стратегічних цілей США. Спочатку — розвал радянського блоку, потім — розвал СРСР. Бжезінський бере під сумнів твердження генерала де Голля, який проголосив «Європу від Атлантики до Уралу». Їхні концепції — антагоністичні, вони ґрунтуються на різних засадах і мають різні цілі. Де Голль прагне будь-що витіснити англосаксів з Європи і задля цього готовий скористатися підтримкою «вічної Росії». Бжезінський переконаний, що західна цивілізація ґрунтується на двох опорах — США і Європі, і ставить за мету утвердити лідерство Америки у вільному світі. Він висуває концепцію «мирного зближення зі Східною Європою», що передбачає в перспективі повну зміну політичної карти континенту.

Війна на внутрішньому фронті і на двох зовнішніх фронтах

Авторитет Бжезінського незаперечний, і на президентських виборах 1976 року Картер публічно називає себе його «старанним учнем». Ставши за його інтелектуальної підтримки господарем Білого дому, він призначає його радником із національної безпеки.

Бжезінський відкидає політику попередників — Ніксона—Кіссінджера і Форда—Кіссінджера, в якій головний акцент робився на розрядці у відносинах з СРСР і на роззброєнні. На його переконання, цей курс був вигідний виключно Радянському Союзу і сприяв глобальній комуністичній експансії. Натомість він пропонує поєднати роззброєння зі сприянням гельсінкському процесу та курсом на утвердження прав людини, на мирне зближення зі Східною Європою.

Щоб утілити свої ідеї в життя, йому доводиться витримати жорстку боротьбу на внутріш­ньому фронті. У Сполучених Штатах традиційно існують два центри формування зовнішньої політики: Держдепартамент і Рада національної безпеки, а їхній вплив визначається особистим авторитетом держсекретаря і радника президента з національної безпеки. Гостре протистояння між «голубом» Сайрусом Венсом, який був прихильником традиційної зовнішньої політики, і «яструбом» Збігнєвом Бжезінським, як це не важко було передбачити, завершується перемогою останнього.

Отримавши карт-бланш, він ініціює всі важливі дипломатичні кроки під кутом зору американо-радянського суперництва. Нормалізація відносин між США і КНР (за це Бжезінський був удостоєний найвищої нагороди — Президентської медалі Свободи) спрямована на те, щоб відвернути найбільшу національну стратегічну загрозу — створення нової вісі Москва—Пекін. На­полеглива боротьба Бжезінського за утвердження висунутої ним концепції прав людини і дотримання Радянським Союзом гельсінкських зобов’язань стає ахіллесовою п’ятою комуністичного режиму й заганяє його в глухий кут. З ініціативи Бжезінського США підтримують дисидентський рух у Східній Німеччині, Чехословаччині (не кажучи вже про рух «Солідарності» в Поль­щі). Він виступає на захист українських в’язнів сумління. Завдяки його особистим зусиллям були звільнені з комуністичних катівень В’ячеслав Чорновіл та Валентин Мороз.

«Афганська пастка» для СРСР

Маловідома інша, не менш важлива причина розвалу СРСР. Згідно з офіційною версію, ЦРУ почало надавати допомогу моджахедам 1980 року, тобто після того, як у грудні 1979-го радянські війська ввійшли в Афганістан. Натомість колишній директор ЦРУ Роберт Гейтс у мемуарах пише: американська розвідувальна служба підтримувала моджахедів за півроку до того, як відбувся драматичний поворот подій.

Ще в липні 1979 року президент Картер підписав першу директиву про надання таємної допомоги противникам прорадянського режиму в Кабулі. Того ж дня, як свідчить сам Бжезінсь­кий, він написав записку президентові, в якій висловив думку, що «допомога спонукатиме Радянський Союз до військового втручання». Про це він заявив в інтерв’ю французькій газеті Nouvel Observateur (18—25 січня 1998 р.) То була чітко розрахована довгострокова гра з використанням усіх засобів — військових, економічних, дипломатичних. Деякі її подробиці Бжезінсь­кий розкрив в інтерв’ю телемережі CNN (13 червня 1997 р.). Після того як Радянський Союз виявився втягнутим у війну в Афганістані, США розробили список санкцій та інших заходів, що мали на меті змусити СРСР заплатити за інспіровану авантюру «велику ціну».

