Велетень із Маунт Вернона

Остерігайтеся лжепатріотизму!

Джордж Вашингтон

У Вашингтоні, окрузі Колумбія, стоїть облицьований мармуром монумент першому президентові США. Коли над столицею западають сутінки, він сяє в яскравому промінні прожекторів і феєрично віддзеркалюється у водоймищі. У дощові дні обеліск сірий і непривітний. А в сонячну погоду, піднявшись на висоту 169 метрів, з нього можна оглянути мальовничу панораму міста. Монумент зримо височить над Капітолієм, що стоїть навпроти, а незримо — над кафедральним собором у Кельні і над пірамідами єгипетських фараонів.

Натомість неподалік американської столиці, у Маунт Верноні, що в сусідньому штаті Вірджинія, можна побачити «живого» першого президента США. Тут, у родинному маєтку, сидить гостинний господар. Прапор, який майорить над його будинком, — прикмета того, що він удома. Джордж Вашингтон разом із дружиною Мартою радо зустріне вас, поспілкується з вами. А вийшовши з домівки, як головнокомандувач континентальної армії звернеться до своїх вояків і прийме військовий парад. Ті пройдуть перед ним строєм, б’ючи в барабани та граючи на дудках (маленькі флейти). Це не просто видовищне театралізоване дійство. Родинний маєток Джорджа Вашингтона, яким опікується місцева Асоціація жінок, відвідали вже понад 80 мільйонів туристів, переважно американців різних поколінь. Емоційні враження підживлюють національну пам’ять на генетичному рівні.

Маунт Вернон був малою батьківщиною першого президента США. Тут, біля підніжжя пагорба, його поховали в надійно захищеному склепі після того, як грабіжники-гробарі спробували викрасти його останки. Тут минули всі мирні роки його життя. Сюди він повертався щоразу, аби після тяжких випробувань знайти душевний спокій. Так сталося й після переможного завершення війни за Незалежність. Звідси він вирушав до тодішньої столиці — Нью-Йорка, щоб у квітні 1789 року скласти першу в національній історії президентську присягу.

Джордж Вашингтон завжди відчував потяг до землі. Він був добрим господарем, запроваджував на плантаціях сівозміну, використовував нову техніку й добрива. Свій кожен день розпочинав удосвіта. Як і любимий герой — патрицій раннього періоду Римської республіки Луцій Квінцій Цинциннат, Вашингтон полишав плуг і ставав воєначальником тільки тоді, коли до цього його спонукав патріотичний обов’язок.

Яким же він був не увічнений у камені і не в акторському втіленні, а во плоті? Сучасники зображують Джорджа Вашингтона імпозантним велетнем (заввишки один метр 88 сантиметрів) з блакитно-сірими очима та каштановим волоссям. Його блідо-жовте обличчя було посічене віспою, якою він заразився у молодості під час подорожі до Вест-Індії. На всіх портретах він зображений з міцно стуленими губами. Він мав проблеми з зубними протезами і не був схожий на сучасного американця з білозубою (може, краще — з голлівудською) усмішкою.

За темпераментом Вашингтон був стриманим, неквапливим, приємним у спілкуванні. Мав звичку дивитися співрозмовникам у вічі. Був сміливим до втрати інстинкту самозбереження. Він володів рідкісним самовладанням. Після однієї з битв Вашингтон писав: «Я чув, як довкола мене свистять кулі. Повірте мені: у цих звуках є щось чарівне». Він був безстрашним воїном і чудовим вершником. Ще в колоніальний період, під час битви з французами за форт Дюкен, під ним загинули двоє коней, чотири кулі продірявили його мундир, та сам він не отримав жодної подряпини. Як і впродовж усіх воєнних кампаній.

Вашингтон неодноразово бував на межі життя і смерті. Повертаючись із військової експедиції, він мало не втопився, зірвавшись у річку з торосами. Індіанець стріляв у нього з відстані менш як 15 метрів, але якимось дивом не влучив. Тож мимоволі починаєш вірити в його слова: «Наші вчинки контролює Провидіння, якому неспроможні протистояти жодні зусилля людської натури». Можливо, воно оберігало його задля великих справ у майбутньому…

Він лічив не так швидко, як у наш час на калькуляторі, але так само точно. Одного разу скрупульозно підрахував, що в кожному троїстому фунті червоної конюшини 71 000 насінин. Коли американські колоністи, рухаючись на Захід, захоплювали й освоювали нові території, професія землеміра користувалася особливим попитом і давала солідний прибуток.

Вашингтон потроху прикуповував землі під угіддя. Прагнення домогтися успіху й розбагатіти — в ментальності американців, а бідність ніколи не була для них синонімом чесності. Тут можна було б торкнутися цікавої теми — глибинних розбіжностей між протестантською релігією, що й досі лишається духовною основою американського суспільства, та панівною у нас православною. На жаль, для цього бракує газетної площі.

Вашингтон одружується з найбагатшою у Вірджинії й старшою за себе вдовою Мартою Дендридж Кастис. Це був шлюб із розрахунку. До своїх 5 000 акрів землі (1 акр дорівнює близько 0,4 га) він додав ще 17 тисяч акрів і став одним із найбагатших місцевих землевласників. Він мав 36 рабів, які працювали на плантаціях та обслугою, а як частку посагу отримав ще 85 душ.

Втім, у листі сенатору Роберту Моррису Вашингтон писав: «Ніхто з нині сущих не ставиться з більшою щирістю, ніж я, до задумів скасувати рабство». Насправді він ніколи не був аболіціоністом, як називали у США та Європі радикально налаштованих прихильників скасування невільництва, заборони работоргівлі та звільнення рабів. Але його погляди зазнали істотної еволюції. Спочатку він ставився до темношкірих рабів як типовий білий плантатор. Однак під впливом свого французького друга, учасника американської революції маркіза де Лафаєта, Вашингтон став єдиним «батьком-засновником нації», котрий заповів звільнити своїх рабів, щоправда після смерті дружини. Тож своїм світоглядом Вашингтон випереджав епоху, в яку рабовласництво вважалося незмінним «природним явищем».

Оцінки особистості першого президента США та його вчинків, як і будь-якої іншої історичної постаті, суперечливі. Зрештою, він — людина; як і кожен смертний, припускався помилок і був не безгрішним. Радикальний революціонер і публіцист Томас Пейн у публічному листі Вашингтону писав: «Щодо вас, сер, зрадливого в особистій дружбі й лицемірного у суспільному житті, світ ламатиме голову над тим, чи ви зреклися добропорядних принципів, а чи ви їх взагалі мали?» На противагу цій оцінці, священик Мейсон Лок Вімз у книжці «Історія життя і смерті, чесноти і подвиги генерала Джорджа Вашингтона» возвеличує свого героя як «найвидатнішого з усіх смертних». За словами історика Фішера Еймса, він «засяяв, немов Полярна зірка на чистому небі, а його президентство сформує епоху, яку назвуть сторіччям Вашингтона».

Яскраве сяйво далекої зірки помітив великий бард України. Мріючи про національне визволення свого народу, Тарас Шевченко присвятив першому президентові США проникливі рядки:

...Коли

Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось таки колись!

«Юродивий», 1857 рік

Чимало парадоксів та неочікуваних поворотів у подіях і вчинках тих, хто творив світову історію. Перш ніж встановлювати «новий і праведний закон», Джордж Вашингтон стояв на варті старого. У колоніальний період його обирають до палати бургесів (нижньої палати Законодавчих зборів Вірджинії). Він працює окружним суддею. Рано розпочинає військову кар’єру, стає ад’ютантом британського генерала Бреддока, а в 23-річному віці стає полковником збройних сил Вірджинії. Його кар’єра стрімко йде вгору.

Але під впливом бурхливих подій в американських колоніях Вашингтон осуджує запроваджений Лондоном податок на гербовий збір, що обернувся для колоністів фінансовим здирством. Разом із Томасом Джефферсоном солідаризується з «братами з Массачусетса» — членами розігнаної тамтешньої палати бургесів, котрі відмовляються підкоритися утискам з боку намісників британської корони. Вірджинські законодавці ухвалюють резолюцію, яка проголошує: «напад на одну з колоній вважатиметься нападом на всіх». Вашингтон публічно стверджує: британська колоніальна політика «несумісна з усіма принципами природної справедливості» і є «свідченням найдеспотичнішої системи тиранії, що здійснюється під машкарою вільного урядування». Обраний делегатом на Перший і Другий Континентальні конгреси, на яких вирішується, бути чи не бути новій державі, він стає одним із провідних борців за Незалежність.