Бжезінський особисто побував у Пакистані, щоб координувати спільні з цією мусульманською країною зусилля та втягнути в антирадянську вісь «саудівців, єгиптян, англійців, китайців». Моджахедам, за його свідченням, постачали зброю з різних джерел. Її отримували навіть від «заохочуваного матеріально» комуністичного уряду Чехословач­чини, закуповували у дислокованих в Афганістані радянських військ, що ставали дедалі корумпованішими. На запитання, чи він про це не шкодує, Бжезінський тільки здивувався. «Москві довелося вести війну упродовж майже десяти років, — заявив він, — конфлікт призвів до деморалізації і, зрештою, до розпаду радянської імперії».

Дехто може закинути Бжезін­ському, що він «вигодував» моджахедів собі на лихо. Але будь-яка геостратегія обмежена рамками часу. Тоді головним глобальним протистоянням була боротьба між США і СРСР. На останньому етапі холодну війну виграв Рейган, нав’язавши Радян­ському Союзу шалену гонку озброєнь. Бжезінського вже не було при владі. Проте він справедливо може вважати себе тріумфатором. Безглузда авантюра, в яку він втягнув маразматичних кремлівських вождів, обернулася для Кремля повним фіаско. Комунізм зазнав краху і в іншому регіоні. Впала Берлінська стіна, у Польщі перемогла «Солідар­ність». Реалізація доктрини Бжезінського про «мирне зближення зі Східною Європою» повністю перекреслила Ялтинські угоди, дала можливість народам, звільненим від комуністичного режиму, повернутися в лоно демократії.

80-річний Збігнєв Бжезінсь­кий — один із тих, хто в останній чверті ХХ століття визначав обличчя світу. Останнім найважливішим витвором його креативного розуму стала концепція розширення НАТО на Схід. Розроб­лену в період президентства Біл­ла Клінтона, її прохолодно зустріли у Білому домі, де не хотіли дра­тувати Росію. Тим, хто знає таємниці вашингтонської кухні, відомо: Бжезінському, зрештою, вдалося «проштовхнути» її через тодішнього радника президента з національної безпеки Ентоні Лейка. Процес пішов і триває досі.

Книги, написані геостратегом в останні півтора десятиліття, дають ключ до розуміння складних процесів, що відбуваються у світі. У першій з них — «Поза контролем: глобальне безладдя напередодні ХХІ століття» (1993 р.) підводиться риска під переможною для Америки холодною війною, одним із наслідків якої стало виникнення «чорної діри» — геополітичного вакууму на теренах колишнього СРСР, що є джерелом нових серйозних небезпек. На зміну пануванню однієї супердержави — Сполучених Штатів, радить Бжезінський, має прийти не безладдя, а глобальний консенсус.

Цю тему він розвиває у перекладеній на десятки мов світу кни­зі «Велика шахівниця»
(1997 р.), що є реакцією на загро­зу «глобальних Балкан». Як довгострокову мету Америки Бжезінсь­кий визначає «створення надійної мережі міжнародного геополітичного співробітницт­ва». У найближчому майбутньому головною ареною світових конфліктів, за його прогнозом, імовірно, стане Євразія. Тож транс’євро­пейська система, за схемою Бжезінського, має включати розширене НАТО, пов’язане з підписанням хартії про співробітництво з Росією, Китаєм, а також Японією. Докладно розкривати зміст цієї книги, як і іншої — «Вибір: світове панування чи світове лідерство» (2004 р.), немає потреби: їх перекладено українською.

Президенти під інтелектуальним мікроскопом

В останній книзі «Другий шанс: три президенти і криза американської супердержави» (2007 р.) Бжезінський висловлює не притаманний йому досі песимістичніший погляд американського патріота на глобальну роль США. «Вашингтон, — доходить він висновку, — змарнував свій перший шанс на лідерст­во». Через п’ятнадцять років після коронації як світового лідера Америка стає заляканою, самотньою демократією в політично антагоністичному світі, вважає Бжезінський. Світ дивиться на США з глибокою ворожістю, довіру до них підірвано, їхня військова міць «пробуксовує» на Близькому Сході, а колись вірні союзники дистанціюються від Америки.