Коли 1775 року на Другому Континентальному конгресі Вашингтона одностайно обирають головнокомандувачем революційних військ, Георг III оприлюднює королівську прокламацію, затаврувавши його як «зрадника» і погрожуючи «заслуженим покаранням». Однак переможців, тим більше тріумфаторів історії, не судять. Натомість шлях Вашингтона до перемоги був складним. Його перша військова операція увінчалася блискучим успіхом. Він примусив британських «червономундирників» евакуюватися з Бостона. На честь цієї події Конгрес постановить викарбувати пам’ятну медаль.

Війна точиться з перемінним успіхом. Вашингтон зазнає поразок у битвах за Нью-Йорк і Нью-Джерсі, та зберігає бойовий дух. Різдвяної ночі він форсує вкриту кригою річку Делавар і зненацька вчиняє напад на Трентон, полонивши британський гарнізон та захопивши арсенал зброї. А потім — нова смуга невдач. Після поразки під Філадельфією Вашингтону доводиться пережити зимовий «чорний» сезон у Веллі-Фордж. Його вояки мерзнуть без ковдр, одягу, напівбосі й голодні. Третина їх не витримала випробувань і розбіглася хто куди.

Сам головнокомандувач не втрачає віри у перемогу і в жахливих умовах створює з анархічної ватаги колоністів дисципліновану армію. Він виробляє власну стратегію й тактику бойових дій проти регулярного, добре вишколеного війська колонізаторів. До завершального етапу війни Вашингтон уникає військових операцій на умовах противника, не наражається на ризики, відступає під прикриттям ночі та здійснює несподівані рейди у ворожий табір.

Вирішальна битва відбулася під Йорктауном. Потрапивши у пастку військ колоністів та французького експедиційного корпусу, британський генерал лорд Корнвалліс склав зброю. Відлунням цієї події стала поразка партії війни у Великій Британії і прихід до влади уряду, який виявляє готовність визнати Незалежність американських колоній.

У 57-річному віці Джордж Вашингтон очолює нову державу, що з’явилася на мапі світу. Він — єдиний з американських президентів, котрий не бере участі у власній виборчій кампанії. Єдиний, за кого двічі поспіль одностайно проголосує колегія виборників. І, хоч народ не голосував, авторитет Вашингтона у масах — колосальний. Американці оспівують його національним хором на британський мотив «Боже, храни короля…». А канцлер Нью-Йорка, приймаючи присягу першого глави держави, під захопливі вигуки натовпу проголошує: «Хай живе Джордж Вашингтон, президент Сполучених Штатів!»

Йому судилося стати «архітектором» американського інституту президентства. «Я торую шлях. Навряд чи бодай частка того, що я роблю, не стане прецедентом», — заявив він. У своїй першій інавгураційній промові він обстоював республіканську модель правління.

Король чи диктатор? Після переможної битви під Йорктауном вояки континентальної армії, невдоволені тим, що конгрес не виплачує їм заробітну платню, готувалися до заколоту. Становище в країні було напружене, панував безлад. Тоді військова верхівка запропонувала Вашингтону «прийняти американську корону» й утвердити «сильну монархію». Його відповідь була категоричною: «Я сприймаю такі ідеї з відразою і суворо їх осуджую». Водночас Вашингтон домігся від Конгресу, щоб переможцям повністю сплатили 5-річну заборгованість із зарплати. Конфлікт було залагоджено.

Були й намагання оголосити Вашингтона військовим диктатором. Але, звернувшись до офіцерського корпусу, він відновив дисципліну, підтвердив принцип підпорядкування військового керівництва цивільному.

Відтоді цей принцип діє у Сполучених Штатах безвідмовно. Президентами тут були 12 генералів. Але жоден із них ніколи не намагався встановити військову диктатуру. Серйозну спробу діяти всупереч президентові вчинив генерал Дуглас Маккартур. Апелюючи до Конгресу, він намагався нав’язати Гаррі Трумену свої методи ведення війни в Кореї, котрі загрожували розширенням масштабів конфлікту. Але хазяїн Білого дому відправив його у відставку. Спроби військових переворотів у США лишаються темою хіба що для голлівудських блокбастерів.