Геостратег дає оцінку трьом останнім президентам, кожний з яких був світовим гравцем. Джорджа Буша-старшого він характеризує як найдосвідченнішого і найбільш вправного в ролі дипломата. Водночас закидає йому, що той не виявив сміливого бачення «в особливий історичний момент». Білл Клінтон, на його думку, був найздібнішим і мав найбагатшу уяву, але йому бракувало стратегічної послідовності. Джордж Буш-молодший спирається на інтуїцію, проте не розуміє складного становища у світі і за своєю вдачею схильний до догматичних формулювань. Саме на нього Бжезінський покладає головну відповідальність за підрив геополітичного становища США, а розпочату ним війну в Іраку характеризує як «глобальну катастрофу».

Америка ще має шанс відновити свій престиж, переконаний Бжезінський. І водночас попереджає: якщо поглибиться війна в Іраку, якщо почнуться воєнні дії і в Ірані, то ера американського панування у світі «виявиться, як на історичні мірки, обмеженою». Свого часу він попереджав: «війна надто серйозна справа, надто непередбачувана за своїми наслідками, особливо у надзвичайно вибухонебезпечному регіоні, щоб встрявати в неї через особисте роздратування, демагогічно виражені страхи чи спираючись на недоведені факти». Сьогодні він вимагає виведення американських військ з Іраку. «У війні на виснаження окупант завжди в невигідному становищі. Ця окупація приречена на провал».

Бжезінський — за повне переосмислення теперішньої американської зовнішньої політики. Він закликає США до нового діалогу з Іраном і заявляє: «...ми не маємо на меті провести ядерний синтез іранського націоналізму з іранським фундаменталізмом». Мабуть, він добре усвідомлює, чим це може обернутися, на основі особистого досвіду. Свого часу на посаді радника президента з національної безпеки він припустився стратегічної помилки, недооцінивши загрози ісламського фундаменталізму під час політичної кризи в Ірані, марно намагаючись зберегти там проамериканський режим і запобігти перемозі ісламської революції.

Чому З.Б. підтримує Обаму?

Нині Бжезінський, якого у Ва­шингтоні завжди вважали політичним гуру, бере активну участь у президентський виборчій кампанії. Він — головний радник із зовнішньополітичних питань чор­ношкірого претендента в кандида­ти в президенти від Демократичної партії Барака Обами. Чим продиктовано цей вибір? Аби відпо­вісти на це питання, слід знову звернутися до книги «Другий шанс: три президенти й криза аме­риканської супердержави». Один з її постулатів — у тому, що «головний виклик, притаманний глобальному політичному пробудженню, — це всесвітнє прагнення людської гідності». За словами автора, новому американському президенту потрібно буде «інстинктивно збагнути дух часу».

В інтерв’ю телекомпанії PBS Бжезінський заявив: «Я вважаю, що наступний американський президент повинен заявити світу: Сполучені Штати хочуть брати участь у вирішенні його проблем, а не створювати їх, вони справді зацікавлені у здійсненні теперішнього прагнення людей до гідності й соціальної справедливості… По-друге, президент повинен якнайпереконливіше закликати американський народ… серйозно замислитися на тим, як він визначає смисл гідного життя, над тим, що матеріалістичне суспільство з його жадобою насолод, високим рівнем споживання і соціальної нерівності, яка зростає, не може брати участі у розв’язанні світових проблем. Президент повинен викликати в американському народі почуття ідеалізму, що ґрунтується не на потуранні власним бажанням, а на самозреченні й пожертві. Так Америка здобуде довіру у світі».

В інтерв’ю телепрограмі Блумберга Political Capital with Al Hunt Бжезінський заявив, що Обама «явно ефективніший і має перевагу». Він «володіє як мужністю, так і розумом, щоб звернутися до цієї проблеми й змінити сутність відносин Америки зі світом». Натомість, на його думку, «сенатор з Нью-Йорка висловлюється дуже стандартними категоріями». «Бути колишньою першою леді, — наголошує він, — не означає бути готовою стати президентом».

Бжезінський навіть утрутився в суперечку з питань зовнішньої політики, що виникла між Обамою та Клінтон. Той публічно висловив готовність без попередніх умов зустрітися з венесуельським, іранським та сирійським лідерами, а Гілларі Клінтон охарактеризувала цю заяву як «безвідповідальну» та «наївну». Бжезінський нагадав, що США вели переговори з CРСР упродовж років холодної війни; коли міг виникнути ядерний конфлікт — з китайцями, а недавно — з північними корейцями. Він відкинув «спілкування тільки з тими, хто згоден з вами», як «повну нісенітницю» і охарактеризував це як «відмову від розумної дипломатії».

Приєднання Збіга до команди Обами урівноважує (якщо не збільшує) шанси останнього у протистоянні в питаннях зовнішньої політики з Гілларі Клінтон, радниками якої виступають екс-держсекретар Мадлен Олбрайт і колишній представник США при ООН Річард Голбрук. Якщо переможе 46-річний Обама, 80-річний Збігнєв Бжезінський стане головним архітектором нового зовнішньополітичного курсу США. Для України це було б схоже на дар Божий.

«Майбутнє України в Європі, а не на периферії Росії»

Україна ніколи не була байдужа Збігнєву Бжезінському. Одна з причин цього — в особистому сентиментальному ставленні до неї. «Мені подобається Україна. Я щасливий бачити її незалежною, — заявив він. — Можливо, у цьому відіграє роль батьківський вплив. Я народився у Польщі, хоча прожив там лише три роки. Та мій батько боровся за польську незалежність, він бився й проти українців у міс­ті, яке зазвичай називав Львувом, а українці називають Львовом, у місті, почесним громадянином якого я є. Коли я ріс, мій батько часто казав мені, що той конфлікт між українцями і поляками був безглуздям, він вважав його братовбивчим конфліктом, який позбавив обидва народи незалежності. Я завжди з радістю відвідував Україну. Мені подобаються українці. Мені подобаються деякі українські політики. Я навіть вважаю одного дуже привабливим (чи, може, одну… дуже привабливою)».

Збігнєв Бжезінський мислить передусім геостратегічними категоріями. У сучасному світі Україні — поряд з Азербайджаном, Південною Кореєю, Туреччиною та Іраном — він відводить роль «принципово важливого геополітичного центру».

У його виступах постійно фігурують три головні тези:

— Постання України як незалежної держави — одна з трьох найважливіших подій у Європі після краху у Першій світовій війні імперіалістичної Німеччини і Австро-Угорської імперії, поділу континенту внаслідок Другої світової війни.

— Доки Україна є незалежною, відновлення Російської імперії неможливе, саме її існування спонукатиме Росію під тиском демографічних проблем і загроз зі Сходу до європейського вибору.

— Україна за своїм історичним корінням та культурними традиціями є органічною частиною Європи й неодмінно повернеться в її лоно.

Бжезінський переконаний: стратегічна мета України — членство в ЄС — цілком «реалістична, якщо не встановлювати передчасних дат». Щоб досягти її, потрібні багаторічні наполегливі переговори, структурні зміни та демократичні реформи в самій Україні.

Під час візиту в Україну у травні 2004 року Бжезінський заявив: «Я не знаю, хто буде президентом України. Я не знаю, хто буде президентом США. Проте знаю, хто буде президентом Росії». Він розцінив це як доказ того, що в Україні існує демократія. Після помаранчевої революції історичні шляхи України і Росії, що схиляється в бік авторитаризму та антизахідного курсу, на його переконання, остаточно розійшлися.

«Україні слід без вагань сказа­ти своїй молодшій сестрі Росії, що їй слід повчитися в неї політичної культури», — заявив Бжезін­ський за круглим столом форуму «Прагнення України до зрілої державності» (Варшава, 2007 р.). На думку Бжезінського, на Майдані українці продемонстрували «витримку та розсудливість, гідні захоплення», «демократичну політичну культуру».