Прихильник федерального устрою. Свої погляди на державний устрій Вашингтон висловив ще до початку президентства у листі губернаторам штатів. Незалежність США та їхня національна самобутність, стверджував він, має триматися на чотирьох підвалинах. Це — непорушний союз штатів під верховенством федерального центру, священна повага до суспільної справедливості, утвердження мирних засад, дружні стосунки між американцями. Останнє спонукало б їх забути про місцеві упередженості та політичні пристрасті, піти на взаємні поступки задля загального процвітання, а в деяких випадках — пожертвувати особистим в інтересах усього суспільства. Написано наче сьогодні! І не тільки для американців.

Ухвалення 1787 року Конституції, у виробленні та подальшій ратифікації якої помітною була роль Вашингтона, дало негайний поштовх створенню сильної федеральної влади. Вона отримала повноваження ухвалювати законодавчі акти, виконання яких було обов’язкове для штатів, запроваджувати податки, здійснювати дипломатичні відносини із закордонними державами. Головна турбота Вашингтона полягала у тому, щоб сформувати федеральний урядовий кабінет.

Висловлюючись сучасною мовою, перший президент США за своїми поглядами був монетаристом. Кардинальним кроком стало створення ефективної фінансової системи, що забезпечувала обіг грошей та кредитування. Як зазначається в енциклопедії Americana, було створено корпорацію — банк Сполучених Штатів для випуску банкнот, забезпечених золотом і сріблом, як офіційної американської валюти. Водночас банк мав бути депозитарієм державних цінних паперів і посередником міністерства фінансів. За корпорацією наглядав уряд, а її діяльність здійснювала рада директорів приватних акціонерів. Виробники отримали фінансову допомогу. Було запроваджено податки для захисту інтересів внутрішнього виробника та акцизний збір на віскі.

Виробники міцного напою у Пенсильванії відмовилися платити акциз і влаштували заколот. Вашингтон не вагаючись мобілізував «на підтримку уряду та законів» 15-тисячне територіальне народне ополчення і, прибувши на місце подій, без жодного пострілу приборкав бунтівників. Так було придушено перший в історії США антидержавний заколот. Вашингтон наочно продемонстрував: він — прихильник сильної президентської влади, що стоїть на сторожі інтересів федеральної держави. Однак не вдався до репресій і виявив милосердя, помилувавши заколотників.

Буря в урядовому кабінеті. Джордж Вашингтон формував урядовий кабінет на голому місці, сплачуючи заробітну платню своєму секретареві з власної кишені. Передусім необхідно було створити ефективні виконавчі органи влади. У цьому він дотримувався засади: урядовців слід обирати за їхніми здібностями, географічним принципом та діловими якостями. Надзвичайно важливо, вважав він, щоб претенденти мислили загальнонаціональними масштабами, були чесними й справедливими.

Президент чи не найбільше остерігався наслідків непропорційного за політичними критеріями вибору. Він вважав, що це може запалити «полум’я опозиції, яке нелегко чи й взагалі неможливо буде загасити». Тож міністром фінансів Вашингтон призначив консерватора-федераліста Александера Гамілтона, який, фактично, став другою особою в адміністрації. На іншу ключову посаду — держсекретаря — він обрав ліберала — демократичного республіканця Томаса Джефферсона.

Схоже, що президент із найкращих міркувань припустився психологічної помилки. Яскраві особистості, тим паче у політиці, не можуть ужитися. З одного боку, Вашингтон уміло використовував для державних потреб потужний інтелектуальний потенціал Гамілтона і Джефферсона. З іншого — взаємна неприязнь між ними переросла в непримиренну ворожнечу. Йшлося не тільки про зіткнення особистих амбіцій. По суті це було протистояння двох діаметрально протилежних світоглядів: орієнтованої на розвиток промисловості й торгівлі Півночі та на аграрний розвиток — Півдня. Північ представляв Гамілтон, Південь — Джефферсон. Як державотворець Вашингтон мислив широкими категоріями і розумів, що одне не суперечить іншому. Та, попри всі зусилля, йому так і не вдалося примирити політичних опонентів. Обидва подали у відставку, і Джордж Вашингтон сформував новий урядовий кабінет. (Однією з причин відставки Гамілтона було те, що він не міг прогодувати за мізерну міністерську заробітну платню свою родину.)

Хоча прецедент участі в адміністрації на міністерському рівні представників опозиційної партії, створений першим президентом, виявився не зовсім вдалим, він не став анахронізмом. У Сполучених Штатах утверджувалася концепція, згідно з якою зовнішній курс держави (як і політика у сфері оборони) мав базуватися на двопартійній основі.

Президенти-демократи часто призначають на відповідні посади жорсткіших політиків, а президенти-республіканці — ліберальніших. Класичний приклад: радником Джиммі Картера з національної безпеки був Збіґнєв Бжезінський — єдиний «яструб» в адміністрації «голубів». А Джордж Буш-молодший у перший термін перебування при владі обрав держсекретарем відомого своїми поміркованими поглядами генерала Коліна Пауелла. Натомість міністром оборони в адміністрації Білла Клінтона був республіканець Вільям Коен, а в адміністрації Барака Обами нині є республіканець Роберт Гейтс.

Стиль президентства. Вашингтон завжди мав на меті досягнення конкретного результату. Перш ніж ухвалити рішення, він ретельно зважував факти. Але після цього діяв швидко й рішуче, покладаючи повну відповідальність за наслідки на себе.

Спочатку президент зустрічався з міністрами для вирішення нагальних справ сам на сам. Потім запровадив чинну й нині практику засідань уряду. Урядовий кабінет він перетворив на свій дорадчий орган. Це був «почерк» сильного президента.

Якщо звернутися до новітньої історії США, аналогічним чином діяв Джон Ф.Кеннеді. Сформувавши інтелектуальну команду, він покладався на її компетентність, однак усі важливі рішення ухвалював особисто. Існує інший, діаметрально протилежний стиль президентства. Його типовим представником був Білл Клінтон, який зазвичай делегував повноваження членам своєї адміністрації, водночас покладаючи на них і відповідальність.

Прецедент, освячений власною волею і сумлінням. На владний олімп Вашингтона піднесла слава національного героя, який виборов Незалежність. Його пригнічував тягар влади, і він мав намір відмовитися від обрання на другий термін. Лише наполегливі спільні вмовляння двох непримиренних політичних супротивників — Джефферсона та Гамілтона, зрештою, спонукали його змінити намір. Однак від балотування на третій термін Вашингтон категорично відмовився заздалегідь, хоча Конституція цього не забороняла. Так було створено надзвичайно важливий прецедент.

Єдиний раз у національній історії цей принцип порушив Франклін Д. Рузвельт: він був господарем Білого дому чотири рази поспіль. Ухвалена після цього поправка 22 Конституції визначає: «Жодна особа не може бути обрана президентом Сполучених Штатів більше як двічі..»

Президент і Конгрес. Стосунки між ними спочатку базувалися на паритетних засадах. Зазвичай Вашингтон не втручався в процес ухвалення Конгресом законодавчих актів, а його послання вищим законодавцям були витримані у дусі партнерства. Президент вважав, що на закони слід накладати вето лише у тому разі, якщо вони антиконституційні. Упродовж восьмирічного перебування при владі він скористався своїм правом лише двічі. Конгрес, зі свого боку, зазвичай схвалював ініціативи президента, обходячись без формальностей: мовчання законодавців означало їхню згоду.

Але під час другого терміну перебування при владі між Вашингтоном і Палатою представників, у якій більшість належала опозиційним демократичним республіканцям, виник гострий конфлікт довкола укладеного 1794 року суперечливого за своїми наслідками для США американо-британського договору. Законодавці наполягали на тому, щоб їм передали всю інформацію, пов’язану із закулісною дипломатичною грою. Та Вашингтон, спираючись на Конституцію, яка не передбачала такого, обстоював свої президентські прерогативи.

Інколи він і сам переступав межу, укладав міжнародні договори, не обговорюючи їх із сенатом. У такий спосіб діяли й наступники Вашингтона, домагаючись від вищих законодавців post factum їх ратифікації.