Натомість прогнози Бжезінсь­кого щодо перспектив євроатлантичної інтеграції України в часовому вимірі не підтвердилися. Втім, це не його помилка: непослідовність, некомпетентність і корумпованість української «еліти», мало того — антипатріотизм значної її частини, важко навіть збагнути з погляду здорового глузду. Точно визначати перспективи розвитку України тяжко, як­що не сказати — неможливо. Бжезінський зазвичай висловлюється щодо цього дипломатично, пояснюючи негаразди в сьогоднішній Україні поведінкою політиків, конфліктами між ними, їхньою нерішучістю та прорахунками. Водночас він публічно критикував Віктора Ющенка за нео­бачне підписання ним 2005 року горезвісного «меморандуму» з Януковичем.

Бжезінський заявляє: існує «певне розчарування українськими політичними лідерами: вони дають багато обіцянок, які ніколи не виконуються». На його переконання, у постпомаранчевій Україні виник розрив у рівнях суспільної свідомості народу та самопроголошеної «еліти». Тож політики мають довести свою зрілість «політично зрілому народу».

У президента Ющенка, вважає Бжезінський, є реальна можливість створити серйозну й ефективну систему відповідальності та підзвітності, що базується переважно на двох коаліціях — більшості й меншості». Але він категорично відкидає варіант створення «великої коаліції», що мало б непоправні політичні й морально-психологічні наслідки для українського суспільства. (Пересторога більш ніж актуальна, зважаючи на теперішні спроби досягти закулісних політичних домовленостей!)

Симпатії Бжезінського явно на боці Юлії Тимошенко, яка, за його словами, виявила «великий політичний талант і є «зіркою, що сходить на українському політичному небосхилі». Тепер вона має можливість продемонструвати, що є «справжнім національним лідером». Отримавши підтримку на виборах, Тимошенко може трансформувати свій талант у «тривале лідерство». Для цього вона повинна довести, що є не тільки популісткою, а й спроможна формулювати довгострокову політику «без емоцій, та з зобов’язаннями».

Колишній прем’єр-міністр Віктор Янукович також має можливість виявити себе відповідальним опозиційним лідером, — вважає Бжезінський. Тільки «не обранцем великої сусідньої країни, а справжнім українським національним політиком».

Чи прислухаються українські діячі до порад політичного гуру, впливового не тільки в Америці, а й в усьому світі?

Із дос’є «ДТ»

Збігнєв БЖЕЗІНСЬКИЙ – радник і член правління одного з найвпливовіших у США «мозкових трестів» – вашингтонського Центру стратегічних і міжнародних досліджень. Професор школи перспективних міжнародних досліджень університету Дж.Гопкінса. Один із засновників і співголова Партнерського комітету США—ЄС з питань України.

Батько Збігнєва Бжезінського — Тадеуш народився у м. Злочуві на території тодішньої Австро-Угорської імперії (нині м. Золочів, Львівської області). Університетську освіту отримав у Львові та Відні. Працював дипломатом в Ессені (Німеччина), Ліллі (Франція), Лейпцігу (Німеччина), Харкові (СРСР). До комуністичного перевороту в Польщі, здійсненого наприкінці Другої світової війни, — генеральним консулом у Монреалі (Канада). Був президентом Канадсько-польського конгресу, брав участь у створенні Світового польського конгресу. Помер у 93-річному віці, залишивши двох синів — Збігнєва і Леха.

Дружина Збігнева Бжезінского — Емілія Анна (Мушка) Бенеш-Бжезінська — близька родичка президента Чехо-Словаччини Едуарда Бенеша (1935—1938, 1946—1948). Вона — відомий скульптор.

Старший син Бжезінського Ян — фахівець з питань національної безпеки. Близько двох років працював в Україні. Нині — заступник помічника міністра оборони США.

Молодший син Марк вчився і викладав у Варшаві, захистив докторську дисертацію про впровадження конституційних норм у демократичну систему Польщі в Оксфордському університеті. У період президентства Клінтона працював у Раді національної безпеки експертом з питань Росії та Південно-Східної Європи. Нині — правник у Вашингтоні.

Донька Міка — ведуча телемережі CBS. Її чоловік Джеймс Гоффер — репортер телемережі ABC, отримав декілька нагород Еммі.

Молодший брат Бжезінського Лех мешкає у Монреалі й очолює велику інженерну кампанію. Його старший син Метью — репортер, писав статті з Києва для Wall-Street Journal.