Стосунки між президентом і Конгресом (за винятком тих періодів, коли обидві гілки влади представляє одна партія) a priori не можуть бути безконфліктними. Вони відбивають реальний плюралізм поглядів у демократичному суспільстві, суперечливі стосунки між владою та опозицією. Демократична система урядування, мабуть, не ідеальна, з погляду ефективності, зате має надійні запобіжники проти монополізації влади однією її гілкою.

Прикметно, що Конституція США не дає повноважень президентові розпускати Конгрес. За надзвичайних обставин він може хіба що скликати обидві палати чи одну з них, а в разі незгоди між ними щодо часу закінчення сесії може сам відкласти сесію на час, який вважатиме слушним. Однак жоден американський президент ніколи не скористався цим правом.

Релігія і держава. Вашингтон вважав, що релігія необхідна суспільству для підтримання моралі, не особливо цікавлячись питаннями теології. Він належав до єпископальної церкви, але не сповідався й не причащався. Як національний лідер підтримував право кожної конфесії на свободу віросповідання, на рівність перед законом, осуджуючи будь-які прояви фанатизму, нетерпимості, дискримінації та переслідувань. Якби він був нашим сучасником, можна припустити, що він стояв би на позиції відокремлення церкви від держави і не сприяв би викладанню у школах релігійної етики.

* * *

Джордж Вашингтон усвідомлював, який тягар відповідальності брав на себе як глава держави. «Я починаю ходу невторованим шляхом. Що б я не робив, будь-який мій вчинок може стати у майбутньому прецедентом», — заявляв він. Сповнений людської гідності, Вашингтон, на противагу тиранам і марнославним діячам, не возвеличував себе. Амбітність не була його визначальною рисою у державних справах, хоча він усіляко підтримував престиж і статус президентської посади. Він виявив себе сильною постаттю, втілюючи прагнення нації, що народжувалася, позбутися деспотичної опіки британської корони.

Джордж Вашингтон перший звернувся до своїх співвітчизників зі словами: «Я урочисто присягаю, що буду добросовісно виконувати обов’язки президента Сполучених Штатів і повною мірою своїх сил підтримувати, захищати та обороняти Конституцію Сполучених Штатів». Це визначило його місце у національній історії.

Він хотів бути президентом понад партіями і публічно проголошував це як свою головну мету. Однак повною мірою його намір не здійснився. Одні американські суспільствознавці називають його єдиним безпартійним президентом, інші — президентом, схильним до федералізму чи навіть федералістом. Зрештою, Вашингтон був прихильником сильної централізованої влади. І цим усе сказано.

Коли біля керма став визнаний герой боротьби за незалежність, США були зовсім іншою державою, ніж та, яку він залишив у спадок. Країна, що ледь вистояла у тяжкій боротьбі за виживання й зазнала розрухи, тепер економічно процвітала і самоутверджувалася. Американці відразу відчули реальні плоди незалежності та свободи, перейнялися почуттям патріотизму, прагненням рухатися обраним шляхом далі..

За економічними, демографічними, геополітичними та іншими критеріями тодішня Америка непорівнянна з сучасною. Нині чисельність населення США, за офіційними даними, перевищила 300 мільйонів, а в епоху Джорджа Вашингтона вона становила всього 4 мільйони.

Становище молодої держави було надзвичайно хистким. Президентові довелося вести складну дипломатичну гру, маневруючи між непримиренними ворогами — Великою Британією та Францією. Кожна з двох європейських потуг намагалася втягнути Америку в свою орбіту. Вашингтон не пішов у їхньому фарватері і успішно провів корабель між Сциллою та Харибдою.

Щоправда, проголошення ним Прокламації про нейтралітет було рівнозначне порушенню союзницьких договорів із Францією, яка прийшла на допомогу США під час війни за Незалежність і надала їм потужну військову підтримку^*. Його позиція викликала шквал обурення не тільки в Парижі, а й у самих Сполучених Штатах, де більшість населення, охоплена антибританськими настроями, прихильно ставилася до французької буржуазної революції.

Вашингтон завжди вважав своїх співвітчизників свідомими громадянами, на яких можна покластися, і вони відповідали йому довірою. Та цього разу взаєморозуміння у стосунках було порушене. Кумиру нації довелося пережити драматичний час. Віце-президент Джон Адамс свідчить: «Тисячі людей на вулицях Філадельфії (тодішньої столиці США. — А.С. ) — день у день погрожували витягти Вашингтона з його будинку, примусити повністю замінити уряд чи оголосити війну на боці французької революції».

Хто згадає про це сьогодні? Хіба що деякі прискіпливі історики. Та навіть вони стверджуватимуть: у буремному океані перший президент США ніколи не плив без керма та вітрил, а в міжнародних відносинах керувався виключно інтересами своєї держави. Джордж Вашингтон втілював патріотизм, волю і розум нації, що народжувалася під щасливою зорею.

^*Джордж Вашингтон прагнув не допустити у США кривавих ексцесів французької буржуазної революції, панування терору. Йому навіть довелося протистояти послу Франції у США — «громадянину Жене», який узяв на себе месіанську роль і зухвало звертався до американців через голову президента з радикальними закликами. Виник дипломатичний скандал. Але після того, як до влади у Франції прийшли якобінці, Жене боявся повернутися на батьківщину. Вашингтон виявив гуманність і надав йому політичний притулок.

In memoriam

Монумент Вашингтону, споруджений у 1848 — 1884 роках, за рішенням Конгресу, в американській столиці, був найвищою спорудою у світі, доки в Парижі не знялася в небо Ейфелева вежа. Пам’ятники першому президентові США споруджено також перед ратушею у Нью-Йорку, у штаті Меріленд та на місці переможної битви у Трентоні. Монумент Вашингтону стоїть у столиці колишньої метрополії — на Трафальгарській площі, хоч сам він стверджував, що цього ніколи не станеться.

Конгрес оголосив Джорджа Вашингтона «батьком своєї країни». 1976 року було ухвалено закон, згідно з яким Вашингтону присвоєно військове звання 6-зірчатого генерала — вище, ніж будь-якому воєначальнику в американській історії. У складі ВМС США — авіаносець «Джордж Вашингтон» класу Німіц.

Американці цікавляться спадщиною свого першого президента. Державне видавництво опублікувало 39-томне видання «Твори Джорджа Вашингтона з рукописів 1745 — 1799», а видавництво університету Вірджинії — шеститомник «Щоденники Джорджа Вашингтона».

Афоризми Джорджа Вашингтона

Якщо відібрати свободу слова, нас, німих і безсловесних, можуть повести на бійню, як отару баранів.

Дерево Свободи, тільки-но пустить коріння, росте швидко.

Несправедливо й нерозумно частково позбавляти людину Свободи, яка їй належить, припускаючи, що вона може нею зловживати.

Деспотичну владу найлегше встановити на руїнах Свободи, аморально зловживаючи нею.

Конституція — дороговказ, від якого я ніколи не відмовлюся.

Наша політична система ґрунтується на праві народу творити і змінювати Конституцію.

Правосуддя — найміцніша опора уряду.

Окремі люди не повинні топтати закони, ухвалені за спільною згодою.

Наш правильний курс — уникати постійних союзів із будь-якою закордонною державою.

Бути готовим до війни — найефективніший спосіб зберегти мир.

Моє найперше бажання — стерти війну з обличчя землі як прокляття людства.

Сподіваюся, мені ніколи не бракуватиме твердості та чеснот, аби зберегти те, що я вважаю найпринаднішим з усіх звань — бути чесною людиною.

Мені байдуже до почестей, якщо моїх вчинків не схвалює країна.

Щастя і моральний обов’язок нерозривно пов’язані.

Не дайте згаснути в душі пломеню небесного вогню — Совісті.

Оглядатися варто тільки для того, щоб узяти корисні уроки з минулого і скористатися гірким досвідом.

Якщо ви поважаєте своє добре ім’я, спілкуйтеся з хорошими людьми. Краще бути самотніми, ніж у поганій компанії.

Будьте ввічливі — з усіма, близькі — з небагатьма і, перш ніж довіряти їм, добре їх випробуйте.

Відданість друзів визначається їхніми вчинками, а не словами.

99 відсотків невдач приносять люди, які звикли вибачатися.

Кожен громадянин, який користується заступництвом вільного уряду, мусить захищати його, не лише віддаючи частку власності, а й беручи у цьому участь особисто.

Колись, за прикладом Сполучених Штатів, постануть Сполучені Штати Європи.

Переклад з англійської